Під яскраво-червоними вітрилами — до нової Феодосії

ГРІН-ЛАНДІЯ

Вирушаємо в одне з найоригінальніших місць — Музей ім. Олександра Гріна. Музей засновано 1970 року художником Бродським, який довгі роки був ілюстратором книжок письменника. Цей культурний заклад являє собою певне казкове шоу, зроблене в стилістиці «Червоних вітрил» або «Тієї, що біжить по хвилях».

Вражає рельєфна карта на вході, що зображає Грін-Ландію — вигадану Гріном країну. В основі її, звісно, контури Кримського півострова, який правив художнику за модель.

Дівчина у хмарці золотистого волосся починає детально розказувати біографію письменника.

Олександр Степанович Гріневський (повне ім’я) — потомствений польський дворянин. Батько за участь у польському повстанні 1863 року був засланий у Вятськую губернію. Дитинство Гріна проходило у Вятці. Мати рано померла. З мачухою в нього стосунки складалися, приблизно, як у Попелюшки — зі своєю.

Першу книжку написав ще в училищі, де висміяв своїх вчителів. Називалася вона «Збори комах». Там він під виглядом природничих описів сатирично зобразив шкільних наставників. Вчителі віршики знайшли й як подяку — дали автору по шапці та вигнали.

Захопився Жулем Верном і Едгаром По. У 16 років утік до Одеси. Юнгою найнявся на корабель, що прямував на Кавказ.

Життя весь час виявлялося набагато жорсткішою штукою, ніж було у його романтичному уявленні. Діставшись одного разу околиці єгипетської Олександрії, він нічого там не побачив, крім канав. Біля однієї з них наш герой здивовано простояв кілька годин. Але часу не гаяв: на матросів чекала докладна розповідь, як у нього стріляли бедуїни. А втікши від погоні, спритний юнга встиг пококетувати з красунею-арабкою з гарему.

Одного разу юний Грін поїхав на Урал. Після запитання батька, що ж він там робив, Саша, не моргнувши, повідомив що «пристав до розбійників, потім пішов на копальні, де намив чимало золота, але встиг уже його прогуляти». Батько довго дивився сина, поки не виголосив: «Та-а-к... Що з тебе вийде — невідомо». Тепер ми знаємо — великий письменник.

Ще до щасливого розуміння свого покликання думка про розбійників у Гріна несподівано втілилася в есерівській діяльності. Звісно, ніякого прямого зв’язку між кольором яскраво- червоних вітрил і прапором борців за визволення пролетаріату немає. Проте Грін встиг «пограти в революцію». І навіть догрався до в’язниці й заслання.

Олександр до агітаційної ролі ставився сумлінно. У Пітері зійшовся з журналістами. Тут уперше відчув, що в нього талант не бігати з чужими прокламаціями за пазухою, а займатися власною прозою.

Доля й зовнішність — як у Володимира Маяковського. І один, і другий, як революціонери-профі, пройшли в’язницю. І один, і другий кинули нелегальщину заради мистецтва. У одного партійна кличка Студент, у другого — товариш Костянтин. Відмовившись від підпільної діяльності, Грін зробив «нелегальною» свою прозу, давши неіснуючі насправді назви навіть містам — Зурбаган, Лісс. Грін, на відміну від «горлопана- ватажка», ніколи не переходив на глас. Ідеологія швидко стала для нього сміттям. Вона надто прив’язана до «брудної повсякденності». Маяковський узяв на себе обов’язок «асенізатора й водовоза епохи». А Грін не міфологізує дійсність як пролетарський поет, він сам створює міфи. Він — абсолютний ідеаліст. Але — гострозорий, чіпкий, сильний.

Через ідеалізм його зараховують до письменників для підлітків. Величезна дурість. Достатньо прочитати з його повісті півсторінковий опис порослої зеленню стіни, щоб зрозуміти: ТАК і СТІЛЬКИ може бачити лише геній. Формула наївного романтизму — його спосіб захисту, його райдужна ширма. Однак птахи, якими він розписував її — живі...

І Гріна, і Маяковського у фіналі кар’єри «з’їв» РАПП (Російська Асоціація Пролетарських Письменників).

Та й на портреті Олександр Степанович дуже схожий на Володимира Володимировича: та ж звірина туга в очах. І жодного зображення з усмішкою...

Популярність зростала, але грошей не додавала. Дитяча впертість бачити світ виключно під романтичним кутом — не вписувалася в радянську ідеологію. А відтак — у видання й гроші. РАПП — яскравий приклад сірої маси, посиленої державною підтримкою. Добили Гріна 1932-го. Помер від тяжкої хвороби, практично злидарем. Але залишив після себе за назвою власного твору — БЛИСКУЧИЙ СВІТ!

Тепер про експозицію. З однаковою ретельністю відтворено кабінет письменника і каюту капітана Гласса. З великим смаком зроблені макети вітрильників і корабельних ліхтарів. Музей має свою атмосферу, свій настрій. Усе гармоніює. Навіть стіна у вигляді барельєфа корабля, розташована неподалік від входу.

У людей тут обличчя стають просвітленими, з пригодницьким блиском в очах. Однак усім тут непередавано затишно. Таке саме відчуття виникає, коли читаєш грінівські подорожі. Якими б випробуваннями не лякав автор читача — в душі постійно розлите сонячне тепло.

Щось у дівчині, яка проводила нашу екскурсію, було зворушливе й неземне. Раптом мене осяяло: вона нагадує Ассоль! Як же я міг не сфотографувати її — реальну людину, таку схожу на героїню письменника, на тлі його ж яскраво-червоних вітрил.

ЖАХИ СТАРОВИНИ

Вирушили до знаменитої Генуезької фортеці. Спочатку на цьому місці господарювали греки. Поклонялися храму Аполлона. Згодом, уже в 1340 х роках ця фортеця сталасерйозною «військовою машиною» генуезців.

Але через сто років її захопили турки. Сталася така малоприємна історія.

Так просто зломити опір захисників агресорам не вдавалося, але вони таємно підкупили вірмен. 300 вірменських сімей зрадили своє місто. Домовившись з турками, вони відкрили ворота окупантам.

Турки спочатку зробили вигляд, що готуються їх нагородити, але під час бенкету всі ці 300 сімей вирізали. З обох сторін — дике віроломство...

Нині тут цвіте бузковий палас з квітів. Гуляють кози, туристи й собаки. І нічого не нагадує про страшні кровопролиття старовини.

ПОБЕРЕЖЖЯ-БАР

Вириваємося зі світу старовини — на сучасний пляж. Курортна Феодосія починає оновлюватися. На березі будують пляжні клуби. Химерні гіпсові статуї стриптизерки й панкуючого дядька з гребенем на полірованому черепі — поки перші постійні «клієнти» майбутнього диско-майданчика. Навпроти будівництва, біля дороги комічно стоїть вагончик з написом майбутнього шикарного закладу: «Диско». А такий би «клуб» — і я придбав. Ну, щоб поважно вивести на візитівці: «Власник клубу».

Хмара лобом уперлася в прибережний пісок, і, не витримавши, розплакалася. Наче літаюча тарілка, посередині пляжу кістяк бара, де ми й ховалися від невеличкого дощу.

Там і сталася суперечка між феодосійською ексурсоводкою й журналістом з Одеси про якість відпочинку в їхніх краях:

— А в нас маленький і біленький пісочок, — хвалиться феодосійка.

— А в нас хоч і черепашковий, але різних забарвлень, на вибір, — парирує одесит.

— Та у вас в Одесі взагалі вода брудна! Ви туди скидаєте відходи! — завдає удару екскурсовод.

— А ми відходи за валюту на Захід сплавляємо. Вони там уже ціняться більше, ніж прибутки!

Після такого нахабного випаду пані не витримує й регоче, розуміючи, що логікою одеських хлопців не перемогти. Тільки їхньою ж зброєю — гумором!

Читайте продовження в наступному п’ятничному номері. Вас чекає розповідь про музей Океанографії і звіт про відвідування морської бурової на вертольоті.

Генеральні спонсори автопробігу — «Страхова група ТАС», «Бош», «Нафтогаз України», Держадміністрація у справах туризму)