«Після шістдесятилітньої розлуки брат і сестра відразу ж впізнали одне одного»

Якщо вдивитися у віхи історії України впродовж лише минулого століття, то вони встануть криком розлук. Тут втрати Першої світової та Громадянської війн, відгомін тридцять сьомого-тридцять восьмого років. Але воістину гігантським нещадним котком долями людей прокотилася фашистська навала, лиха окупації. Лише за приблизними підрахунками, на примусові роботи до Рейху було забрано 2,4 мільйона українців, і це половина всіх людей, насильно вивезених у Німеччину. Стихія подій розкидала багато-багато родин. І як важливо раптом знайти одне одного! Саме такий пошук і є осердям невпинних зусиль незвичайної гуманітарної служби, що на вулиці Пушкінській, 30, у Києві, у складі Комітету Червоного Хреста. Її було створено в червні 1992 року, коли Червоний Хрест України здобув, зрештою, законодавчий простір для самостійних кроків. Інколи цифри промовистіші за слова. Виконуючи свою особливу місію, команда розшуку конкретно з’ясувала відомості про понад 8,3 тисяч синів і дочок України, яких розкидало по всьому світу в роки Другої світової війни, причому й з оптимістичними акцентами. Знову простягнуто тисячі таких, здавалося б, назавжди обірваних живих ниток. Виявлено та ідентифіковано 8,5 тисяч безвісних поховань воїнів України, які загинули під час визволення Західної Європи. Що ж, і такі реквієми потрібні. З моменту організації служби на її адресу надійшло майже 709 тисяч прохань про допомогу. 84 тисячі заявників отримало від товариства Червоного Хреста України зведення про позитивні результати розшуків. Це єдиний у нашій країні громадський дивізіон, який безоплатно відгукується на благання стражденних душ.

— Служба розшуку, хоч у зверненнях до неї продовжують здебільшого пульсувати проблеми трагічного минулого, — розповідає президент товариства Червоного Хреста України, кандидат медичних наук, заслужений лікар України Іван Гнатович Усиченко, — зосереджена сьогодні і на актуальних викликах сучасності, наприклад на відновленні зв’язків, які увірвалися через важкі обставини, — між мігрантами та біженцями до України із «гарячих точок», «скажімо, в Сомалі, Афганістані, Лівії, Сирії зі своїми сім’ями шляхом використання спеціальних послань Червоного Хреста. Такі нові форми та лінії обізнаності про життя і здоров’я близьких у критичних зонах охоплюють завдяки діяльності Служби 12 тисяч заявників. Продовжуємо знаходити факти про зниклих без вісті, і це тисячі й тисячі доль. Ми істотно допомогли у знаходженні необхідних документів потокові співвітчизників, котрі перебували на підневільних роботах у нацистській «третій імперії» і обѓрунтовано розраховували на компенсацію за ці приниження і поневіряння. Зараз до діапазону турбот входить і підтримка дітей, які шукають притулку, а також підтримка мігрантів в Україні, допомога потерпілим від транснаціональної експлуатації жінок.

— У структурі служби лише десять працівниць, але їхній професійний рівень, якщо можна так висловитися, дотику серцем до сердець, заряд активної чуйності викликає пошану в світі.

— Дійсно, це так, у нас вірять. І я б назвав цю прекрасну десятку, з вельми скромною заробітною платнею, поіменно: Ірина Царюк, Елеонора Кадом, Людмила Обухова, Людмила Тавровська, Наталя Думик, Лариса Харикова, Наталія Чернецька, Марина Дмитрієнко, Наталя Бабич. Це й справді волонтери добра, з високою результативністю роботи. Не випадково протягом останніх двох років у офісі служби пройшли семінари та стажування за участю фахівців у даному напрямку з Болгарії, Норвегії, США, Австралії, Білорусі, Російської федерації. Велику зацікавленість, зокрема, викликав розроблений і впроваджений у Національному товаристві програмний автоматизований комплекс «Пошук». Ця технічна новинка оптимізує контакти, з сотнями респондентів, але з іншого боку, ні новітні технології, ні електронні картки не можуть замінити інтуїції, терплячості і наполегливості, а головне доброзичливості в скрупульозній праці з інформацією. Вочевидь, інтеграл служби об’єднує такі риси й моменти. Показово, наприклад, що 2006 року Міжнародний Комітет Червоного Хреста провів у рамках цієї нашої служби Європейську конференцію з удосконалення діяльності шереги таких відомств. Поза сумнівом, що основне — це максимальність інформативності в розгадці цих складних кадрів життя. І тут, серед таких вирішальних значиться МСР — Міжнародна служба розшуку. Що б ви, Іване Гнатовичу, і як у минулому досвідчений лікар і керівник служби швидкої допомоги, могли сказати про неї?

— Що тут, у МСР, сповідають принцип: зволікання — форма відмови. Цей унікальний фонд, який веде з 1955 року, тобто понад півсторіччя свою, без перебільшення, об’ємну роботу під егідою Міжнародного Комітету Червоного Хреста, розміщується у м. Бад-Арользен (Німеччина). Показово, що фінансування МСР здійснюється з федерального бюджету Німеччини. Службу, якою займається міжнародна комісія у складі представників 11 держав, створено в інтересах, якщо хочете, справедливості. Тут зосереджено понад 30 млн. документів, представлених за трьома групами: перебування в ув’язненні за гітлерівського режиму, переміщені особи, забрані до Німеччини за тих часів. Центральна поіменна картотека налічує понад 50 млн. персональних облікових карток. У них сконцентрована інформація про долю понад 17.5 млн. осіб.

Дружня співпраця української служби розшуку з МСР у цілому ряді випадків слугує вирішальним ключем до отримання таких даних по Україні. Адже листи й запити якраз, у багатьох випадках, і стосуються потреби документальних підтверджень про примусову працю, а з другого боку доль переміщених осіб.

— Кожен рік пошуків — це, як правило, приголомшливі факти та історії, зі сплетіннями яких не посперечається жоден роман. І мабуть, у нашій розмові подібні зустрічі — прямі, й заочні — найяскравіший, хвилюючи доказ, наскільки корисна ця животрепетна служба?

— З’єднання роз’єднаних... Тут завше ковток радості не лише для тих, хто відшукався, причому ще вчора вважалися назавжди втраченими, але й для місіонерів цих зустрічей з боку нашої служби, а хочеться назвати їх саме так, що зробили такі зустрічі можливими. Власне, все це краще почути з перших вуст.

Круті сходи до декількох кімнат на другому поверсі примітного червонохресного особняка. До речі, кілька років тому, за велику допомогу Києву, цю будівлю ухвалою за підписом тодішнього міського голови міста Олександра Омельченка, було подаровано у власність організації Червоного Хреста. Безліч стелажів із картотеками, які зберігаються в суворому порядку. Керівник служби Ірина Юріївна Царюк знайомить мене з декількома своїми колегами, безпосередньо причетними до таких Іліад.

— Пошук завжди, зважаючи на його складність, тривалий і далеко не завше успішний, — говорить Ірина Царюк. — Дані потрібно зіставляти, відкидати, знову просіювати, перш ніж робиться висновок — ми знайшли втрачену душу! І ось відбуваються зустрічі, частіше на летовищах, які, власне, і організовують і втілюють посланці служби. Цих, часто неймовірних історій у наших документальних мандрах чимало. Але, принаймні про декілька з них не можна не розповісти.

Голодомор 1933 року забрав у Степана та Марії В., брата й сестри з Черкащини, батьків і житло, а потім розпочалася війна. Після вимушеного перебування в Німеччині, куди в дні окупації України вони були насильно вивезені. Доля, думалось, назавжди розлучила їх, — розповідає провідний фахівець Ліна Кадом. — Степанові вдалося повернутися додому, а Марія, начувшись, що переміщених осіб на Батьківщині переслідують, залишилася в Німеччині. Одружилася, народила сина, потім потрапила на довгі десятиріччя до США. А Степан все розшукував її. З надією, що мрія збудеться, він звернувся до нас 2000 року. Процедура пошуків тривала декілька років і увінчалася успіхом. Пригадую, як у вересні 2006 року я зі Степаном, тримаючи в руках розпізнавальний знак служби Червоного Хреста, зустрічала в Борисполі рейс зі США. Брат і сестра відразу ж пізнали один одного, шістдесят років потому! Українською мовою Марія володіла погано. Але в машині стала наспівувати, зі сльозами на очах, українські пісні, які вона пригадала...

— Легенда життя, про яке також хотілося б розповісти, взагалі не вкладається в якісь стандартні рамки, — підключається до розмови Наталя Думик. — Ніна та Андрій Т., перебуваючи на примусових роботах у Німеччині, полюбили одне одного, взяли шлюб0. Андрій зважився повернутися додому, до Кіровоградської області, а Ніна побоялася зробити такий крок, і підстави для цього були. В обох виникали нові родини, з’явилися діти, внуки, Ніна опинилася в Англії. Потім обидві овдовіли, і бажання знову побачити одне одного, яке, власне кажучи, ніколи не згасаючи, зміцніло. Наш пошук привів до зустрічі, і я організувала її на тому ж летовищі «Бориспіль». Як описати ці хвилини. Тепер вони знову разом, а їхні діти й онуки, з двох боків Європи, стали єдиною дружною родиною.

І ще один зворушливий сюжет життя, повіданий провідним фахівцем відділу розшуку Людмилою Обуховою. Тут, у контексті розшукань, потрібно додати, що працівники служби, знаючи англійську, німецьку, іспанську, інші іноземні мови, використовують у своїй роботі й такі свої знання.

— Голодомор розкидав родину Б. різними краями України, об’єдналися вони лише перед війною, — говорить Людмила Обухова. А тут нова напасть: прихід німців, окупація. Старшу сестру, Меланію, декілька разів намагалися відправити на примусові роботи, але їй вдалося уникнути неволі. А ось Євгенія потрапила до пастки на фашистській біржі праці. Важке навантаження на сільських господарчих роботах у Німеччині, голод, холод, знущання. Наприкінці війни пішли чутки, що тих, хто повертається додому чекає Сибір. Женя вирішила не жартувати з долею.

«Дорога сестричко! — писала вона через роки Меланії, — у Німеччині мені не було добре. Працювала від світанку до смеркання. Господарі пішли в неділю до кірхи, а мені потрібно подоїти 16 корів. Після війни, в таборі переміщених, одружилася з чоловіком, але він погано ставився і до мене і до діточок, то я й розлучилася. Хотіла якнайшвидше виїхати з Німеччини, до Австралії, але доки оформляла розлучення, то туди більше не брали самотніх жінок із дітьми. Потрапили ми до США, тут я одружилася з Богданом, від нього в мене дочка Надія...»

2001 року до нашої Служби надійшов запит від Меланії з проханням допомогти розшукати сестру. Ми це зробили. І ось 12 червня 2009 року така зустріч двох сестер і брата, відбулася через роки та відстані». Як обійняли вони один одного, з радістю і сльозами! Відбувалися такі зустрічі і в Донецьку, інших містах, за участю представників обласних комітетів Червоного хреста, додає Людмила Обухова.

Я йшов тихою тінистою старою вулицею, роздумуючи про побачену раптом неймовірну панораму життя. «Не залишайтеся нікому нічого винні, окрім любові» — гласить Біблія. Вся робота Червоного хреста — любов у дії, неголосна, скромна, подвижницька. Звичайно, далеко не завжди відбувається диво, незрідка це лише гірка радість, можливість уклонитися прахові батька або діда. У цьому, до речі, українській службі розшуку активно допомагає Червоний Хрест Польщі, навіть у ситуаціях масових поховань, якщо хоч якісь відомості про полеглого солдата збереглися. А в цілому перед вами зовсім мало про тиху службу, гідну такого слова — служіння!