Перезимували. Що далі?

З самого ранку на кухні столичного Будинку соціального піклування починає кипіти робота. Кухарі готують їжу, чай, нарізають хліб. Тим часом зі складу виносять теплий одяг — валянки і бушлати. Провіант розподіляють між трьома бригадами, які кожного дня виїжджають на вулиці міста і годують безпритульних. З однією з таких бригад почергували i кореспонденти «Дня».

ВІД ЯКОЇ ВИ ПАРТІЇ?

Соціальний патруль вийшов на вулиці Києва ще наприкінці минулого року. Кожного дня три команди соціальних працівників виїжджають у різні точки міста, яких усього — двадцять одна. За цей час, жартують дружинники, у них навіть з'явилася своя постійна клієнтура. «Деякі безпритульні вивчили наш графік, у які дні і де ми буваємо, — розповідає директор Будинку соціального піклування, на базі якого існує патруль, Микола Піковий, — і тепер всюди за нами їздять».

Цього разу наша бригада поїхала не на найбільш популярну серед безпритульних точку — за графіком нам випала дільниця на майдані ім. Тараса Шевченка. Зупинившись біля тротуару, ми дістали з машини столик і маленькі стільці, на них поставили велику каструлю з кашею і бідон із чаєм. Поряд прив'язали пакет для смiття — ні до чого додавати двірникам роботи і забруднювати вулиці одноразовим посудом. Провіанту в нас повинно вистачити, щоб нагодувати майже двісті безпритульних. «Це більше, ніж досить, — розповідає учасниця соціального патруля Леся Фреєва. — Тут не найбільш людна точка, більше за все «клієнтів» на Залізничному вокзалі і Печерську».

І справді, народ підходив мляво. Дружинникам спочатку навіть доводилося скликати людей. І справді — замість жебраків, в основному, виявляли бажання підкріпиться пенсіонери та торговці з ринку. Зате жваво реагували перехожі. Причому цікаво, що реакція здебільшого була негативною. Дехто питав, від якої ми політичної сили, і ці питання не звучали доброзичливо...

Проте, декому, а саме пенсіонерці Вірі Христюк, робота соціального патруля припала до душі. Для неї це хороша підтримка і можливість хоч якось заощадити. «Хіба це новина? Пенсії маленькі, грошей бракує, — розповіла жінка, — а тепер і квартплату підняли. Отримуємо на двох із матір'ю-ветераном війни 850 гривень пенсії. А з цих грошей віддаємо за житло 350. І як тут виживеш?».

Усіх, хто бажав, соціальні працівники годували кашею з тушкованим м'ясом, кабачковою ікрою, хлібом і чаєм. Вартість обіду не повинна перевищувати двох гривень — саме стільки міська влада готова виділяти на їжу для безпритульних. «Меню у нас стандартне, — розповідає Микола Піковий, — крупи, тушковане м'ясо і вітаміни — кабачкова ікра».

До речі, як би це дивно не звучало, але харчування цілком збалансоване і... пристосоване для безпритульних. Наприклад, салатів зі свіжої капусти, хоч це і по кишені соціальному патрулеві, не роблять цілеспрямовано. «У якого безпритульного є зуби, щоб пережувати її?», — запитує Піковий.

А ось теплий одяг належить видавати далеко не кожному... Практично в усіх, хто підходив до нашого стола за їжею, бригадир питав: «Чи є документи, прописка?». Багато хто з безпритульних до цього питання ставився з пересторогою — мовляв, а раптом через міліцію перевірятимуть... Але потім їм пояснювали, що якщо ви киянин, але у вас немає прописки (тобто, фактично вважаєтеся безпритульним), тоді вам належить пара теплих валянок і куртка — такі рекомендації міської влади. «Взагалі мало безпритульних, які зберегли свої документи, — розповідає ще одна учасниця соціального патруля Зоріана Максудова. — Проте, хоч і небагато, але трапляються. Бувають і такі, що намагаються нас ошукати, взяти одяг декілька разів — мовляв, то я брав для друга...»

ЕЛІТНИЙ БОМЖ

Через деякий час до нашого столу почало підходити більше людей, і навіть вишикувалася черга. Приїхали i деякі постійні клієнти соціального патруля. Серед таких «постояльців» є окрема категорія бомжів, так звана «елітна». До таких у бригаді відносять і тридцятидвохрічного Станіслава Владимирського — з вигляду цей молодий чоловік виглядає як звичайна людина: поголений, одягнутий у чисті речі. Але, як виявилося, живе у підвалі...

«Взагалі я киянин, — розповідає Станіслав, — але сталося так, що мати одружилася з німцем і поїхала на історичну батьківщину чоловіка. Помешкання продали, і ми з братом опинилися на вулиці». Так уже понад десять років Станіслав старцює, де доведеться: то у друзів, то в парадному. «А чому ж ви не влаштуєтеся на роботу?», — не витримала я. «Думаєте, все так просто? У мене немає прописки, нормальну роботу мені не запропонують. Хіба що на будівництві, але й там недостатньо платять, щоб орендувати якесь житло».

Так і доводиться Станіславу і ще декільком його друзям по нещастю шукати притулок у підвалах. Хлопці говорять, що їх рідко звідти виганяють — намагаються поводитися охайно, та й на безпритульних вони зовсім не схожі. Але жахає інше: що робити далі і як знайти вихід із цієї ситуації — вони не знають.

Заручником подібного становища став і командир нашої бригади Юрій Красников. Він також киянин. Зовсім нещодавно продав помешкання, а нове, за порадою «фахівця»- брокера, не поспішав купувати — чекав, поки ціни знизяться. Але замість цього вони підскочили, причому аж на 35%... «Тепер і грошей не вистачає, щоб купити помешкання, і кредит не дадуть — немає прописки», — скаржиться Юрій.

Як і багато інших, він перший час перебивався у друзів, потім жив у Будинку соціального піклування. Там йому і запропонували працювати в соціальному патрулі. Зарплатня тут, звичайно, невелика, зате у нього є дах над головою. «Тільки безпритульний зрозуміє безпритульного», — хвалить заслуги Юрія на «бойовому посту» Микола Піковий.

Усього в соціальному патрулі працює три бригади. Багато хто зі співпрацівників іде туди з суто альтруїстичних міркувань. Наприклад, Зоріана Максудова — волонтер, і за свою роботу грошей не отримує. Дівчина говорить, що вирішила допомагати безпритульним лише тому, що хотіла бути корисною суспільству. «У мене немає огиди до безпритульних, — розповідає Зоріана, — просто часом стає страшно — адже вони б'ються, від них можна чим-небудь заразитися. Більшість цих людей на щось хворі...»

ГОДУВАТИ ЧИ НЕ ГОДУВАТИ?

Микола Піковий погоджується, що, створивши соціальний патруль, міська влада зробила дійсно добру справу, але багато що в поспіху не врахувала. Наприклад, найголовніший аспект, який полягає у корені всієї проблеми безпритульних — це працевлаштування. Адже, з одного боку, підгодовуючи безпритульних, ми заохочуємо їх бездіяльність. А з іншого, потрібно ще створити умови, щоб ці люди могли влаштуватися на роботу. Адже без прописки і документів, а більшість жебраків не мають ні першого, ні другого, на роботу не візьмуть.

А документи, розповідає Микола Піковий, зробити дуже не просто. У паспортному столі не поспішають iти назустріч безпритульним. Та й самі вони часом не хочуть цього. Адже деякі з них проходили за картотекою в міліції за якісь порушення чи злочини.

«З усіх безпритульних працювати хочуть приблизно відсотків шістдесят», — розповідає Микола Піковий. Ось тільки умов для реабілітації таких людей в Україні наразі немає. Поживши декілька місяців у таких закладах, як Будинок соціального піклування, безпритульні зазвичай повертаються на вулицю.

Микола Піковий вважає, що розірвати це хибне коло можна, лише створивши на базі Будинку соціального піклування підприємство, на якому, власне, і зможуть працювати ці люди. Окрім того, що вони виготовлятимуть для себе їжу, вони будуть забезпечені роботою. На практиці доведено, що багато хто ставиться до роботи з відповідальністю. 45 колишніх постояльців Будинку соціального піклування зараз працюють.

Але, на жаль, амбіційні проекти Миколи Пікового поки що залишаються лише проектами. «Не все так просто, як здається, — говорить Микола Леонтійович. — Адже для справи треба ще взяти кредит, та й вільну ділянку землі в Києві знайти не так легко».