Під прицілом любові
Ймовірно, багато які театрали здивуються: як же так — прем’єра. Адже приміщення театру з травня закрите на ремонт, якому, як уже водиться, кінця-краю не видно. А уявити «Сузір’я» без його атмосфери, однією зі складових якої були ці стіни, гучні мармурові сходи, вогонь каміна, благородне лепління, дуже важко. Та, виявляється, атмосферу можна... «забрати» з собою. І вмістити в крихітному підвалі тієї самої будівлі на Ярославовому валу. Щоправда, заздалегідь у підвалі потрібно було зробити поспіхом ремонт, причому зробити винахідливо, внаслідок чого він перетворився на таке собі естетське містечко, що відкриває, до того ж, простір для нових експериментів: далеко не кожен ризикне ставити і грати вистави у залі, який може вмістити тільки 21 глядача. Це ж суцільний перший ряд, тобто захисний бар’єр між публікою і виконавцями геть чисто відсутній, що передбачає зовсім інший ступінь акторської «оголеності». Кужельний ризикнув...
Коли перед прем’єрою в одній з трьох кімнат «Сузір’я-2» (або тимчасового «Сузір’я» — можете назвати, як хочете), що в денні години служить кабінетом для художнього керівника, а вечорами перетворюється на театральне фойє, ми, чекаючи на виставу, збавляли час за приємною розмовою з добрим вином, яким пригощають у «Сузір’ї» (саме, підкреслюю, пригощають) усіх глядачів, — одна з відомих київських критиків, яка не менше за інших дивувалася з перетворень у «підвалі», запитала: «Олексію Павловичу, зізнайтеся, чи бувають у вас проблеми?» «Ніколи». Хоча, звичайно, лукавив. У кого в театрі їх сьогодні немає. Та й взагалі, у кого сьогодні немає проблем. Інша справа, чи всі можуть і, головне, хочуть їх вирішувати. Кужельний може, бо хоче займатися улюбленою справою. Ставити спектаклі, не приховуючи, що для себе, для свого задоволення. Проте дуже сильно підозрюю, що всі хороші режисери саме так і чинять. Питання в тому, наскільки переживання художника виявляються співзвучними естетичним, етичним, соціальним потребам суспільства. Іншими словами, чи знайде вистава відгук у глядацькій залі.
На мій погляд, Олексій Кужельний завжди напрочуд чутливо відчував час, що певною мірою вплинуло на його творчість, вибір стилю та образної мови. Але при цьому він досить безтурботно і, я б сказала, легковажно ставиться до кон’юнктури. Адже театр треба утримувати, а відтак боротися за глядача. А він щоразу дивує своїм вибором: п’єси, теми, естетики. Але дуже скоро виявлялося: все правильно, просто він працює на випередження. Ну згадайте, наприклад, першу його виставу в «Сузір’ї» — «Сад божественних пісень» Г.Сковороди з блискучим дуетом — Богданом та Остапом Ступками. Він був непростий для сприйняття, трагічний, і в ньому було зроблено спробу зрозуміти, хто ми і де наше коріння. Здавалося, що ці важкі пошуки відповідей якось невчасні. Але саме ними переймаємось усі ми, і щоразу нарізно вже не перший рік. І пошуки відповідей все так само важкі. Або інший його спектакль — «Аудієнція» за п’єсою Вацлава Гавела — публіцистичний, в’їдливий, дошкульний. Здавалося, що він зачахне собі разом зі сплеском перебудовно-викривальної преси. А виявилось — ні, йде і до цього дня з аншлагами. Бо знову ж таки, намацав Кужельний тему, як і раніше, надактуальну: якщо ти живеш погано і підло, то причину своїх бід шукай не в соціальному устрої, не в часі, не в обставинах (принаймні не тільки в них), а насамперед у самому собі.
Таких прикладів багато — практично кожний новий спектакль Кужельного. І хоч усі вони різні, але для кожного характерне філософське осмислення життя. Звідси часто і складність художньої мови. І раптом — «Торішній сніг» — твір імпресіоністський, для нашої сцени взагалі не дуже характерне явище, та ще й поставлене в естетиці нічного клубу, або, я б сказала, кліпу — із грою неонових вогнів, домінуванням ритму, коли слово, світло, звук і музика є нероздільні і невичленовані. Хоча кліпове мислення притаманне сьогодні певною мірою для всіх нас, усвідомлюємо й визнаємо ми це чи ні, що дуже точно помітив режисер. Як і те, що, коли потрапляєш до нічного клубу, відразу ж поринаєш в атмосферу легкості, чуттєвості, веселощів, та чи може це позбавити самотності і хто знає, зі скількох окремих прихованих людських драм складається це ілюзорне відчуття загального свята. І чи не подібне це до нашого життя, коли ми, усміхнені і впевнені (адже невдахи і рефлектуючі скиглії нині явно не в пошані), щосили прагнемо до успіху, матеріального благополуччя, квартири в престижному районі, відпочинку на модному курорті, легкості і розваг. Прагнемо і одержуємо. Але чому таким гірким здається іноді це свято життя? Може, тому, що щось значиме, важливе, головне вже давно померло — померла любов.
А чи можна взагалі її зберегти? Чи сумісні ці поняття — життя і любов, всепоглинаюча, щомиттєва, щира, палка і піднесена? З почуттям такої сили можна жити — але вижити не можна. І тому мало кому призначено пройти випробування любов’ю. І кожен шукає лише гідний вихід зі своєї поразки, знаходячи свій шлях компромісів. Як і герой вистави, який просто розповідає нам про своїх жінок, щось згадуючи, конструює якісь ситуації — від комічних до трагічних, залучаючи глядачів у цю гру, в діалог, більше за те — у співучасники. Він то чарівливо, то відразливо відвертий. Каже про те, в чому ми не завжди зізнаємося самі собі. І ми лякаємося — власної готовності до відгуку на цей монолог, забуваючи, що це всього лише театр.
Ця своєрідна «розгерметизованість» спектаклю, коли зникає відстань між глядачами і виконавцем і до того ж передбачається спільне програння окремих епізодів, робить його дуже складним. Насамперед для Олега Савкіна, але молодий актор справляється зі своєю роллю вельми гідно. Більше того, ризикну зробити припущення, що «Торішній сніг» зробить його одним з найбільш модних столичних акторів. Для цього він має багато що — органічність, пластичність, обдарованість, зрештою, красу. До речі, глядачі прийняли його дуже прихильно. Як і виставу: принаймні в запропоновані умови гри вони що далі, то з більшим бажанням включаються.
Схоже, і цього разу Кужельний, який поставив спектакль чи то про якісь любовні дивацтва, чи то про кризу середнього віку (це вже хто що в ньому побачить), як виявилося, мав рацію. І те й інше знаходить відгук. Принаймні після однієї з перших вистав до нього підійшов один з глядачів і повністю викупив квитки на наступний «Сніг», вирішивши в такий спосіб привітати співробітників своєї фірми з Новим роком. Подарунок сподобався.
