Печерна майстерня Творця

Гірсько-печерна частина Криму, на відміну від прибережно-курортної, приймає велику кількість гостей не лише влітку, а й узимку. Адже температура всередині цих загадкових підземних нір незмінна — десь +5—8° C. Хоча, кажуть, є й печера, де вічний мороз близько мінус двадцяти.

В печерах можна навіть Новий рік зустріти. Але це роблять виключно екстравагантні типи. Я належу поки що до категорії помірно-екстравагантних.

КВІТИ ЗЛА

За вікном автобуса кримський степ лежить скатертиною від самого Сімферополя. Східного типу екскурсовод Арсен повідомив, що «30 млн. років тому суша вирвала цю територію у води». Усе може статися, віримо на слово.

150 видів рослин, пасовища для овець, 100 печер. Льодовику 60 років. Усе добре, от тільки Чортова печера вередує — народ нищить нізащо. «Від вуглекислого газу гинули тварини, птахи й люди», — перерахував екскурсовод у такому порядку її жертв.

Водяться кабани, косулі. Але 1925 року вбито останнього вовка! Раніше були лані, зубри. Залишилися тільки лисиці, як найхитріші.

У Арсена досить своєрідна манера розповідати. Спочатку він повідомляє щось радісне чи нейтральне, а коли у слухача поліпшується настрій — тут-таки приголомшує його жахливими фактами. Щоб не втрачали пильності!

Однак що далі, то кількість кошмарів зростала. Хтось заліз й не виліз, когось укусили — й кінець. Замість курортів раніше були невільничі ринки, тому більшість тих, хто змушений був оборонятися, робили це відчайдушно й поливали загарбників окропом. Життя — це низка укусів, ударів та опіків.

«Основна гірська рослина — бук, — сказав Арсен і замовк. Мабуть, замислився, яку небезпеку для людини він може становити. Напевно, ніякої, бо він одразу пригадав якусь квіточку, яку понюхаєш — і параліч дихання. Обличчя Арсена засяяло. «Але можу вас заспокоїти, — зменшив він оберти, — вона цвіте тільки навесні, у травні».

Арсенові треба писати сценарії для послідовників Хічкока. Наприклад, гуляє собі парочка закоханих на схилі квітучої кримської гори. Весна, травень, звісно. Кавалер зриває квіточку й підносить її коханій. Та нюхає. Ах… «Люба, що з тобою, — перелякано кричить юний Ромео, обмахує її букетом і… падає поруч. Шекспіру такі швидкі розв’язки й не снилися.

САБЛЕЗУБА САМОТА

У такому піднесеному настрої підрулюємо до першої печери з татарською назвою Еміне-Баїр-Хасар. Я цю назву ніколи б не запам’ятав, якби не американський реп- виконавець Емінем, агресивні пісеньки, якого щодня засмічують ефір.

Після Арсенових розповідей ми дивилися на вхід у Еміне з певним побоюванням — може, ще на Мінотавра якогось нарвешся. На підтвердження найгірших передчуттів, перше з приміщень, що привертає увагу туристів, — склад кісток доісторичних тварин. Особливо популярні останки саблезубого тигра. Тендітна дівчина з Дніпропетровська в оточенні двох молодиків, дивлячись на те, що залишилося від первісного хижака, жалісливо промовила: «Бідолашненький, помер. Напевно, в нього не було дівчини!» Не інакше.

Екскурсовод запросив нас тренувати уяву на вапнякових утвореннях. Дехто бачив в невеличкому заглибленні та розсипу камінчиків, як «голі мужики бігли з ополонки в лазню». Я не скаржуся на брак уяви, але щоб у цих окатишах роздивитися таку захоплюючу картину його не вистачило!

Але ось ЦЕ — так. Воно було схоже водночас на гігантського молюска, німецьку каску й пельменя, що розварився.

Сталактити, до речі, — це бурульки, що звисають зі «стелі». Сталагміти стирчать знизу вгору, наче стовпчики, вони схожі на… Гаразд, там і так деякі жінки загадково усміхалися, дивлячись на ці карстові утворення.

А от коли сталактит зустрічається зі сталагмітом, народжується сталагнат, тобто природна колона. Саме в кінці такої «колонної зали» зі стіни випиналися соляні голови ще недавно ідеологічно недоторканної трійці: Карла Маркса, Фрідріха Енгельса й хоч не зовсiм схожий, але все ж таки Ленін.

А ось щось зовсім рідне, що дуже нагадує іржаві водогінні труби в аварійному стані. Але тут така картина не пригнічувала, а надихала.

Раптом iз пітьми постав орган (наголос на другому складі). Виявилося, що ця частина печери так і називається — Органний зал. Я урочисто поклав пальці на «клавіатуру». «Грав» я хоча й тихо, але не без натхнення. Структура стін Еміне нагадує чи то абстрактний живопис, чи то відшліфовані пейзажі на напівдорогоцінних каменях. Але такі природні панно мають величезні розміри. На їхньому тлі дуже гармонійно лунала моя, нечутна в звичайному діапазоні, музика. Реквієм по померлому від самотності неодруженому саблезубому тигру.

ЗАГАДАЙ!

Мармурова виявилася неподалік від «ріпової». Але в неї значно багатша «скульптурна» частина. Менше «настінних розписів», але повно різних фігур, що несподівано випливають з темряви.

Перед Галереєю Казок Господар печери — гігантський сталагміт, схожий на привида. Поважний і величний. У ньому вгадується то палиця, то руки, то голова. Створюється враження, що він весь час змiнює контури. Не Домовик, але Печерник.

За ним кипарисовий сад і майже реальна Пізанська вежа. Різні статуї, химерні привиди, фортеці або побутові речі на зразок гребінця, у своїй масі й неймовірній різноманітності породжували відчуття, що перебуваєш у Божественній майстерні кузні світу. З однорідного матеріалу Майстер може виліпити все: від прищіпки до мосту, від кішки до балерини. Вони постають, наче з миттєво застигаючої піни.

Наприклад, на досить рельєфній капловухій голові слона, який стоїть у фас до глядача, завмерла танцівниця в пачці. Вона нагадувала ляльку, оскільки від неї вгору тяглись якісь наче нитки або мотузки. Як зауважив екскурсовод, діти цю композицію назвали «Попелюшкою, що повісилася». Головне, це визначення збіглося з веселим світовідчуттям Арсена.

Велетенський 27-метровий зал Перебудови відкрили 1987-го, тому така напівромантична назва. Підземний стадіон. У цьому залі навіть відбувалися концерти оперних співаків. Земфіра, кажуть, виступала. Акустика дійсно дуже сильна.

Біля вівтаря сумно стояла дещо знічена порівняно з оригіналом статуя Свободи. Може, вона, як портрет Доріана Грея, — відображає метаморфози американського оптимізму?

Низка гарних натюрмортів, сільська панорама, пагорб iз мінаретом, фігура кокетливої жінки в сарі, щось схоже на лазню. Тільки, хочеться вірити, в жіночий день, а не «з мужиками»...

Саме місце попросити Бога виліпити твоє бажання, втілити його. Особливо напередодні Нового року. Адже можливості майстерні Творця не обмежені. Як і людської фантазії. Тут ми схожі.