Парадокси «неіснуючої» Кіноукраїни

— За дев’ять років перебування у Москві я відчуваю дещо дивне ставлення, коли називаюся українцем. Навіть, якщо б я там залишився жити, у кращому випадку москвичі казали б, що я «кiєвлянiн». Хоча, здається, ми всi для них так i залишаємося хохлами. Очевидно, що моє оточення — iнтелiгенцiя. Уявляю, що тоді відбувається на ринку між простими людьми.

— Найгірше те, що ми самі себе так називаємо.

— Колись, ще як тільки-но я почав працювати там, приїхавши в Москву на два дні, мене попросили показати паспорт і... затримали. Я зовсім незаслужено потрапив до КПЗ, де просидів півтори доби, незважаючи на те, що у кишені мав квиток на Київ. Наші громадяни там зовсім безправні. У нас iз Росією ніби дружні вiдносини, але чим далі, тим складніше жити.

Нам ближчі за духом, менталітетом, приміром, французи, — там почуваюся комфортніше. У Києві живу і тут моє серце. Громадянство не змінюю. Хоча не раз мені пропонувалося від тiєї ж Росії та ще кількох інших країн. Чим більше їжджу, тим все глибше усвідомлюю, що треба жити там, де народився.

Працюю багато в Росії, хоча останнім часом — і в інших країнах. Мене цікавлять загальнолюдські цінності і можу знімати необов’язково російське кіно. Нехай це буде хоч китайське. До речі, якось знімав документальний фільм iз китайським режисером. Мені б хотілося більше творити в Україні. Але поки не почав працювати у російському кіно, ні мої документальні стрічки, ні мої фото тут нікого не зацікавили. В Україні тобою починають захоплюватися, коли ти відбувся в Росії, Америці, Німеччині... І це дуже боляче, що не помічаємо своїх, поки вони тут.

— Ознаки одужування спостерігаються. «День» теж намагається спілкуватися зі знаковими українцями, їх підтримувати. Але їм повинна сприяти інша комерційна схема, якої поки що немає. I з політичних причин теж. І ми можемо виставляти претензії своїй країні, але також повинні їй поспівчувати. Бо десь щось зруйновано, приватизовано сусідами. А з Росією ми вже не друзі, як було це модно говорити, а конкуренти, причому, виступаємо з дуже слабкої позиції. Народ і так вважає, що у нього немає позитивних героїв, бо сам він живе бідно. Потрібні успішні українці. І як тільки у повітрі завитає запах успіху і говоритимуть про тих, хто справді асоціюється зі славою, перелом настрою можливий.

— Зараз у Росії я закінчив роботу над картиною «Мій зведений брат Франкенштейн» режисера Валерія Тодоровського. Знімали — у Москві і Мінську. На українських студіях далі розмов, що вони стануть базою для знімальних груп iз близького зарубіжжя, справа не пішла. У них досі числиться великий штат працівників, які не мають сучасного досвіду роботи. А на «Білорусьфільмі» до кінопроцесу залучаються всі кадри, і знімати там значно дешевше, ніж деінде в Києві.

Ще кілька років тому популярною була кримінальна тематика — «Брат», «Бандитський Петербург». Нині iз зміною політичної системи почало культивуватися історичне минуле — держава активно займається екранізацією класики. Здається, на «Мосфільмі» почалася робота над ще кількома картинами на історичну тематику.

Вже працюємо над фільмом «Бесы» за Федором Достоєвським. Це наш iз Валерієм Тодоровським четвертий проект. Ранiше були серіал «Закон» і художня стрічка «Коханець». «Бесы» — дуже цікавий матеріал. Тепер саме модно ходити на російське кіно. Росіяни говорять, що їхнє кіно — хороше. Добре воно чи погане — це вже інше питання. Ми ж говоримо, що в Україні немає кіно і нічого вартісного тут не створиться. А, між іншим, у «У моєму зведеному братi Франкенштейні» знімалися Леонід Ярмольник (родом зі Львова), Олена Яковлєва — з Харкова, Сергій Гармаш — з Миколаєва, сценарист Геннадій Островський — з Бердичева, я — з Києва, режисер Валерій Тодоровський — перші роки дитинства провів у Одесі... І це російське державне кіно, що зараз культивується!

— Cергію, про що в Україні варто знімати кіно? Бо перед українцями, виходить, поставлено дуже складне завдання — їм потрібно бути дуже талановитими, щоби зняти хороший фільм. Росіянам достатньо поставити на кліше, що вибудовує настрій.

— Згоден. Коли у Росії знімається двісті картин на рік, то п’ять iз них, напевно, будуть шедеврами. А якщо у нас знімається лише п’ять... Ми дуже різні за менталітетом, тому теми, які популярні там, можуть бути непопулярні тут.

Мені здається, я знаю, про що не варто знімати. Не треба знімати кіно козацької епохи. Нехай мине якийсь час. Уже маємо кілька невдалих проектів. «Мазепа», напевно, міг би вийти прекрасним фільмом, але створити його на студії Довженка було нереально. Костюмоване кіно технологічно найскладніше знімати.

У нас чомусь захоплюються монументалізмом... Слід взятися за «меншу» тему, відчути, пережити, а тоді — розкрити її.

— У цій ситуації не винні ані наші гетьмани, ані українська тематика. Може, молодi художники, коли мова йде про Богдана Хмельницького та Івана Мазепу, ще не зрозуміли, не відчули, про що саме треба знiмати.

— Сьогодні було б цікаво висвітлити у будь-якому жанрі — комедії чи, на жаль, трагедії — трудову еміграцію співвітчизників. Ми з Лесем Саніним плануємо спільно з однією американською компанією створити стрічку про так звану еміграцію навпаки. Один американець, піддавшись на агітації НЕПу, приїхав зі своїм сином у радянську Україну. Тут, звичайно, чоловіка ошукали. А його син став свідком знищення кобзарства у 1932 році в Харкові. Ми вже маємо дозвіл працювати в США. Цікаво буде спробувати себе. Хоч там й існують інші технології, проте не думаю, що все для нас буде невідомим.

— Ваш «Коханець» став виразним фільмом iз дуже сильною чоловічою енергетикою, якої так мало в кіно, в інформаційному просторі.

— Ні я, ні режисер не чекали, що картина матиме такий шалений успіх! Гадали, що стрічка буде камерною для вузького кола глядачів. Я почав iз більшою повагою ставитися до публіки.

— Валерій Тодоровський заслужено вважається одним iз найуспішніших продюсерів. На його прикладі можна говорити, що кінопродюсер як професія вже існує. В Україні ведеться дискусія — чи є у нас продюсери. У чому полягає роль продюсера?

— Ще до того, як почали разом працювати, Валерій як режисер мені подобався більше, ніж його батько Петро Тодоровський. Валерій — мій друг, а про товаришів я можу говорити довго й багато хорошого. Однак він насправді володіє величезним потенціалом, уміє інтуїтивно відчути і відразу знайти потрібну людину в потрібному місці у потрібний час.

Зараз, на диво, у кінематографі важливі не спадкова родинність, а особистісні якості людини. Бо вже рівень технологій кіно в Росії відповідає приблизно середньоєвропейському. І тепер при такому об’ємі кіновиробництва не вистачає людей, які б могли робити фільми на тому рівні, на якому знаходиться техніка. Студентську короткометражку можна зняти без продюсера, а от повнометражну картину... У виробництві фільму залучено людей різних кінопрофесій, і якщо хтось вагоміший випадає з процесу, все відбувається не до ладу.

В Україні майже немає продюсерів, за винятком Максима Осадчого, Сергія Недзельського і ще кількох. Але судячи з того, як тут знімається реклама, то кіновиробництво має перспективу. Знімальна техніка у нас вже на рівні. А те, що немає лабораторної техніки — не проблема. Плівки можна проявляти де завгодно — у Москві, Празі, Лондоні чи Парижі.

— В Україні багато людей кіношних професій не реалізувалися з об’єктивної причини — кіно не знімається. Скажіть, сьогодні можна вашому колезі оператору якийсь час не знімати, а потім стати за камеру і зняти добрий матеріал?

— Якщо людина не знімала три— п’ять років, значить у неї не було бажання це робити. Врешті-решт тоді можна було займатися телебаченням, фотографією. Той, хто прагне себе проявити у мистецтві, обов’язково знайде, як це зробити. І в Україні теж.

Технології постійно змінюються. Якщо оператор три місяці не виходить на знімальний майданчик, тоді за деякий час він стає за камеру з відчуттям непевності. Зараз існують жорсткі вимоги до операторів. Продюсерське кіно знімається у дуже шаленому темпі. Зйомки серіалу «Закон» були серйозною професійною школою. Попередній оператор «зійшов з дистанції» і терміново привезли мене зі зйомок іншого фільму. Вже через тиждень божеволів — серія знімалася лише за шість днів! Тоді легко почав натякати, мовляв, не моя тема... На що дирекція твердо відповіла — прислати більше нікого, роби, що хочеш. Режисер Олександр Зєлєзінський заявив, що він помре на знімальному майданчику, але «Закон» на мексиканський серіал схожий не буде! У такому жахливому цейтноті знімальна група прожила півроку. Це мене, звісно, загартувало, але «попустило» тільки через півтора року.

При вартості у середньому 70 тисяч доларів одного знімального дня в Росії я ще не перезнімав жодної сцени, слава Богу. Але від помилки ніхто не застрахований. Тому постійно треба бути в формі. Оператор, який помилився, може вийти на знімальний майданчик востаннє! Йому, скоріш за все, більше не запропонують знімати нічого вартісного. Бо є багато спеціалістів, які шукають роботу і намагаються пробитися. І кожен починає з дрібного. Якщо немає жодної повнометражної роботи, нічого серйозного давати знімати не будуть, хіба якийсь телевізійний серіал, і то за чиєюсь авторитетною рекомендацією. Тому там кінопрацівники у постійному русі: вони розуміють — тільки-но зупиняться, творчо помруть.

— Сергію, а як вам вдалося потрапити у цю систему та ще й до одного з найкращих режисерів і продюсерів?

— Це випадок. Закінчив операторський факультет Київського інституту імені Карпенка-Карого у 1994 році — часи були не найкращі для творчої реалізації. Мав вибір — або піти на українське телебачення, або на одну із студій, що занепадають. Я ж зайнявся рекламною фотографією, а за роки чотири разом iз Лесем Саніним почали знімати документальне кіно на замовлення американців. Далі — паралельно працював на фірмі «Фільмотехнік», де почав займатися постановочним кіно як спеціаліст зі складних зйомок — зйомки з кранів, гелікоптерів... Хоч як це дивно, але в Україні, де немає кіно, є технологія для спеціальних зйомок найкраща у світі! Сюди на ній приїжджають працювати росіяни, англійці, американці. З Валерієм Тодоровським познайомився на одній iз документальних стрічок, потім він був продюсером фільму про Чорнобиль, що я знімав, а вже звідти мене запросили у серіал «Закон».

— Валерій Тодоровський якось сказав, що режисер вибирає собі оператора так ретельно, як дружину. Олесь Санін зазначив, що режисер — людина без очей, рук, ніг, — їх він віддає іншим. То вони мають бути однодумцями? Хто кому підпорядковується?

— Вони необов’язково мають бути схожими в усьому, але повинні бути однодумцями, бо інакше складно працювати. З Лесем Саніним знайомі з шести років і вже 26 років товаришуємо. На знімальному майданчику бажані приятельські стосунки між всіма. Бо ми проводимо разом три—п’ять, а то й більше місяців на зйомках або в експедиції, наприклад, на Північний Полюс і весь цей час перебувати у колі людей, що тобі неприємнi, складно...

А щодо підлеглості... Я завжди сам культивував, що головний — режисер, який займається акторами і абсолютною побудовою твору. Він носій ідеї і найдовше з усіх працює над проектом. Оператор думає, як цю ідею зобразити: як все житиме, дихатиме в кадрі... Інколи знімаю матеріал і думаю: «Боже, як це все можна зібрати докупи»... І поки Санін чи Тодоровський працюють над монтажем, я вже можу бути деінде. А потім дивлюся — непогано. Буває, спершу не дуже відчуваю наше творіння, воно може навіть не подобатися. А за деякий час з’являється гострота погляду і все відчувається по-новому.

— А часто доводиться наступати на амбіції — свої й чужі?

— Доводиться і на власні, і на чужі наступати. Кіно — колективне мистецтво. Оскільки працюю у парі з режисером, у нас можуть бути різні бачення, наприклад, певних сцен. Крім цього, оператор має чимало людей у підпорядкуванні, які в душi теж великі художники, і обов’язково хтось норовить щось порадити на майданчику. Але останнім часом знімальні групи вже працювали разом, тому кожен займається своєю справою.

— Сергію, що означає «фільм, зроблений руками»?

— Є технології, за якими можна зняти степ, небо у павільйоні. І хоч у мистецтві ціняться твори ручної роботи, стає простіше усе зробити за допомогою високоякісних технологій. І оте штучно створене може виглядати навіть більш ефектно. Лесь Санін працює досить якісно з комп’ютерними спец-ефектами і навіть виконує замовлення для іноземних студій, але в «Мамаї» комп’ютерні технології застосовувалися тільки в титрах. Ми говоримо, що це з ідейних міркувань. Хоча, якщо чесно, на це не вистачало коштів. У нас була камера й плівка, половина якої прострочена. У 1994 році я отримав у приз плівку «Kodak» — це було перше операторське нагородження професійною плівкою в Україні. Мені одразу запропонували її продати. Я відмовився, сказавши, що зніму на неї технологічно якісну картину. Так вона пролежала до 2001 року, і пів-«Мамая» знято на неї. І те, що люди в картині можуть сплутати з роботою комп’ютера, ми зробили самі.

— То як у зв’язку з цим змінюється роль оператора, якщо можна намалювати і простір, і акторів?

— Тоді це буде мультфільм. А мультиплікація — вже інша професія.

— Сергію, розкажіть про своє фотомистецтво.

— Розкажу й покажу. Хлопчиною років 8-9 любив ходити до букіністичних магазинів. І якось одного разу натрапив на два журнали «National Geographic» за 1974 і 75 роки. Зекономивши на шкільних сніданках гроші, я купив ці видання. Там був такий цікавий матеріал про Папуа-Нову Гвінею! Мене це захопило! Відтоді ця країна в Океанії улюблена — спогади дитинства найсильніші, найяскравіші. І дарма, що я там ніколи не був, — колись неодмінно потраплю. Я побував iз фотозйомками і зйомками документальних фільмів у кількох десятках країнах світу. Незабутнім був тихоокеанський проект. На малесенькому острові Сіпадан, що його відкрив Жак Ів Кусто, загубив свою підводну камеру — вона пішла на глибину 600 метрів. Намагався її наздогнати та не вдалося. Робота фотокореспондента небезпечна. На собі доводиться нести речі, камери... Крім цього, й люди різні трапляються, особливо, у африканських чи арабських країнах, — можуть надокучати, негативно реагувати на появу європейців, а то й взагалі не йти на контакт.

Якось я усвідомив, що найкраще знімаю те, що мені подобається, йде від душі. Тому фотографія — моє захоплення.

(Сергій показує фотографії.)

Ось старий бедуїн — зблизька — зморшки тягарем лягли на чоло і мудрі очі, що вицвіли, дивляться ген за небокрай... І як контраст — загальні плани безкраїх снігів Північного Полюсу. Далі — середній план — філіппінські діти ловлять гав, а старий румун порається біля своєї господарки. І знову здалека — нескорений Кавказ. А це — рідні Карпати, приспані сивим серпанком.

— Найцікавіше знімати людей, ловити їхні настрої, а потім в тих емоціях впізнавати себе.

— Була б така можливість, усе б залишили заради фотографії?

— Думаю, що так воно і станеться колись. Треба ще кілька фільмів зняти, щоб піти з кінематографа зі спокійною душею. А то перед батьком якось незручно покинути кіно у розквіті сил саме тоді, коли щось наче б то виходить. Коли ми закінчували школу, Саніну і мені рідні нав’язували історичний факультет. Мій тато все говорив, мовляв, якщо не вступатиму туди, то підведу сім’ю і піду в армію. Я потім попросив вибачення за те, що не послухався. І зараз тато навіть більше переконаний, як це буває за звичай, що ідея про операторську професію для сина була його.