Пам’ять – самовивозом

М ісце події – цвинтар у селі Жванець Кам’янець-Подільського району, що на Хмельниччині, — найдавніше у краї поховання. Одного дня доглядачка цвинтаря Валентина Вітановська мала якісь нагальні справи у своєму підсобному господарстві. Аби не залишати цвинтар без догляду, вона звернулася до свого дядька Івана Вітановського, щоб той посторожував замість неї.

Іван Вітановський розповідає:

— Йдучи на цвинтар, я ще віддалік помітив, що там є якісь люди. Хлопці. Душ дванадцять. І вони мене побачили – чомусь заметушилися. Заходилися піднімати борти вантажівки. Наблизився до них, запитую: чого це ви тут хазяйнуєте? Відповіли неохоче. Мовляв, зняли деякі історичні пам’ятники. А навіщо?.. Нічого певного від них не почув. Чи то у музеї мають встановити ті пам’ятники, чи то для реставрації кудись везуть... Ви, кажу до них, крадете — так добрі люди не роблять... Відповідали польською мовою. Говорили, що вони – студенти з Варшави. Я став на підніжку вантажівки, поглянув у кузов. Завантажили повну машину пам’ятників! А чорний мармуровий хрест, бачу, вже розбитий... І той самий пам’ятник, що з білого італійського мармуру, взяли...

Скільки Жванець, стільки й цей цвинтар. Поставлене на переправі через річку Дністер, село не раз ставало здобиччю завойовників. «1648 року король Владислав IV видав Жванцю магдебурзьке право. Він став називатися містечком... 1699 року до містечка знову повернулася польська шляхта. Заможні міщани наживалися на торгівлі, а тим часом незаможна верства населення ледве животіла, обтяжена численними податками і поборами на користь шляхти», – розповідає про історичні вітри, що гуляли над Жванцем, невідомий літописець.

«Тут пани поховані. Бо все кладовище на склепах. Простих так не ховали», – розповідає сторожиха Валентина Вітановська.

Вивезені з останньої обителі надгробки і фрагменти надгробків чомусь опинилися на території Кафедрального собору у Кам’янці-Подільському. У повітрі з’явилося і завитало над населеними пунктами передчуття гучного скандалу.

Валентина Вітановська вважає: «Якби мій дядько не нагодився, то ці пам’ятники уже були б дуже далеко від Кам’янця-Подільського». Вона пригадує, як років два тому тут, на тихій обителі, з’явилися студенти із Польщі: «Ходили, рахували, скільки поховано, скільки ще вільної землі для поховань тут залишилося. Фотографували могили, пам’ятники, дерева. Говорили, що будуть реставрацію робити. Я їм відповідала: скажете мені, коли це має бути. Але ж не попередили, що приїдуть і вивезуть пам’ятники з найшляхетніших могил».

Із почутого від дядька про людей, яких він застав того сонячного дня на цвинтарі, Валентина Вітановська зробила висновок: «Це ті ж самі хлопці, які й два роки тому сюди приїжджали. Вони тоді ще говорили, що впорядкують цвинтар, аби сюди привозити закордонних туристів для екскурсій».

Сільський голова Дмитро Григораш категоричний: «Вандалізм! Глум над мертвими. Реліквії вивезли! Цвинтар – на нашій території самоврядування. До мене, сільського голови, ніхто не приходив по дозвіл, щоб пам’ятники вивезти. Цікавився я і в районної влади: невже був дозвіл? Ні, кажуть, ніхто й не запитував. Село обурене, пригнічене. Всілякі припущення поміж людьми ходять. Тим паче, що наш Жванець – на території Національного архітектурно- історичного заповідника «Подільські товтри». Все, що на цій території, охороняється державою. Але ж для реставраційних робіт також дозвіл від місцевої влади потрібен».

Дмитро Григораш продовжує: «Якби ж до мене звернулися по дозвіл, то сам не взяв би на себе відповідальність вирішувати. Це ж цінності! Духовні, моральні, історичні, мистецькі. Треба було б порадитися із сільськими депутатами, людьми католицького віросповідання, в районних керівників думку спитати. Є ж якийсь порядок у нашій суверенній державі! Завважте: з найдавнішого у нашому краї поховання вивезено пам’ятники і фрагменти з пам’ятників. Аж дванадцять штук!..»

Єпископ Ян Ольшанський, до якого ми звернулися за коментарем, був небагатослівним: «Не знаю, який коментар вам давати. Приїжджали студенти із Варшави... Ті пам’ятники привезли із Жванця до Кам’янця-Подільського. Будуть встановлені біля Кафедрального собору. Той цвинтар такий занедбаний. А ви подивилися б, які у Польщі цвинтарі впорядковані». На питання про те, чи студенти, бува, не планували вивезти ті пам’ятники до Польщі, відповів: «А навіщо вони їм? Хіба шматки каменю повезуть. Ті пам’ятники не є цінністю...» На жаль, не вдалося почути від єпископа, чи ще десь таке видано, щоб мертві – на цвинтарі, а пам’ятники їм – під стінами храму, за два десятки верст.

Правоохоронці стурбовані тим, що сталося у Жванці. Вважають, що дії на цвинтарі у селі Жванець «вписуються» у статтю 212 (глум над могилами. – Авт. ) Кримінального кодексу України.

А поки що висловлюються різні гіпотези. Основна гіпотеза грунтується на тенденції, що мовляв, заможні люди цікавляться своєю генеалогією: чи, бува, не причетний до древнього шляхетного роду? А якщо причетний, то треба ж це довести. Як саме? Ну бодай фрагментом пам’ятника із далекого Жванця. Он, мовляв, де блукає тінь незабутнього шляхетного пращура.

Як каже прокурор, розслідування покаже, що за тим ганебним фактом стоїть. Одначе всьому світові давно відоме інше: як у Жанці, так і далеко довкола, де не встроми заступа, то на реліквію надибаєш, куди не йшов би, то реліквію не обминеш. Он у стародавньому Кам’янці-Подільському пам’ятають, як один ініціатор шукав легендарну золоту карету.

Начебто карети не знайшов, бо природоохоронці схаменулися, втрутилися, та русло річки змінив. Тут-таки, у Кам’янці-Подільському, запевняють, що із музеїв кудись безслідно зникають експонати. Знають, що сюди щороку з’їжджаються з різних країн студенти, щось копають-розкопують, та не знають, чи в них на те дозвіл є. Вважають, що наспіла пора зробити інвентаризацію національних цінностей. Як тих, що на землі, так і тих, що у землі. То, звісно, буде довгий-предовгий реєстр...