Оздоровити систему

Наприкінці минулого та початку нинішнього року багато хто вже вкотре заговорив про реформування системи вищої освіти, про необхідність упровадження в неї сучасних методик. На якому світі сьогодні перебуває система вищої освіти, які кроки варто зробити в найближчому майбутньому, щоб наші вищі навчальні заклади крокували в ногу з часом? З такими запитаннями ми звернулися до ректора Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (в 2004 році він відзначив 200 років із дня свого заснування) доктору соціологічних наук, професору Вілю Савбановичу БАКІРОВУ.

ЛЕКЦІЯ № 1: ЯК ВІДРІЗНИТИ «КЛАСИКУ» ВІД «ПІДРОБКИ»

— Не дуже давно ми спостерігали ситуацію, коли велика кількість інститутів враз почала називатися університетами. Чи можна це назвати серйозним реформуванням?

— На жаль, йдеться про бурхливу, часто поспішну, «університетизацію» вищої освіти. Чи належить цей вищий навчальний заклад до Університетів із великої літери? Для цього він повинен мати повноцінну наукову бібліотеку; він повинен мати міцний авторитет у міжнародному академічному співтоваристві та пишатися плеядою корифеїв й основоположників. На жаль, у нас набуло характеру епідемії створення вищих навчальних закладів, схожих на що завгодно, але тільки не на університет. Правдами та неправдами багато вищих навчальних закладів, не маючи реальних на те підстав, добиваються статусу національного. У колишніх технічних і педагогічних університетах до традиційних напрямків підготовки додаються економіка, психологія, менеджмент, правознавство. Звичайно, в самому прагненні вузу здобути статус університету, тим більше класичного, нічого поганого немає. Є чимало прикладів того, як учорашній інститут кардинально змінює характер науково-педагогічної діяльності, збирає висококваліфіковані кадри та швидко наближається до набуття ознак справжнього університету. Разом із тим турбує той факт, що класичні університети можуть розчинитися в морі псевдоуніверситетських утворень. У результаті постраждає вся система освіти, бо саме університети є системотворчими елементами інтелектуального життя країни в цілому й освіти зокрема. Вони — не просто виробники, хранителі та поширювачі знань. Їхня головна функція — готувати людей, які вирішують не лише конкретні завдання сьогодення, а й відповідально та стратегічно думають про майбутнє, по-справжньому системно аналізувати актуальні суспільні проблеми.

— Досить багато висловлювань про реформу вищої освіти носять відверто декларативний характер. Чи не здається вам, що бракує конкретних дій?

— Так, сьогодні мало декларацій, потрібна довгострокова політика підтримки класичних університетів, конкретні справи держави, громадськості, самих університетів. Характер нинішніх проблем хотів би проілюструвати одним прикладом. Протягом останніх років набір студентів на різні напрямки та спеціальності підготовки фахівців багато в чому визначається запитами ринку праці й уподобаннями абітурієнтів і їхніх батьків. Є затребувані, високопрестижні напрями підготовки — економіка, юриспруденція, психологія, інформатика й інші. Ці напрямки охоче розвивають багато вищих навчальних закладів, розширюють прийом студентів на платній основі. Є напрямки та спеціальності, що не користуються попитом. Набір на такі спеціальності вузи, особливо ті, які проводять вузькопрофільну професійну підготовку, поступово скорочують. І справді, чи легко знайти роботу знавцю грецької та латині, фахівцю з історії та релігії Стародавнього Єгипту чи з теорії функцій комплексної змінної? Але без таких фахівців тьмяніє духовне середовище, скорочується простір інтелектуальних пошуків. Держава зацікавлена не тільки у фахівцях із певним запасом професійних знань і навичок, але й у культивуванні популяції людей, які сприйняли та розвивають культурну й наукову традиції, які створюють у суспільстві сприятливий для інноваційних творчих пошуків мікроклімат. І в цьому класичним університетам без державної підтримки не обійтися.

— У появі значної кількості проблем у вищій освіті деякі педагоги схильні обвинувачувати неграмотну політику, яку проводили останні кілька років…

— Гострі проблеми українських університетів визрівали не один рік, навіть не одне десятиліття. Не можна сказати, що фахівці їх не помічали, а держава не намагалася вирішити. Зараз мало хто пам’ятає, що ще три десятиліття тому, в 1972 році, була прийнята постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР із характерною для тих часів назвою «Про заходи для подальшого удосконалення вищої освіти в країні». Немає тієї країни, змінилася епоха, а деякі положення цього документа не втратили актуальності. Зокрема, заклопотаність ростом кількості периферійних вищих навчальних закладів, що не мають достатнього кадрового та матеріального забезпечення, зниження впливу університетів на систему освіти. І деякі з запланованих (і почасти реалізованих) тоді заходів, таких як надання кафедрам провідних вузів статусу опорних кафедр, здаються корисними й сьогодні.

І, звичайно, Міністерству освіти та науки давно настав час оголошувати об’єктивні показники роботи вищих навчальних закладів. Зараз публікують чимало рейтингів, у яких місце того чи іншого університету визначається лише тим, хто став замовником проведеного дослідження. За кордоном справи інакші: державні органи й об’єднання професіоналів зараховують вуз до категорії «А», «В» чи «С» не суб’єктивно, а на підставі кількісних показників, які легко перевірити. І в нас громадськість, студенти, абітурієнти, їхні батьки мають право знати, який вуз є насправді лідером освіти, а який лише прикидається справжнім університетом.

ЛЕКЦІЯ №2: ПРО АБІТУРІЄНТІВ І ВУНДЕРКІНДІВ

— І все-таки, які проблеми в системі вищої освіти найбільше хвилюють український ректорат?

— Мій власний досвід, спілкування з колегами переконують, що реформування вищої освіти триває в правильному напрямі, позитивні тенденції в розвитку вищої освіти набули стабільного характеру. У зв’язку з цим перспективними є пропозиції про реорганізацію вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації. Створені в період індустріалізації для масової підготовки фахівців середньої ланки, сьогодні вони втратили колишнє значення. Дати цим навчальним закладам новий подих, підвищити ефективність системи освіти загалом могло б злиття частини з них із вузами III-IV рівнів акредитації. Актуальним видається надання більшої чіткості та логічності вже розпочатому процесу укрупнення вузів шляхом їхнього об’єднання навколо провідних університетів. Це не тільки скорочує витрати на підготовку фахівців, а й підвищує якість навчання.

Уже давно йдеться про фінансування підготовки фахівців з обґрунтованих нормативів — погодьтеся, підготовка фізика-ядерника та викладача літератури вимагають різних витрат. Час би запровадити такий підхід на практиці, передбачивши відновлення матеріальної бази вузів. Необхідно поступово скорочувати розрив у фінансуванні наукових досліджень і в оплаті праці вчених вищої школи й Академії Наук, що досягає сьогодні зовсім неприпустимих розмірів і стримує реалізацію потенціалу вузівської науки.

Я би запропонував модернізувати правила прийому до вищих навчальних закладів, особливо з урахуванням неухильно знижуваної чисельності випускників середніх шкіл. Нинішня система здається мені недосконалою. Насамперед йдеться про іспити, що відтинають половину чи дві третини вступників. В іспитах завжди є елемент лотереї, відіграє роль хвилювання. У несприятливих умовах опиняються випускники сільських шкіл, анітрохи не менш талановиті, ніж міські діти, але позбавлені можливості отримати додаткову підготовку в репетиторів. Я би перейшов до іншої системи, що існує в багатьох країнах. Кожен має право прийти на перший курс, внести якісь гроші та вчитися в університеті. А за результатами перших двох сесій проходить формування постійного контингенту студентів. Така форма прийому вкупі з системою перенесення кредитів полегшить мобільність студентів, відверне багато життєвих драм. Адже як часто буває? Прийшов студент до університету, провчився один-два семестри й зрозумів — займаю чуже місце. А вступити вдруге на бюджетне місце він уже не може — заборонено законом. От і здобуває нелюбиму спеціальність і півжиття шукає свою професію.

— Наскільки вищі навчальні заклади сьогодні задоволені шкільною підготовкою юнаків і дівчат, які прагнуть потім вступити до вузу?

— На мій погляд, варто серйозно подумати про профільне навчання в 10-12 класах середньої школи. Чи не надто рано відбувається спеціалізація? Адже не всі школярі — вундеркінди, у багатьох схильності до тієї чи іншої сфери діяльності розкриваються досить пізно, часто уже в студентські роки. І в сільській школі, коли один учитель викладає й історію, й іноземну мову, важко уявити справжню спеціалізацію. Досить гостро стоїть питання з навчанням майбутньої інтелектуальної еліти — обдарованих дітей, — яка ще в шкільні роки яскраво себе проявила, займала призові місця на національних і міжнародних олімпіадах. Багато хто з них (до 30% щорічно) залишають країну, вирушаючи на навчання до Росії, США чи Західної Європи. Для таких дітей багато чого роблять на Україні — зарахування до вузів відбувається без іспитів, установлюють підвищені стипендії, але такі студенти часто залишаються недовантаженими, їм просто нудно в звичайних групах. Думаю, варто було б дозволити кращим із кращих отримувати за рахунок коштів бюджету паралельну освіту з кількох спеціальностей.

ЛЕКЦІЯ №3: ПІДСУМКОВА

— На сьогодні актуальним залишається питання про престижність тих чи інших спеціальностей, про працевлаштування. Факт, що більшість випускників працює не за фахом...

— Конкурс серед вступників до нашого університету становить близько трьох чоловік на місце. Істотно перевищує середній показник конкурс на такі факультети — економічний, іноземних мов, психології, на відділення журналістики. Разом із тим, протягом останніх років чітко проявляється тенденція підвищення інтересу до точних наук. Вона відчутна й в інших вищих навчальних закладах, а в МДУ найвищий конкурс у 2003 році був на мехмат. Ці факти — один із симптомів пожвавлення економіки. Дедалі більше людей усвідомлюють, що в прийдешній цивілізації знань знайдуть своє місце не лише юристи, бухгалтери, менеджери, а й висококласні фахівці в сфері високих технологій.

У нинішніх умовах, коли ринок праці хиткий і динамічний, важко очікувати, що усі випускники почнуть працювати за фахом. Та це й не настільки важливо. Головне, щоб вони були підготовлені до життя, збагатилися та розвилися духовно й інтелектуально, були готові змінювати соціальні ролі й ефективно будувати своє життя.

ДОВІДКА «Дня»

Віль БАКІРОВ — доктор соціологічних наук, професор, член НДП (з 1996); член правління Соціологічної асоціації України (з 2000); заступник голови Північно-східного наукового центру НАНУ (з 1998); член Громадської ради експертів із внутрішньополітичних питань при Президентові України (з 11.2000); член Політради НДП; відповідальний редактор «Вісника Харківського університету» (серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорії, методи»); голова редакційної ради журналу «Universitates»; член редколегій наукових журналів «Вища школа України», «Соціологія: теорія, методи, маркетинг», «Sociologia del Lavoro»; член правління Соціологічної асоціації України. Народився 8 червня 1946 р. в Уфі (Башкортостан, Росія). Освіта вища. У 1970 р. закінчив Харківський юридичний інститут, юрист, спеціальність «Правознавство». Кандидатська дисертація «Соціальний контроль як регулятор суспільних відносин» (1976 р.). Докторська дисертація «Ціннісна свідомість як об’єкт соціологічного аналізу (проблеми теорії та методології)» (1991 р.).

Заслужений діяч науки і техніки України (07.2001 р.).

Автор (співавтор) понад 100 наукових праць.