Підпільний обком діє,

Восени 1985 року великого поета Василя Стуса «замочили» на зоні.

Якби не «замочили» — неодмінно він став би лауреатом Нобелівської премії із літератури за той, уже далекий, рік — нехай навіть не з літературних, але хоча б із політичних міркувань (проте, очевидно, що як поет Стус — геній світового масштабу). У цьому випадку Віктор Янукович, Олена Бондаренко, Валерій Коновалюк на запитання — мовляв, звідки ви такі класні при***сь, у кожній закордонній поїздці повторювали б заповітне: ми — з Донецька. Не знаєте такого міста? Ну як би вам пояснити — це місто троянд, шахт, заводів і єдиного нашого літературного Нобелівського лауреата Василя Стуса.

Однак добро і нобелівське бабло цього разу не перемогло зло — лауреатом 1985 року став французький письменник Клод Симон, а Стус замість премії та захоплення януковичів, бондаренко й коновалюків отримав два квадратні метри житлоплощі, а потім, після перенесення праху до Києва, ще й спалену невідомими потворами могилу на Байковому кладовищі.

На зоні знищили також його рукописи — вважається, що загинуло близько 300 (вдумайтеся в цифру!!! ) віршів і перекладів. Можливо, це ще більший злочин перед Вічністю, ніж убивство самого поета.

Стус — складний і місцями навіть «темний» автор. Його потрібно розуміти, вникати, вчитуватися, в’їжджати в розриви його поетичного світу. Можливо, Стус схожий на Рільке — не випадково він так багато його перекладав.

Василь Стус — найвидатніший український поет другої половини XX століття.

У нього немає єсенінської легкості, як у Симоненка (зрозуміло, Василя, — не скандаліста-комуніста Петра), немає заінтелігезованості Ліни Костенко, немає модерністських конструкцій Івана Драча і патетичної образності Бориса Олійника.

Стус — інший. Незрозумілий, непрочитаний, злісно-напружений.

Але саме наявність таких поетів робить націю самодостатньою, а культуру — повноцінною.

Українська культура може претендувати на місце серед інших культур — німецької, австрійської, англійсько-британської, французької, російської, американської, італійської — не завдяки Вєрці Сердючці, фрику Поплавському, «Віагрі» або акордеоністу Табачнику. Більше того, навіть не завдяки театрам ім. Івана Франка та Лесі Українки, хоча, звичайно, той же Богдан Ступка — актор світового рівня і міжнародної популярності. Українська культура може на щось претендувати завдяки таким людям як Архипенко, Довженко, Сковорода, Вернадський, Гмиря, Параджанов, Катерина Білокур і Марія Примаченко, Сильвестров, а також завдяки кільком літераторам, серед яких Леся Українка, Василь Стефаник, Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Павло Тичина та Василь Стус. Можливо, хтось ще, проте не факт.

Можливо, якби Стус залишився живим, особисто мені — з моїм розумінням дійсності, а також із моїм баченням логіки історичного шляху України — було б неможливо знайти з ним взаєморозуміння або навіть спільну мову. Хоча, звичайно, хто його знає? Леонід Бородін — відомий російський прозаїк та імперський ідеолог, який сидів зі Стусом довгий час в одній камері, спільну мову знайшов — можливо, і в мене б вийшло?

Однак хай там як, Стус для України — це з розряду «наше все».

Але люди з Партії регіонів та Донецької ОДА думають інакше.

Мені завжди був симпатичний Донецьк тим, що в ньому не відчувалося якоїсь хуторянськості та провінційності, чого було повно в інших містах України, навіть радянський Київ не був винятком.

Тому було дивно побачити підписи бренд-фейсів Партії регіонів під якимсь провінційнійшим за своєю дивністю посланням — про присвоєння імені Дегтярьова Донецькому національному університету. Мовляв, хто завгодно, лише не Стус!

Я уявляю собі біографію Володимира Івановича Дегтярьова — дійсно, сучасний Донецьк багато чим йому зобов’язаний. Більше того, я був знайомий і товаришував із людиною з того самого часу і з тієї самої когорти партійно-господарських керівників — із колишнім першим секретарем Полтавського обкому КПУ (КПРС) Федором Трохимовичем Моргуном. ( На жаль — минулого літа він, ветеран війни, цілинник, не за роками міцна людина — в цьому віці вмирають від тисячі хвороб, загинув в автокатастрофі — на машині без захисних подушок.) Федір Трохимович (до речі, він був уродженцем саме Донецької області!) працював першим секретарем із 1973 року і до 1988-го, тобто формально він уже повинен був би дораховуватися до еліти Щербицького, однак з усіх параметрів він належав до епохи та стилю управління Шелеста, як і Дегтярьов. Найвідоміший його досвід впровадження безплужної обробки землі — плоскорізів.

Я, наскільки це можливо, розумію логіку поведінки тих самих партійних керівників 60-70-х років. Кращі з них були ніби «пом’якшувальною подушкою» між жорсткою авторитарно-тоталітарною системою та суспільством — звичайними людьми. Багато що доводилося брати на себе, заступатися за когось тощо. Це були чуйні керівники, але з деякими авторитарними методами управління. Всі вони вважали себе рукою Провидіння, тому в їхніх біографіях є такі сюжети — мовляв, невпізнанним він любив гуляти вулицями міста (або незнайомим селом), заходив до установ і дворів, запитував у простих людей — мовляв, як воно? Заступався за несправедливо скривджених. І лише потім людей осявало: так це ж був САМ!

Я розумію особливість донецької української ідентичності — вона гранично радянська. І це логічно — саме в радянський час (щоправда, ще до Дегтярьова) Донбас став одним із найконцентрованіших промислових районів у світі.

Дилема Стус/Дегтярьов посилає до вічної дилеми — що первинне: дух або матерія. Віршовані перлини та міріади поетичних сенсів чи будівля торговельного комплексу «Білий Лебідь» на вулиці Артема?

Василь Стус — поет, загальнонаціональний символ.

Володимир Дегтярьов — регіональний управлінець середньорадянської епохи.

Логічно, щоб ім’ям першого назвали Донецький національний університет.

Ім’ям другого, можливо, — Донецький державний університет управління.

Але не навпаки. Навпаки — нелогічно. Навпаки — сюрреалістично.

Не дуже зрозуміло, чому люди з Партії регіонів не хочуть, щоб Донецький університет носив би ім’я Стуса. Я розумію, що при радянській владі його гнобили зі страшною силою. Невже ці люди (Бондеренко, Коновалюк та інші) до такої міри люблять радянське минуле, що ненавидять усіх тих, хто в нього не вписався? Олено Бондаренко, шановна, пригадайте, скільки вам було років 1991 року? Скільки вам було років 1976 року, коли Щербицький викинув Володимира Дегтярьова з крісла першого секретаря Донецького обкому КПУ (КПРС)?

Я сам також багато чого люблю з радянського минулого — наприклад, загальну націленість на модернізацію та розвиток суспільства, чого немає зараз. Але коли я був передостанній раз у Донецьку, спеціально прийшов на філфак університету — мені було дуже цікаво опинитися там, де колись навчався Василь Стус.

За всієї «темності» поезії Стуса, багато його віршів дивним чином стали піснями й романсами. Є чудова пісня в ранньої Марійки Бурмаки — «Верни до мене, пам’яте моя».

Пам’ятається, на самому початку 2000-х мені довелося вести щотижневу програму на одному московському розмовному радіо. Кожного разу, коли я втомлювався говорити, звукооператор врубував яку-небудь цікаву музику — з принесених мною компакт-дисків. Цікаво, але улюбленою піснею моїх слухачів — звичайних московських обивателів — стала жорстка композиція сестер Тельнюк на вірш Василя Стуса «Жертва» (якщо хто-небудь з добродіїв читачів знає посилання на неї в інтернеті, неодмінно напишіть у відгуках). Іноді її навіть спеціально замовляли.

Мені доводиться часто думати про те, чому якісь політичні сили мають перспективи розвитку, а інші — пролітають, як фанера над відомим містом.

Партія регіонів — це класичний випадок політичної неефективності, іноді навіть ідіотизму. Інноваційні політичні технології, ефективні ідеї і стратегії розвитку — це не про них. Сюжет із Василем Стусом мене переконав у цьому остаточно.

При всіх безмірних грошах Ахметова та СКМ, при тому, що Інна Богословська живе на телеканалах Пінчука й Фірташа (здається, не пропустила жодного шоу), при тому, що декілька фронтменів і фронтвуменів партії перетворилися в універсальні затички — у всі бочки відразу, при підтримці всього того «інтернаціоналу», який у ПР «на підхопленні» (російського, єврейського, татарського, міжнародного «фінінтерну»), при підтримці американських і московських політтехнологів ці люди — найнеефективніші в Україні.

Усі питання в них вирішуються екстенсивними методами — грошима, масою, натиском, потужністю можливостей, агресивною та неефективною рекламою. Але не розумом, не вишуканістю, не стилем, не несиметричними технологіями.

Якби Партія регіонів загалом та її начальники зокрема мислили інноваційно й нестандартно, вони б очолили процес із присвоєння імені Василя Стуса Донецькому національному університету. Вони б поставили йому пам’ятник у центрі Донецька — як Кобзону, Анатолію Солов’яненку, Цар-гарматі або пальмі Мерцалова.

Хоча, звичайно, Василь Стус — це не Анна Ахматова, не Гулак-Артемовський і навіть не Ісаак Бебель.

Проте, якби Партія регіонів була адекватною та ефективною, Україна також була б іншою країною.

Але життя таке, яке воно є, і більш ніяке.

P.S. Василь Стус,
«Палімпсести»

Ще кілька літ —
і увірветься в’язь.
Забутий світ увійде
в сни диточі,
і всі назнаменовання
пророчі
захочуть окошитися
на нас.
Червона барка
в чорноводді доль
загубиться. І фенікс
довгоногий
перенесе тебе в ясні чертоги
від самоволь, покори
і сваволь.
А все тоте, що виснив
у житті,
як рить, проб’ється
на плиті могильній.
Бо ж ти єси тепер
довіку вільний
розіп’ятий на чорному
хресті.

Як добре те, що смерти
не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий
мій хрест.
Що перед вами, судді,
не клонюся
в передчутті
недовідомих верст.
Що жив, любив
і не набрався скверни,
ненависті, прокльону,
каяття.
Народе мій, до тебе
я ще верну,
як в смерті обернуся
до життя
своїм стражденним
і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно
уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерть із рідним
краєм поріднюсь.