Оцінки та мрії ректора

Днями ректор Житомирського державного університету ім. Івана Франка Петро Юрійович Саух відзначив свій ювілей. Важко перелічити, у скількох енциклопедичних та наукових довідниках зустрічається його ім’я. Професор, доктор філософських наук, засновник Поліської наукової школи філософії та феноменології релігії, лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, почесний доктор та професор багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових та навчальних закладів, заслужений працівник освіти України, кавалер багатьох почесних нагород... Крім того, він є автором близько 350-ти наукових праць. «День» щиро вітає шановного ректора з ювілеєм. Із цієї нагоди ми пропонуємо до уваги читачів інтерв’ю з ним.

— На своєму життєвому шляху, якій пролягав в основному по освітній ниві, вам доводилося ставити оцінки іншим. А яку б оцінку на ювілейному рубежі ви б поставили собі? І що вважаєте своїм найбільшим здобутком?

— Людина завжди бажає більшого, ніж отримує. Але мій життєвий принцип завжди був таким: не бажати, не очікувати чогось особливого і не орієнтуватися на те, що могло би бути краще, бо могло статися гірше. Це не давало мені приводу переоцінювати себе. Людина (хоча загалом це дуже складне соціобіологічне утворення), на мій погляд, дуже схожа на систему дробів. Чисельник є те, що людина є насправді, а знаменник — що людина думає про себе. Коли знаменник є великим, дріб стає мілким. Тому я ніколи себе не переоцінюю, знаю собі ціну, легко сприймаю критику і вважаю, що своє життя прожив «на відмінно». Мені довелося захистити докторську дисертацію ще за радянських часів. Я не кажу, що тоді був вільною людиною, але вмів і тоді говорити ті самі речі, що й сьогодні. Своїм найбільшим здобутком я вважаю те, що створив чудову сім’ю — у мене два прекрасних сини, дружина, яку я люблю; думаю, що це є найбільшим людським щастям. Я щасливий також тим, що мені вдалося зробити Житомирський державний університет імені Івана Франка таким, яким я його бачив. Коли я вісім років назад прийшов сюди, мало хто вірив, що вдасться реалізувати мої задуми — говорили, що я мрійник. Сьогодні все це сприймається як норма. Головне, що мені вдалося зробити, — це переорієнтувати навчання в університеті з патерналістської, професійної моделі освіти, коли викладач виступає як оракул, абсолютний авторитет, — на особистісну модель. Тобто панує педагогічна система співробітництва між студентом і педагогом.

— Щодо реформи освіти. Існує погляд, що радянська система була досконалою, але виникало питання, чому в західних країнах було і є набагато більше лауреатів нобелівських премій, інноваційних патентів, високих технологій, і на цій базі розвивався економічний, соціальний, екологічний прогрес? На ваш погляд, що треба було б зробити в нашій освіті?

— Я насправді вважаю, що наша система освіти і 20, і 30 років тому була нормальною, і ми в світі займали непогані позиції. Інша справа, що у нас була нікудишня матеріально-технічна база. Що ж до фундаментальних наук, я вважаю, що у нас діяла хороша освіта, вона зберігається до цих пір, і мені здається, що це завдяки консерватизму, а не реформам. Я говорю, що ми маємо брати все, що бачимо кращого на Заході — спираючись на досвід, отриманий, наприклад, під час стажування в США, я багато що в нашому університеті реалізував. Але переконаний, що ми повинні значно обачніше до цього підходити і розуміти, що в нас є чудова основа — ми маємо зводити нову будівлю освіти на тому фундаменті, який у нас є. Я вважаю, що освіта і наука мають у нас стати майже релігією, і тільки тоді можна буде зробити перелом. За кордоном гроші виділяються на конкретні наукові проекти, які пройшли серйозну перспективу. І якщо хтось не отримав результату, або цей результат поганий, наступного разу таким науковцям ніхто не повірить. Також конче потрібно дати більшу автономію вищим навчальним закладам. Ми могли б поєднати інститути системи Національної академії наук з університетами, а ще створювати науково-навчальні консорціуми. І потрібна система технопарків, яка процвітає за кордоном, коли бізнес, науково-дослідницькі інститути, університетські центри об’єднуються для розв’язання певних проблем. В Україні їх має бути 5—7 (ті, що є зараз, існують в основному формально). Важливо, щоб цим суттєво зацікавився бізнес, чого поки немає.

— Чи є щось таке, чого б Ви ще хотіли досягнути?

— Це — розбудова університету. У нас у планах будівництво котеджевого містечка, в розрізі урядової програми доступного житла, на території нашої агробіостанції, де є вільні площі; зведення університетської церкви і великого спортивного манежу. Якщо вдасться це здійснити, вважатиму, що я свою справу по університету зробив. Ще мрію про те, що буде створений технологічний парк, в якому наш університет посяде достойне місце. І, звичайно, університет буде боротися за статус науково-дослідницького університету.