Під єдиним куполом?

Майдан, окрім справи консолідації українського суспільства, став також платформою для налагодження міжконфесійного діалогу. Релігійна строкатість українців стала свідченням ще більшого єднання духу. Протягом останніх днів у медіа аналізують новини, які стосуються змін нашого політико-економічного життя, проте маємо також певні процеси, які відображують внутрішнє життя Церкви. Первісно цей текст ми планували присвятити обговоренню заяви Патріарха Філарета щодо можливості об’єднання церкви, яку він очолює, з Українською православною церквою (Московського патріархату) та Українською автокефальною церквою, проте далі відбулася низка цікавих подій, про які варто згадати. Зокрема, 22 лютого на офіційному веб-ресурсі УПЦ КП опубліковано звернення Священного синоду щодо необхідності невідкладного подолання розділення Православної церкви в Україні.

Питання творення Єдиної Помісної Церкви у рамках українського міжконфесійного простору не є новим. У справі єдності церков київської традиції було кілька спроб об’єднати  церкви-спадкоємиці Володимирового хрещення. Деякі з них були більш, деякі менш вдалими, деякі — по-варварськи недоречними.  Згадаймо хоча б ініціативу президента Віктора Ющенка силами держави «об’єднати» українське православ’я 2008 року через підпорядкування Константинополю. Була також «інклюзивна модель» єдності, запропонована главою УГКЦ Блаженнійшим Любомиром, котру православні церкви України категорично відкинули. Нарешті не можна не згадати, як після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича були активні спроби «подолати розкол» шляхом державного тиску і зняття з реєстрації «неканонічних» православних.

Із подібним зверненням духовенство УПЦ КП звернулося й до деяких ієрархів УАПЦ. Проте не було безпосереднього звернення до предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодія, оскільки, на думку членів синоду, особиста позиція митрополита завжди заважала об’єднанню церков. 24 лютого відбулося засідання Священного синоду УПЦ (МП), про результат якого йшлося у «Дні» від 26.02.2014 р.

Чи буде об’єднання церков — слово учасникам дискусії.

«МАЮ ЩИРУ НАДІЮ, ЩО ПРОЦЕС ДІАЛОГУ БУДЕ ЕФЕКТИВНИЙ»

Ієродиякон МАРКІАН (КАЮМОВ), прес-секретар Львівської єпархії УПЦ (МП):

— Ми бачимо, що засідання Священного синоду УПЦ, яке відбулося в понеділок у Києві, засвідчило про готовність продовжувати діалог із подолання розколу. Тут я хотів би відзначити, що синод не згодився на діалог, а показав, що такий діалог уже є, і його варто продовжувати. І це для мене особисто не стало несподіванкою. Саму заяву Синоду УПЦ КП від 22 лютого можна оцінювати по-різному. З одного боку, акцент на активації подолання розколу може стати протидією провокаціям на релігійній основі, на що я особисто сподіваюся, тим паче, що й наш синод відповів взаємністю. З іншого ж боку, така публічна заява може призвести до того, що у справи церкви будуть намагатися втрутитися політики, щоб використати цей процес у передвиборчій кампанії. Тому тут слід бути дуже обережним і докласти максимум зусиль, аби церковне питання вирішувалося суто у церковному дусі — згідно з канонами церкви. Маю щиру надію, що цей процес буде ефективним — але потрібно розуміти, що аби запобігти новому розколу, цей процес може бути не таким стрімким, як ми би хотіли. Тому сьогодні всім потрібно консолідуватися і молитися!

«НЕОБХІДНО ПОВЕРНУТИСЯ ДО  ЖОРСТКИХ КАНОНІЧНИХ ПРАВИЛ»

Тарас ДМИТРИК,  Голова Всеукраїнського Братства святого апостола Андрія Первозваного, УАПЦ:

- Цей коментар – моя приватна думка. Коли ми молимося за кожною Божественною Літургією «за добрий стан святих Божих Церков і за з’єднання всіх», то, звичайно, кожен християнин відчуває свою відповідальність за єдність Церкви Христової. Однак церковна історія подає нам приклади, що дотримання і збереження православної віри не повинно приноситися в жертву заради самої тільки юрисдикційної єдності. Маємо приклади з історії деяких Вселенських соборів, коли православні догмати ухвалювалися меншістю соборних отців. 

Що стосується конкретного питання єдності українського православ’я, хочу наголосити, що Патріарх Філарет, як досвідчений церковний політик, тонко розуміє кон’юнктуру поточного політичного моменту. Найчастіше його заклики до об’єднання Православної Церкви зводяться до юрисдикційної єдності під зверхністю самого Патріарха Філарета. За такого підходу можна вже сьогодні об’єднати УПЦ КП, УПЦ (МП) та частину УАПЦ (група митрополита Мефодія). Ці три гілки українського православ’я об’єднує спільна спадщина радянського минулого, стиль керівництва, кадрова політика, зокрема, підбір кандидатур до архієрейського служіння за принципом – чим товстіше досьє із компроматом, тим більше шансів у кандидата отримати сан.

Хоча я особисто важко уявляю собі, як можна поєднати митрополитів  Мефодія (Кудрякова), Павла (Лебедя) чи Агафангела (Саввіна) в одній юрисдикції. Можливо, лише Патріархові Філаретові таке  буде під силу.

Православним Церквам в Україні варто повернутися до  жорстких канонічних правил, які мають упорядкувати церковне життя та з допомогою Церкви-Матері Вселенської Константинопольської Патріархії покласти основу майбутньої єдиної помісної Православної Церкви.

«ЦЕРКВА ВІДЧУВАЄ БІЛЬ РОЗ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я»

Лука КАРПЮК, прес-секретар Львівсько-Сокальської єпархії УПЦ (КП):

 — Перш за все зазначу, що це не є самостійним зверненням одного лише нашого предстоятеля. Як ідеться у тексті, Святійший Патріарх говорить від імені Священного синоду, від усього Київського патріархату. І це важливо, бо засвідчує, що цього об’єднання бажає вся Церква.

 Разом із цим потрібно сказати, що звернення ці більшою мірою носять формальний характер — вони лиш вкотре засвідчують і нагадують християнській православній спільноті України, що наша Церква відчуває біль роз’єднання українського православ’я і прагне це роз’єднання подолати. Київський патріархат не тримався у цьому питанні нейтралітету, не був противником об’єднання, і раптом прийняв такі звернення. В особі Святійшого Патріарха Філарета та Священного синоду Київського патріархату протягом ось уже багатьох років простежувалися методичні й послідовні кроки і заклики до об’єднання православ’я.

 На ділі бачимо, що зробити це вкрай важко. Церквою управляють складні внутрішні механізми, Церквою управляє Бог. З одного боку, це дозволяє протягом багатьох віків зберігати церковні традиції, устав, канони, з іншого, як, наприклад, зараз, — у нас стає на заваді питання легкого і швидкого переформатування.

 Ми маємо трьох учасників цього процесу й діалогу: Київський патріархат, Московський патріархат, Автокефальну церкву. Кожна із цих сторін має свою позицію й по-своєму має рацію, висловлюючи певні тези. Проблема об’єднання полягає значно глибше. Перед нами зараз не стоять якісь приземлені питання псевдоканонічності й псевдонеканонічності, питання образ, амбіцій тощо. Потрібно розуміти, що це є три цілком сформовані монолітні церкви, і швидке їхнє об’єднання не приведе до чогось доброго, відбудеться просто колапс. Питання не в тому, щоби розділити кафедри для єпископів — і все. У кожної церкви є своя структура, свої відділи, своя налагоджена ланка суспільно-громадської активності й присутності. Це все неможливо просто змішати до купи. Все одно, що взяти три окремі сформовані держави і сказати їм: тепер ви одна держава. Потрібна тривала і ретельна праця.

 З УАПЦ ситуація простіша. Ми розмежовані лише адміністративно, як це вже лунало неодноразово, і дещо відрізняємося програмою свого поступу і розвитку. З УПЦ МП складніша ситуація, але скажу, що, на відміну від думки багатьох, немає в цій церкві (принаймні у переважній своїй більшості) запеклих українофобів чи русофілів. Там цілком адекватні, миролюбні люди, християни, які здатні тверезо подивитись і оцінити ситуацію. Вони українці, й їм так само, переконаний, щемить серце біль розділеного православ’я. Тому діалог із цією церквою можливий, потрібний і може бути результативним.

«ПИТАННЯ ОБ’ЄДНАННЯ Є ДОВОЛІ ВАЖКИМ»

Андрій ЮРАШ, доцент Львівського національного університету ім. І. Франка, релігієзнавець:

— Політична ситуація змусила церкви прицільніше подивитися на суспільні проблеми. Українська православна церква Київського патріархату, яка виступила вустами Патріарха Філарета щодо діалогу про об’єднання, змусила Московський патріархат прислухатися. Московський патріархат протягом цього часу займав певну позицію, я не можу сказати, що це була антимайданна позиція, але УПЦ відчувала певний зовнішній тиск, прагнула не ставати на якусь одну позицію. Тому УПЦ треба було реагувати. Це було важко з огляду на те, що предстоятель упродовж останніх місяців фактично не керував церквою. Друга обставина — різка заява Патріарха Кирила. Він сказав, що не може бути об’єднання, потрібно виконати традиційну схему: повернення нібито «неканонічних» православних до «канонічної» церкви, тобто до РПЦ. Тому ці всі процеси спричинили з боку УПЦ (МП) пошуки відповіді, зокрема через скликання синоду, на якому обрано тимчасового, але дієздатного очільника церкви, а також прийнято два звернення, в яких відповідальність за смерті людей покладено на колишню політичну владу. Крім того, церквою створено комісію для діалогу УПЦ з УПЦ КП та УАПЦ. Що ж стосується діалогу з УАПЦ, то у своєму зверненні УПЦ КП чітко розмежовує Церкву в цілому і позицію певних ієрархів — Львівського та Івано-Франківського. Відсутність безпосереднього звернення до предстоятеля — митрополита Мефодія — свідчить про те, що УПЦ КП не бачить ефективності у співпраці з ним, оскільки митрополит неодноразово зривав переговори. Власне, УПЦ КП, яка зараз знаходиться на гребені суспільного визнання і підтримки у зв’язку з її участю у загальносуспільній революції, першою закликала до порозуміння — відповіді й рухи мають бути з боку всіх ієрархів. Але варто також розуміти, що ставити на одну площину позицію УПЦ КП та УАПЦ — навряд чи можливо. УАПЦ є конфедерацією єпархій без центру і потужного суспільно-політичного впливу на противагу УПЦ КП, де є централізація і харизматичний духовний лідер. УПЦ (МП) також є впливовою за своєю структурою церквою, але її духовенство боїться, що будь-які переговори призведуть до розколу. Тому наразі питання об’єднання є доволі важким. Через це УПЦ (МП) обирає режим очікування. Проте, попри все, маємо прямувати до порозуміння, хоча очевидно, що на перешкоді є суб’єктивні моменти. Як ми це побачили з майданних подій, церкви мають однакові прагнення, суспільні позиції, то чому на основі цих міркувань не об’єднатися?

«ВЗАЄМНА ДОВІРА І ЛЮБОВ»

Павло СМИЦНЮК, докторант Оксфордського університету (спеціальність — політичне богослов’я):

— Думаю що треба вітати кожен щирий заклик до єдності церков. Що стосується звернення від 22.02, то мене дуже насторожує той факт, що воно опубліковано в день відставки Віктора Януковича. Можливо, я неправильно інтерпретую задум синоду Київського патріархату, але мені здається, що він слідує наступній логіці: УПЦ займала важливе місце в державі поки був проросійський Янукович, а тепер, із його відходом, прийшов час порвати з Москвою. Думаю, що таке поєднання чи навіть збіг церковного чинника з політичним містить у собі небезпеку. Воно ж може стати приводом для звинувачення нової влади в тиску на УПЦ, як це було під час каденції президента Ющенка. З іншого боку, мене приємно здивувала миттєва і по своїй суті позитивна реакція на звернення з боку УПЦ (24.02), яка засвідчила готовність до діалогу і сформувала комісію, члени якої, на мій погляд, з одного боку, здатні до діалогу, але з іншого, напевно, не в силі приймати незалежні рішення. Прогнозувати розвиток можливого діалогу важко, особливо беручи до уваги сьогоднішні кадрові зміни в УПЦ і незрозумілість позиції уряду Росії щодо останніх українських подій. Одночасно обмін натяками і звинуваченнями, які відбулися з боку як Москви, так і Києва після оприлюднення звернення, вказує швидше на те, що церкви ще не повністю дозріли до об’єднання. Об’єднання церков — це як шлюб: тут потрібно не стільки відповідність якимось формальним критеріям, як взаємна довіра і любов. Довіра з’явиться тоді, коли церкви відкинуть спокусу полеміки і залучення світської влади для загоєння рани розколу.