Партнерство на нових принципах
У № 128 «Дня» опубліковано статтю Дмитра Кублицького «Чи є Україна «неперспективною» для Євросоюзу?»
Автор пише, що Франція та Німеччина вважають політично недоцільним прийом України в ЄС, «щоб не викликати в Росії відчуття ізоляції». Думаю, це привід. І їх зрозуміти можна. Кому потрібен конкурент, нехай навіть лише постачальник сільськогосподарської продукції, країна, в якої «прозорі» кордони, через котрі проходять сотні тисяч нелегальних мігрантів, з-поміж них і злочинці, країна з убогим народом та мільйонами безробітних.
Такій політиці Заходу сприяє і нерішуча політика нашої влади. Треба визначитися і чітко висловитися: «Україна йде в Європу, Україна прагне в НАТО». А куди їй іти і куди прагнути? Більше нікуди. У ці організації прагне і Росія. Їй також більше нікуди йти, бо Китай, як сказав депутат Держдуми Борис Нємцов, має близько півтора мільярда населення, а в Сибіру 20 мільйонів (а за прогнозами «Московских новостей», через 10 років там буде 8-10 мільйонів). Отож є два шляхи: або дати можливість заселити Сибір Китаю, або дати можливість ЄС освоювати Сибір разом із Росією. Однак для того, щоб Україні повірили, що вона дійсно прагне в Європу, треба, як пропонує автор, вийти з СНД, який уже зіграв свою роль, не допустивши війни, як у Югославії. СНД нікому не потрібен, окрім осіб, які працюють у його апараті і тих, котрі мріють про реставрацію імперії, що абсолютно неможливо з багатьох причин, не потрібен СНД навіть Росії, — дай Боже їй нагодувати та обігріти своїх людей, не дати розпастися країні і хоч би сповільнити вимирання народу.
Вихід з СНД не заважає Україні мати дружні, партнерські відносини з Росією та іншими державами. Якщо Україна хоче, щоб візовий режим із Заходом був м’якшим, їй необхідно самій запровадити візовий режим для прикордонних областей Росії та Білорусі. Треба Верховній Раді до Нового року ухвалити закон про запровадження візового режиму і суворіший та дієвіший закон щодо нелегальних мігрантів. Тільки зробивши щось самі ми зможемо чекати ліберальнішого візового режиму із Заходом.
Узагалі, Україні потрібна сильніша влада та рішучіша політика, з опорою на внутрішні сили. Навіть незначні кроки влади дають результати. Потрібна прозорість у роботі влади, регулярне її спілкування з народом.
Треба змінювати й інформаційну політику, яка орієнтована значною мірою на імперію. Ми приймаємо декілька телеканалів із Москви, а чому не мати за обміном один телеканал польський? Мова зрозуміла, якщо послухати його декілька днів. А чому не мати хоч би один канал із Західної Європи — також за обміном, із перекладом українською мовою. Скільки ж можна перебувати, по суті, в закритому інформаційному просторі в незалежній країні? І коли вже МЗС, патріотичні ЗМІ оперативно реагуватимуть на постійні антиукраїнські висловлювання з Москви? Як пише в № 128 «Дні» Віктор Зам’ятін, МЗС України дало Росії можливість провести «шквал сюжетів зі Львова по російських телеканалах, в яких не виявилося жодного бажання російських колег хоч би елементарно розібратися в ситуації». А чому МЗС, Верховна Рада, патріотичні ЗМІ не вимагають для українців Росії прав на національні школи, вузи, ЗМІ?
Олександр Майданник правий, що спекуляція щодо «захисту російської мови, культури в Україні» не має успіху, що карту бито. Однак бито її не МЗС України, а самими російським та українським народами: вони чудово розуміють один одного, мирно живуть, також і в змішаних шлюбах, разом працюють у шахті та полі. Отож потуги посварити росіян з українцями в Україні марні, марна витрата зусиль та коштів. А, по суті, ці потуги не в національних інтересах і російського народу.
