Планета Земля — погляд з інвалідного візка

«Моя травма — ровесниця української незалежності, я розбився у жовтні 1991 року», — розповідає Микола Подрезан, мандрівник, громадський діяч, засновник та керівник благодійного фонду інвалідів «ІП-Фонд», людина на візку. До аварії й травми Микола Подрезан був відомим диск-жокеєм, одним із перших почав організовувати дискотеки для молоді, гастролював майже всім Радянським Союзом. Після аварії, переживши операції й період реабілітації, Микола Подрезан, будучи у візку, повертається до активного способу життя — стає громадським діячем, соціальним працівником, організовує з дружиною реабілітаційний центр для людей із такими ж проблемами, як у нього. А ще — багато подорожує (перебуваючи у візку, відвідав уже 28 країн, взагалі — побував у 38-ми).

Проте подорожі для пана Миколи — це більше, ніж просто захоплення. Сьогодні Микола Подрезан втілює в життя масштабний проект — рухаючись на інвалідному візку дорогами 27 країн шести континентів, намагається зробити свою Батьківщину комфортною та безбар’єрною для людей з особливими потребами. Маршрут активіста дублює маршрут всесвітньої естафети Олімпійського вогню 2004 року. До речі, автор проекту був одним із двох людей на візках у складі 120 українців, що несли факел київського етапу естафети Олімпійського вогню Олімпіади в Афінах 2004 року.

«Цей проект цікавий сам по собі, але має й прагматичну складову: за цим маршрутом я збираю архів фотографій, відео, креслення, враження, нотатки, поради, яким чином на сьогоднішній день у світі пам’ятки історії, культури та архітектури адаптовані для людей в інвалідному візку», — пояснює Микола Подрезан. «Країна не може бути без патріотизму. Для того щоб підживлювати патріотизм, потрібні якісь рухи. Мені здається, що пам’ятні, історичні, духовні місця на Шрі-Ланці, в Англії, в Україні мають величезне значення для вирощування патріотизму. Переважна більшість культурних перлин в Україні сьогодні, на жаль, недоступні для інвалідів. Тобто мільйони громадян штучно відчужені від пам’яток культури та історії, які є важливою складовою формування патріотизму. Значить, державі не потрібні патріоти?» — дивується мандрівник.

Також пан Микола активно подорожує й поза маршрутом свого проекту. Розповідає, що взимку був із дружиною на Шрі-Ланці. В інших країнах він так само збирає необхідні відомості про обладнання архітектурних пам’яток. Розповідає, як колись із дружиною відвідав кінотеатр у Кардіффі, що у Великобританії: «При вході до кінотеатру — сходи, але з іншого боку є з’їзд для візків, а ще є ліфт. Нас спитали, де ми хочемо сидіти: в першому чи в останньому ряду? Я сказав, що в останньому. Там біля проходу немає одного крісла — це місце для візка, щоб я не стояв у проході».

ЩОДЕННА АКТИВНІСТЬ: «ІНВАЛІДОМ МЕНЕ РОБИТЬ СУСПІЛЬСТВО, ДЕРЖАВА І ВЛАДА»

Микола Подрезан — це приклад людини, яка, перебеваючи у візку, живе активним життям. Інше питання, що в Україні це не так просто зробити, адже найчастіше без сторонньої допомоги майже неможливо скористатися громадським транспортом, заїхати в магазин чи відвідати культурні заклади — музеї, театри тощо. Та навіть виїхати на візку на власний балкон неможливо, бо балконні двері завузькі для візка...

«У нас, у Києві, нещодавно відкрили швидкісний трамвай — я не можу туди потрапити. Пропоную відразу там при вході написати «Інвалідам вхід заборонено» й повісити знак із перекресленим інвалідним візком. Тоді це буде чесно. Я що, не громадянин цієї держави? Хто має право обмежувати мене домашнім ув’язненням?», — ділиться свіжим досвідом пан Микола. За його словами, нові автобуси та тролейбуси з мобільним пандусом також є неефективними. Не в останню чергу тому, що водії відмовляються розкладати пандуси, а самостійно людині на візку зробити це вкрай складно — він доволі великий і важкий. Крім того, часом водії зупиняються на такій відстані від тротуару, що людина на візку не може з’їхати ні на тротуар, ні на проїжджу частину. «Інвалідом мене робить суспільство, держава і влада», — говорить пан Микола і наводить приклад, що, скажімо, в США він не відчуває дискомфорту, може самостійно відвідувати музеї, їздити автобусами та не почуватися обмеженим. В Україні ситуація досі лишається вкрай складною. «Коли я з мандрів повертаюся на Батьківщину, я розумію, що там я — здорова людина, а тут — ні. У США, наприклад, було враження, що кожний інвалід, у тому числі я, більш важлива постать, ніж президент Барак Обама. Там суспільство знає, що потрібно підтримати й яким чином допомогти людині на візку», — підсумовує мандрівник.

БОРОТЬБА ЗА ПРАВО ПРАЦЮВАТИ

Людина, яка пересувається за допомогою інвалідного візка, є інвалідом І групи, тому їй обов’язково дають довідку про непрацездатність. Відповідно, навіть якщо є бажання й можливість, влаштуватися на роботу вкрай складно. «Я розбився в 38 років, у мене на той момент було дві вищі освіти — будівельника й режисера масових видовищ. Для жодної з моїх професій візок не є перешкодою в роботі», — розповідає пан Микола. Він знає чимало прикладів, коли молоді люди на візках знаходили роботу, але при першій перевірці податковою роботодавці були змушені їх звільнити. «З довідкою про непрацездатність працювати не можна. Якщо хочете — міняйте групу інвалідності», — радять візочникам. «Але як це?» — дивується Микола Подрезан.

«Так, я майже постійно потребую нагляду, бо держава не потурбувалася про те, щоб я міг самостійно заїхати до туалету, сісти в транспорт, сходити в театр чи в магазини», — додає пан Микола. На його думку, попри всі побутові складнощі людина на візку може й повинна бути активним членом суспільства і цінним робітником, зокрема, працюючи у сфері допомоги людям з особливими потребами. Цьому є безліч прикладів.

ГРОМАДСЬКА АКТИВНІСТЬ І БАЖАННЯ ЗМІНЮВАТИ СВІТ

Колись Микола Подрезан разом із дружиною Наталею, лікарем-реабілітологом, організували при санаторії «Жовтень» Центр реабілітації для людей із травмами хребта та порушеннями функції опорно-рухового апарату. За час існування центру багато людей у візках знову повірили у свої сили, у можливість жити активним життям, мандрувати, мати роботу та сім’ю. Основним правилом у центрі реабілітації була самостійність людей у візках — ні батьки, ні чоловіки та дружини, ніхто не міг бути поряд. Це важливо, пояснює Микола Подрезан, таким чином людина розуміє, на що вона здатна, а головне — бачить, що може жити самостійно й активно навіть у візку. Фонд, створений паном Миколою, не раз влаштовував конкурси для дівчат і хлопців — «Лицар на візку» та «Міс на візку».

Микола Подрезан розповідає історію своєї учениці, дівчини, яка 2000 року перемогла у конкурсі «Міс України на візку», Наталії Осауленко з міста Ромни Сумської області. Наталя отримала травму в університеті, покинула навчання, кілька років не виходила з дому. Але, познайомившись із Миколою Подрезаном, вирішила змінити своє життя. Зараз вона очолює Ромнинське відділення ранньої реабілітації дітей-інвалідів, вийшла заміж, народила двох дітей, багато подорожує. До речі, Наталя Осауленко провели колосальну роботу в Ромнах, роблячи місто комфортним для людей на візках. Саме завдяки її цілеспрямованості та підтримці її праці керівництвом міста тих часів 2002 року Ромни було визнано найбільш «безбар’єрним» містом України.

«Або моя учениця Рая Панасюк із Вінниці. Вона закінчила Національний університет ім. Т.Г Шевченка, здобула фах журналіста. Якось ми взяли її в тур Україною, і коли вона повернулася, то сказала: «Дякую, життя прекрасне, й я буду боротися». На сьогодні вона має за плечима стажування в Америці, організувала свою громадську організацію, була визнана кращим громадським діячем Вінницького регіону...», — розповідає пан Микола й усміхається. Микола Подрезан впевнений: люди на візках повинні власним прикладом надихати тих, хто через хворобу чи травму зневірився, показувати, що все можливо. «В мене є особистий досвід, як те, що я взяв із собою в мандри по Україні деяких інвалідів, це змінило їхнє життя. Якщо інвалід не успішний, то варто поставити питання: а чому він такий? Намагався він стати успішним чи ні?» — пояснює Подрезан і додає: «Особисто для мене мандри — це найцікавіше, що тільки може бути».

ПОЛІТИЧНА АКТИВНІСТЬ: «ВЛАДІ НЕ ПОТРІБЕН АКТИВНИЙ ІНВАЛІД»

«Уявіть собі, якби до міськради приїхали протестувати десять людей на візках із плакатами «Дайте нам можливість жити!» Що влада може зробити в такому випадку? На нас же ОМОН чи Беркут не скеруєш. Ми — дуже велика сила», — говорить пан Микола. Але попри таку силу, додає він, сьогодні люди на візках майже не борються за свої права.

«В першу чергу потрібно міняти світогляд. Багато хто пристосувався, працюють у великих інвалідних організаціях, які фінансуються державою. Як в такому разі критикувати владу?» — пояснює пан Микола. Він покладає надію на молоде покоління, яке має потенціал, яке зможе відстояти свої права, дати опір. Але їм поки не вистачає молодого сильного лідера, який міг би згуртувати людей довкола себе.

«Владі не потрібен активний інвалід, бо вона не знає, як із ним боротися», — говорить пан Микола. Саме тому, пояснює він, влада має безліч важелів упливу на цих людей. «Інвалідів не можна засуджувати. Моє життя і життя інших проходить на постійному штучному дефіциті та екстримі. Якщо немає путівки — я не буду здоровим, якщо мені не дадуть машину з ручним керуванням — я буду сидіти вдома, якщо в мене не буде ліків — я скоро помру. Тому в держави є величезна кількість ниточок, за які можна тримати людину», — пояснює Подрезан.

ЧИ СТАНЕ ЄВРО-2012 В УКРАЇНІ БЕЗБАР’ЄРНИМ?

У рамках Євро-2012 Україна готується прийняти величезну кількість вболівальників та туристів. Серед них обов’язково будуть і люди з особливими потребами. За словами Миколи Подрезана, ці люди в Україні опиняться в некомфортному середовищі «Я поїхав на реконструйований за 600 мільйонів доларів стадіон «Олімпійський», але я не зміг під’їхати до каси. Так само, на стадіоні справді зробили багато місць для інвалідів, але при перевірці виявилося, що на кожному місці для інваліда балка верхнього поверху частково закриває поле і з жодного з цих місць не видно ні ліве, ні праве табло. Тобто люди на візках не бачать рахунок, склад команди, час і повтори», — розповідає Микола Подрезан. До цього варто додати транспорт, туалети, заклади громадського харчування й культурні пам’ятки — все це лишається в Україні фактично недоступним для людей на візках.

ЩО ЩЕ МОЖНА ВСТИГНУТИ ВИПРАВИТИ, ОБЛАДНАТИ, ВДОСКОНАЛИТИ

Що цікаво, державі це обійдеться в мінімальні кошти, натомість репутацію значно покращить. Микола Подрезан пояснює, що й як можна покращити у всесвітньо відомих історичних та архітектурних пам’ятках Києва.

1. Національний заповідник «Софія Київська». Як будівельник я розумію, що там важко зробити постійні пандуси, тому потрібно купити мобільний пандус. Його ціна — близько 600 євро. Це дві розкладні рампи вагою 10 кілограмів кожна. Мобільний пандус має знаходитися біля чергового, який у разі потреби розкладе його. Також мають бути якісні альбоми з фотографіями тих місць, куди людина на візку не може потрапити: види із дзвіниці та її внутрішнє оздоблення, інтер’єри тощо.

2. Києво-Печерська лавра. В цьому випадку теж можна частково вирішити проблему мобільними рампами.

3. Володимирський Собор. Має близько десяти сходинок. Так само потрібно купити мобільний пандус.

4. Андріївська церква. Нещодавно ремонтували. Але ліфт, який можна було зробити по інший бік від головного входу, так і не зробили. З огляду на сходи, що ведуть до церкви, пандусом тут ситуацію не виправиш. Потрібен боковий підйомник або ліфт. Це важливо не лише для людей з особливими потребами, а й для людей похилого віку.

5. Тротуари, дороги в історичному центрі міста. Тротуарні заїзди можна зробити за півдня, а їхню користь важко переоцінити. І головне — це зовсім не дорого.

ДО РЕЧI

Нещодавно в Києві презентували спеціальний електромобіль для людей с особливими потребами, який, за словами виробника — Національної компанії «ЮК АЛЬЯНС», має розв’язати проблему самостійного пересування людей на візках містом. З огляду на непристосованість громадського транспорту до потреб таких людей, спеціальні ресурсоощадні електромобілі SIG справді можуть дати змогу вести активний спосіб життя людям із особливими потребами. Головна зручність новинки — салон, розрахований на те, що водій — у власному візку. Щоб людина потрапила в електромобіль без проблем, є спеціальна моторизована рампа — пандус для доступу в салон із рівня землі. Рампа автоматично складається, а двері зачиняються після того, як водій вставив ключ у замок запалювання. Автомобіль є абсолютно безпечним: він не поїде, поки візок не займе правильне положення в салоні і задні двері автоматично не зачиняться. Обмеження швидкості — 40 км/год. Крім того, важливим моментом є абсолютна екологічність автомобіля: він не потребує бензину, моторних мастил, антифризу й не виробляє вихлопних газів і шуму. Без підзарядки може проїхати 60 км, а в разі потреби підзарядити його можна від звичайної побутової розетки.