Освіта як національна ідея

Окрім силового блоку, освітньо-наукова сфера нині — чи не єдина, в якій справді тривають реформи. Не менш стратегічним є й її значення для процесу українського державотворення, тому допущені тут помилки можуть чимало коштувати нашій країні. Саме в освіті, освітніх традиціях можемо знайти сьогодні причини переважної більшості проблем, з якими зіткнулася Україна. Адже за кожним корумпованим чиновником, який руйнує вітчизняну економіку, за кожним військовим чи правоохоронцем, який переходить на бік ворога, стоять їхні шкільні та університетські вчителі. Водночас успішне реформування освіти може стати ключем, який значною мірою визначатиме якісні зміни в усіх інших сферах життя суспільства. Від того, якою буде освіта сьогодні, безпосередньо залежить майбутнє України у наступні десятиліття.

Необхідність реформування освіти та науки була очевидною, здається, для всіх. Але менш очевидними (як для професійної спільноти, так і для широкого загалу) виявилися конкретні напрями та методи, в яких реалізується реформа сьогодні. Скорочення фінансування науки і, як наслідок, відтік талановитої молоді за межі країни, зменшення кількості аудиторних годин в університетах, якість та об’єм викладання гуманітарних дисциплін, — про ці та інші пов’язані з реформою проблеми чимало говорилося експертами, зокрема й на шпальтах «Дня». Тож розмова з другим президентом Національного університету «Києво-Могилянська академія», а нині міністром освіти і науки України Сергієм Квітом визріла вже давно.

Сьогодні, як і раніше, він активно використовує соціальні мережі для того, щоб спілкуватися зі своїми колегами та випускниками. Тут же, у Facebook, не відсилаючи до прес-служби Міністерства, узгоджує час і місце проведення інтерв’ю. Згідно з чинним законодавством, сфера відповідальності міністра освіти і науки справді велетенська й охоплює діяльність десятків тисяч закладів — від дошкільних і до наукових інститутів. Зміни, які ініціював Сергій Квіт, прямо чи опосередковано стосуються чи не кожного з них. Наступного місяця мине рівно два роки, як Сергій Миронович обіймає посаду міністра. Про те, що вдалося зробити за цей час, а де реальність змусила скоригувати початкові плани, — читайте далі.

— Пане міністре, автономія університету проголошена нині одним із ключових принципів освітньої реформи. Але чи не здається вам, що в українських умовах вона створює сприятливі умови для поширення утилітаристського й інструменталістського погляду на освіту, для якого властиве ігнорування важливості непрофільних, зокрема гуманітарних, дисциплін. На ваш погляд, завдання освіти полягає винятково у формуванні кваліфікованого спеціаліста чи також і відповідального громадянина, соціально зрілої особистості?

— Перед освітою постає дуже широке коло соціальних завдань. Йдеться про формування активного, критично мислячого й небайдужого громадянина, патріота, всебічно розвиненої особистості, здатної розуміти сучасний складний світ і розвивати суспільство. Також варто не забувати, що сьогодні наукові дослідження все більше тяжіють до міждисциплінарності. Разом із тим, звичайно, у багатьох випадках потрібні вузькі фахівці. Мені здається, тут немає суперечностей.

Якщо ми говоримо про університетську автономію, то слід розуміти, що інший шлях, коли держава контролює всіх і все,  ми пройшли і... вперлися в стіну. Всі аргументи тут уже вичерпані. Автономія не означає самоізоляцію, вона не перетворює університет на закриту фортецю, в якій може творитися що завгодно. Ми розуміємо, що існує небезпека ректорського «феодалізму». Якщо ми маємо якісь карикатурні приклади, то відразу на них реагуємо. З боку Міністерства були приклади звільнення ректорів, звернення до суду, підтримка виступів прихильників самоврядування чи ширшої громадськості. Але головне, на що треба розраховувати в умовах університетської автономії, — це саморегуляція. Самоврядність спирається на активну академічну громаду і всебічну вимогливість у колективі.

Крім того, автономія також пов’язана з ринковими підходами — абітурієнти обиратимуть той університет, який матиме добре ім’я. А в академічному середовищі добре ім’я — це дуже делікатна категорія, що страждає від найменших підозр. Це означає, що університети мають або працювати професійно, або закриватися. А професіоналізм університетів передбачає свободу слова, свободу наукових досліджень, уміння користуватися фінансовою та організаційною автономією. Такий незалежний університет краще, ніж держава, знатиме, що йому потрібно для досягнення найвищої якості. Ми повинні порівнювати себе не з міфічним і похмурим «пострадянським простором», а з найбільшими здобутками на глобальному рівні. Саме тому я переконаний, що університетська автономія — це єдиний шлях до розвитку української вищої освіти.

«ОСВІТНЯ РЕФОРМА — ПРОЦЕС, В ЯКОМУ НЕМОЖЛИВО ПОСТАВИТИ КРАПКУ»

— І навряд чи хтось буде тут вам принципово заперечувати. Однак у виступах та інтерв’ю ви самі неодноразово нарікали на консерватизм та інертність університетського менеджменту та викладачів. Наскільки готовими, на ваш погляд, вони виявилися до такої широкої автономії, яку пропонує їм реформа? Можливо, потрібен був перехідний період, впродовж якого Міністерство продовжувало би тримати руку на пульсі?

— В Україні Міністерство тримає руку на пульсі, як ви висловилися, вже, як мінімум, від 1920-х років. Ні до чого хорошого це не призвело. Ситуація не є безконтрольною. Консерватизм виявляється саме в тому, що люди постійно чекають певних вказівок зверху й не наважуються (не хочуть, не вміють) проявляти ініціативу. Виникає своєрідний парадокс — Міністерство каже університетам: «Будьте автономними, почувайте себе вільними», а вони відповідають: «Добре, але для цього нам необхідні певні вказівки та інструкції». Консерватизм пов’язаний із небажанням брати на себе відповідальність за власну якість. Саме до цього ми спонукаємо університети. Ми стимулюємо студентське самоврядування, прагнемо, щоб зрештою до керівництва університетів прийшла нова генерація управлінців. Адже у всіх хороших вітчизняних університетах є молоді викладачі, які знають іноземні мови, багато хто має наукові ступені західних вишів. Переконаний, що саме вони поступово й перебиратимуть на себе управління.

В Україні не існує активного організованого опору реформам — лише тихий і пасивний. Люди визнають, що зміни потрібні, але не хочуть змінюватися самі, змінювати свою усталену лінію поведінки та спосіб професійної діяльності. Вони не достатньо вимогливі до себе і свого оточення. Йдеться не лише про університети, а й про суспільство в цілому. Соціальні дослідження демонструють, що люди усвідомлюють необхідність глибоких змін, але при цьому самі респонденти переважно не вважають себе якимось чином дотичними до цих змін. Водночас вони переконані, що заслуговують на більшу зарплату. З останнім пунктом я повністю згоден — платити треба більше. Насамперед це стосується освітян і науковців.

Інертність значна, але я вважаю, що її можна подолати поступово. Освітні реформи не відбуваються миттєво, адже йдеться про зміну культури академічного життя. Яскравий приклад — проблема плагіату. На жаль, він і надалі продовжує толеруватися не лише викладачами, а й студентами. Тому через плагіат ми регулярно закриваємо спецради, позбавляємо наукових ступенів. На мою думку, той ВНЗ, де процвітає плагіат, взагалі нікому на потрібен. Його просто треба закрити. В Україні й так забагато університетів.

Освітня реформа — це процес, в якому неможливо поставити крапку. Ідеальна система організації науки та освіти буде в Україні не тоді, коли завершаться освітні реформи, а відколи вона почне змінюватися і розвивати себе сама. Завдання Міністерства при цьому — виконувати «обслуговуючу» роль, а не видавати різноманітні «циркуляри».

— Одне з нововведень, реалізованих у межах реформи університетської автономії вже цього навчального року, — можливість для вишів самостійно встановлювати перелік обов’язкових дисциплін, зокрема гуманітарно-українознавчого блоку. Чи задоволені ви тим, як вони скористалися цим правом?

— Університети переважно ще не дуже розуміють важливості цього права. Ми скасували 34 обов’язкових предмети, регламентованих різними документами. Частими були ситуації, коли студенти першого курсу, незалежно від ВНЗ, мали лише один фаховий предмет, усі інші — так звані обов’язкові. Водночас ми збільшили кількість кредитів для гуманітарно-українознавчого блоку, який складається з української мови, історії України, історії української культури та філософії. Тепер університети можуть самі тематично визначати назви і наповнення цих курсів. Зокрема, вони можуть бути інтегрованими. Наприклад, історію України можуть викладати в межах єдиного курсу разом з історією української культури. ВНЗ може пропонувати на вибір не чотири, а хоч і десять курсів у межах заданих тематичних напрямів. Головна вимога — щоб студенти прослухали загальний обсяг у 12 кредитів. Завдання вишів у цьому разі — зацікавити студентів, продемонструвати наявність належних академічних сил.

Сьогодні університет має право самостійно формувати власні освітні програми, тобто створювати будь-які спеціалізації, необхідні для ринку праці чи для розвитку певного напряму наукових досліджень. Звичайно, за умови, якщо ВНЗ має необхідні для цього академічні сили. Ліцензія тепер одержується на розширені спеціальності, а акредитуватимуться всі освітні програми (спеціалізації), що їх пропонуватимуть самі університети. Таким чином, усі вони мають великі перспективи, щоб розвиватися, ставати кращими й формувати своє власне оригінальне обличчя на ринку освітніх послуг, а отже, зрештою — досягти більшої фінансової незалежності. На жаль, здається, університети ще не достатньо осмислили всі надані їм можливості.

Це, вочевидь, пояснюється тим, що вони переважно були змушені думати передусім про виживання, а не про розвиток. При цьому виші досі здебільшого покладаються на підтримку держави, зокрема, на державне замовлення. Однак хочу зазначити, що тепер ми прагнемо змінити систему фінансування вищої освіти й відмовитися від практики державного замовлення, що є не чим іншим, як сталінським рецидивом. Державна підтримка університетів зберігатиметься, але не у формі державного замовлення. Вона буде поділятися на базову й таку, що приходитиме разом із студентами. Державну підтримку надаватимуть лише тим ВНЗ, які відповідатимуть переліку серйозних формалізованих вимог щодо академічної якості, з урахуванням регіональних особливостей і розміру.

«УНІВЕРСИТЕТИ, ЯКІ ТОЛЕРУВАТИМУТЬ ПЛАГІАТ ЧИ ІГНОРУВАТИМУТЬ ГУМАНІТАРНУ СКЛАДОВУ, ЗНИКНУТЬ З ОСВІТНЬОГО ПОЛЯ»

– Важливість масової гуманітарної й зокрема історичної освіти в України – принципова позиція нашого видання. Однак видається, що ця проблема актуальна й для Європи, на стандарти якої Україна зараз намагається орієнтуватись. Про це, наприклад, говорить німецький професор інтелектуальної історії Мартін ван Гельдерен (інтерв’ю для журналу Zeitenblicke). На його думку, сучасні європейські політичні діячі, економісти, політологи говорять про проблеми імміграції, свободи слова, релігійної толерантності і т.д., переважно навіть не усвідомлюючись, що дискусії на ці теми ведуться вже впродовж сотень років. Аналогічну ситуацію можна спостерігати і в Україні. Адже такі нині актуальні для нас питання як державотворення, національне порозуміння, стосунки з Росією тощо, – виникли не вчора. Забуваючи про історичну перспективу, ми фактично створюємо сприятливі передумови для повторення вже зроблених в минулому помилок. Це – проблема освіти.

– На мою думку, тут мова йде про кілька не завжди пов’язаних між собою проблем. Давайте згадаємо, що ми мали в Україні дотепер. В радянські часи існувала система марксистсько-ленінської підготовки, яка передбачала певну ідеологічну «накачку». Вона проникала у всі університети: класичні, медичні, політехнічні тощо. На першому курсі медик часто мав справу не так з медициною, як з марксистсько-ленінською ідеологією. За часів незалежності ці викладачі перекваліфікувалися в «істориків», «соціологів», «політологів». Хоча ці курси стали називатися інакше, викладачі здебільшого продовжували транслювати в їхніх межах якщо не ті ж самі ідеї, то напевне подібний стиль мислення. Коли мова йде про пересічний ВНЗ, уявіть, яка там може викладатися «соціологія», якщо її викладає людина, яка ніколи не брала участі у соціологічних дослідженнях, а її публікації з наукової точки зору є фікцією. Такий «викладач» просто бере перший-ліпший підручник і починає переповідати його студентам. Він просто марнує їхній час, не залишаючи при цьому шансів стати справжніми професіоналами. Виникла ціла генерація викладачів, які паразитували на цих обов’язкових курсах.

Один мій товариш, який народився в США, закінчив Колумбійський університет і вже багато років мешкає в Україні, розповідав, що їм на бакалаврському рівні викладали великий обов’язковий інтегрований гуманітарний курс. Він був запроваджений самим університетом і називався «Історія цивілізації». За умов університетської автономії не Міністерство, а університети самі визначають, які курси мають бути обов’язковими. Я даю собі звіт у тому, що на перехідному етапі дійсно можуть знайтися ректори, які сказали б, що їм взагалі не потрібні, наприклад, українська чи англійська мови. Саме тому нині Міністерство спостерігає й наполягає на дотриманні певних правил гри, пов’язаних з тим, що Україна долає рецидиви колоніальної спадщини, веде війну за незалежність й інтегрується у світове, у т.ч. наукове та освітнє співтовариство. Зараз ми дійсно пропонуємо українським університетам певні зразки нового досвіду, іноді – інструкції та поради.

– Але чи не може статися так, що якийсь, наприклад, технічний виш замість історії України вирішить викладати студентами «історію математики», а економічний замість філософії  – «філософію бізнес-успіху»?

– Хоча назви курсів можуть бути різними, гуманітарно-країнознавчий блок має бути вичитаний у повному обсязі. Відповідні документи Міністерства не залишають тут місця для сумнівів. Тому я б порадив в разі такої самодіяльності ВНЗ інформувати МОН, представляючи конкретні факти ігнорування українознавчо-філософського блоку дисциплін. Можна писати мені особисто на адресу електронної пошти, що зазначена на офіційному сайті, чи на Facebook. Подібні речі відносяться до персональної відповідальності ректора, з яким я, як міністр, підписую контракт. Концептуально наша освіта залишається гуманітарно-орієнтованою, про це, наприклад, свідчить обов’язковий курс філософії для PhD-студентів (аспірантів). Такої норми немає на Заході. На цьому рівні, це третій цикл освіти, філософський курс може більшою мірою адаптуватися до певної спеціальності.

Нині ми бачимо ситуацію наступним чином. Хороші якісні університети будуть розвиватися, але їх буде менше і вони здебільшого укрупнюватимуться. Якщо ж університети вдаватимуться до неприйнятних з академічного погляду кроків, толеруватимуть плагіат чи ігноруватимуть гуманітарну складову (історію України, українську чи англійську мови), це шлях в нікуди. Такі університети просто зникатимуть з освітнього поля. Як внаслідок реакції Міністерства, так і ринкових чинників.

«ОСВІТНЬО-ГУМАНІТАРНА, ВИХОВНА РОБОТА, ДОНЕСЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ ПРО КУЛЬТУРУ ЯК ПОЛІТИКУ — ЧУДОВО, ЩО «День» ПІДНІМАЄ ЦІ ПЛАСТИ»

— Впродовж 20 років свого існування газета «День» реалізувала чимало освітніх та гуманітарних ініціатив. Ми намагалися підставити плече системі державної освіти у тих аспектах, де, на наш погляд, вона мала слабкі місця. Чи знайомі ви з цими ініціативами й якої про них думки?

— Звичайно, я з ними знайомий. Мені подобаються книжки з історії України, які видає «День». Знаю також про непересічний внесок газети у фотогалузь: тематичні альбоми і фотовиставки. Оскільки я сам журналіст, мені це цікаво. Освітньо-гуманітарна, виховна робота, яку здійснює «День», є дуже важливою. Йдеться про донесення інформації про культуру як політику. Цей популяризаторський компонент дуже важливий. Коли ми боролися за закон «Про наукову та науково-технічну діяльність», зустрілися з надзвичайно вульгарним розумінням наукової сфери. Ніби поважні й освічені, з першого погляду, люди поширювали дивні твердження про «дармоїдів-науковців». Такій дикунській позиції потрібно протиставляти багато популярної публічної інформації. З іншого боку, гуманітарна проблематика не може сприяти комерційному ефекту газетного проекту. Тому сьогодні випускати таке видання, як «День», — це справжній героїзм. На мою думку, свого часу Україна втратила той момент, коли могло з’явитися багато якісної преси. На жаль, на відміну від Британії, Японії, у нас не вкоренилася культура читання газети. Перемагає Інтернет. Я не нарікаю, це не добре і не погано. Просто факт.

Історичні теми, які піднімає «День», зокрема в книжці «Повернення в Царгород», — мають велике значення. Коли я вчився в Українському вільному університеті в Мюнхені, у нас викладав професор Мирослав Лабунька з США, який спеціалізувався в історії Київської Русі. Його докторат у Гарварді був присвячений історії білого клобука. Поцікавтеся при нагоді. Він також стажувався у Дмитра Ліхачова в Ленінграді й був про нього високої думки як про історика. На думку професора Лабуньки, велика помилка українських істориків полягає в тому, що вони головним чином приділяють увагу Козаччині, ігноруючи натомість період Київської Русі, віддаючи його на поталу шовіністичній російській історіографії. Філософія, богослов’я, мистецтво — всі ці теми потребують ретельного вивчення. Чудово, що «День» піднімає ці пласти.

Продовження