«По очах бачу»

Інколи старі фотографії раптом дозволяють поглянути на минулу епоху. У гостинному будинку видного токсиколога Ісаака Михайловича Трахтенберга в його особистому документальному архіві я вдивляюся в, здавалося б, приватне свідчення про ті далекі часи. В’ячеслав Михайлович Молотов і Андрій Андрійович Громико, на фото вони впізнанні, уважно вслухаються в роздуми молодого українського дипломата Лева Івановича, що сидить поряд з ними, Медведя. Знімок, що зберігся, увіковічив 1946 рік, коли Україна була прийнята до складу ООН, а доктор Медведь, що працював тоді в Наркомздоров’я, був у складі першої делегації УРСР на історичну післявоєнну асамблею.

Звичайно ж, мені ще належить торкнутися передісторії цього архіву, а доки я довідуюся, що Лев Іванович, пройшовши складні сходи життя, очолював абсолютно нову наукову установу ВНДІГІНТОКС, один із форпостів із захисту людини від можливих шкідливих ефектів пестицидів — носіїв «зеленої революції».

Зрозуміло, мені захотілося зустрітися з Левом Івановичем. Я поїхав на вул. Героїв оборони, де височів цей унікальний Інститут. Директор зустрів мене привітно та запропонував почати розмову... «з чарки горілки». Бесіда відразу стала жвавішою, і інтерв’ю я опублікував.

 ЗАДУМ МОНОГРАФІЇ

Йшли роки. 1982 року Лев Іванович у розквіті сил несподівано помер.

Інститут був названий його ім’ям. І ось одного разу мені зателефонував його наступник, Олександр Варламович Павлов, призначений директором інституту (а інститут був союзного підпорядкування), і сказав, що в Москві державне видавництво медичної літератури готове опублікувати монографію про українського організатора охорони здоров’я й ученого-гігієніста, Л.І. Медвідя. Пропозиція викликала ентузіазм, але я розумів, що крім О.В. Павлова, в недавньому минулому головного державного лікаря України, мені буде необхідно кооперуватися передусім з його найближчим учнем і послідовником Юрієм Іллічем Кундієвим, що очолив після переходу Лева Івановича до ВНІІГІНТОКС Київський інститут гігієни праці та фахових захворювань. І ще одна фігура у співавторстві — Євген Гнатович Гончарук, ректор Київського медичного інституту на той час. Ідеться про те, що належало б описати в літописі Київського медичного інституту військові роки його челябінського періоду, а ці дані збереглися в архівах старого навчального закладу.

Юрій Ілліч Кундієв з особливою відповідальністю поставився до проекту, і ми виправляли сторінку за сторінкою. Був, проте, і п’ятий співавтор, що не зазначається, втім, на титулі рукопису — Софія Григорівна Срібна, дружина Лева Івановича, в минулому провідний доцент кафедри фармакології Київського медичного інституту.

У кабінеті Лева Івановича у відомчому будинку міністерства охорони здоров’я, на Заньковецької, поблизу Театру імені І. Франка, у мене виникло відчуття, немов ми вже тут зустрічалися і раніше. Крісла в полотняних чохлах за радянським звичаєм, багато книг на полицях, дерев’яних стелажів, блокноти на робочому столі з особистими записами та замітками Лева Івановича, фото різних років під склом, на стінах декілька живописних картин відомих українських художників — їхній подарунок другу, господареві кабінету. Так поступово, в сприятливій обстановці, створювався наш спільний рукопис. Ось його контури.

ТАЛАНОВИТИЙ ПЕРШОБУДІВНИК

Революційні події Левко  Медвідь, син солдата-учасника російсько-японської війни, зустрічав з ентузіазмом. Йому вже було близько 14 років, і він із братами з раннього ранку щодня обробляв невелику ділянку убогої землі, яка була за ратну звитягу виділена батькові. Потім, закінчивши початкову школу, молодий Левко вступив до комсомолу, почав працювати слюсарем на цукровому заводі. Брав участь у виниклому профспілковому русі. Але потім, потім...

У Вінниці, на рідному Поділлі, виник  1923 року один із перших профільних вузів — Хіміко-фармацевтичний інститут. Успішно пройшовши співбесіду, Левко був зарахований на І курс, тут вони і познайомилися з Софією Срібною, що стала його коханою дружиною та незамінним другом. Інститут, у якому вони здобули освіту фармацевтів, був високопрофесійним навчальним закладом, де викладали імениті вчені — хіміки, фармакологи, лікарі, занесені сюди вихором епох. Левко Медвідь навчався настільки успішно, що після одержання диплома йому було запропоновано відразу ж почати читати курс фармації й аптечної справи, з чим він успішно впорався і здобув репутацію обдарованого викладача. І ось  1930 року, було йому тоді 25, його раптом призначають завідувачем Дніпровським водяним відділом здоров’я, інакше кажучи, як би головним лікарем найбільшої в Україні водної артерії з її флотом, пристанями, підприємствами, але без належної медичної інфраструктури.

Мабуть, і тут Лев Іванович виявив себе талановитим першобудівничим, і  1934 року відбувається знаменний поворот: Л. Медведеві ввіряють керівництво Київським обласним відділом охорони здоров’я, на ті часи це була велика територія, куди входила і частина нинішньої Черкаської області. Серед починів тих днів — відкриття мережі колгоспних пологових будинків. Перший із них виник в селі Сербо-Слобідка. Лева Івановича вже в наші часи інші політики докоряли, що він, мовляв, сприяв соціалістичному будівництву. Але насправді ці пологові будинки, завдяки яким сільське населення стало помітно зростати, були деякою демографічною компенсацією за втрати материнства та дитинства в дні Голодомору, нехай цей геноцид українського селянства залишався під «табу», таким чином Лев Іванович  став справжнім патріотом.

ПАМ’ЯТНИЙ ВИПАДОК

1936 року Л. Медведя призначають заступником, а незабаром і першим заступником Наркома УРСР, і тут стався випадок, що увійшов до легенд складного часу.

Власне в нашій книжці згадується лише сам факт протистояння між однією з наклепниць, деякої «N», якій він в умовах багатолюдного партійно-радянського активу, під піднятим прапором підвищення пильності, зумів дати рятівну відсіч. Краще за всіх його описав, посилаючись на особисто розказане Левом Івановичем, академік Ю.І. Кундієв в нарисі «Його портрет ще недомальований»: отже, на гребені 1938—1939 рр. йде горезвісна нарада, згадана, до речі, і в мемуарах М.С. Хрущова. Лев Іванович сидить на задніх рядах. Виступає «N»: почавши із славослів’я Сталіну, вона раптом продовжує: «... ось серед нас сидить  Медвідь — посібник арештованого «ворога народу», недавнього Наркома, я і по очах бачу, що він сам бражник і шкідник».

Лев Іванович розуміє: треба відразу ж дати відсіч, нарешті йому дають «2 хвилини для довідки». Підтримуючи заклики до підвищення пильності, він несподівано каже прямим текстом: «Що стосується виступаючої «N», я, звичайно, з нею не був близький, але по очах бачу, що вона справжня порха».

Зал відгукується бурхливим реготом і про затримання Лева Івановича вже не йдеться, втім, від посади в Наркоматі охорони здоров’я його «звільняють». І тут ще знаменний збіг: до цього часу Л. Медведь одержує другий диплом про вищу медичну освіту. Не перериваючи роботу, він пройшов необхідний курс в Київському медичному інституті.

Новий диплом дає йому можливість подати документи в «Науково-дослідний інститут гігієни праці та фахових захворювань» до аспірантури з напрямку «Гігієна гербіцидів», що лише входять у практику засобів хімічного захисту рослин. Його підтримують директор інституту Гайк Шахбазян і учений-токсиколог Григорій Шкавера, один із основоположників сільськогосподарської токсикології. До 1941 року Л.І. Медвідь публікує дві наукові статті про зроблені дослідження: про пригнічувачі насіння льону та попередження отруєнь і токсикологічні властивості етилмеркурхлориду, ртутного гербіциду. А в травні того року Лева Івановича несподівано призначають директором Київського медичного інституту. Загроза минула.

За словами академіка С.В. Комісаренка, цьому призначенню сприяв його батько — Василь Павлович Комісаренко, визначний учений-ендокринолог, що виконував тоді обов’язки Наркома охорони здоров’я.

ВІЙНА

Медичний інститут готувався до 100-річного ювілею, але все перекреслює війна, що почалася. У клініках розгорнуті госпіталі, півтори тисячі студентів і викладачів добровільно вступають до медичних підрозділів лінії оборони, продовжуються іспити, сотні студентів (серед них і першокурсник І.М. Трахтенберг) риють окопи на рубежі річки Ірпінь. Але стає зрозуміло, що інститут потрібно намагатися евакуювати.

23 липня 1941 року Раднарком УРСР ухвалив таке рішення, згадував Л. І. Медведь у нотатках, підготовлених ним до 140-річчя інституту: об’єднати 1-ий і 2-ий медичні інститути та перевести їх до Харкова. Цей похід пішки, під бомбами, під керівництвом нового молодого директора постає міфом. 15 серпня понад 1200 студентів під керівництвом основних викладачів знову розпочали  заняття, згадував Лев Іванович.

Але цей період виявився короткочасним, 24 вересня за розпорядженням Наркома СРСР починається друга евакуація інституту до Челябінська.

Подвиг Лева Івановича щодо забезпечення студентів, в основному в літньому одязі та взутті, харчуванням, житлом, що обігрівається, і тілогрійками, звичайно ж, особливий напрямок його діяльності в ці місяці.

Утім, усе минає, і в кінці осені 1943 року Київський медичний інститут, перший серед київських вузів, повертається на берег Дніпра.

Частина клінік спалена. Лабораторії розграбовані. А потрібні випуск за випуском молоді лікарі для фронту та мирного відновлення. Лев Іванович неординарним рішенням (знову-таки) поповнює кафедри викладачами, що опинилися в окупації, але  не заплямувалися співпрацею з ворогом.

Так! Це був правильний, але і сміливий крок. Лише Лев Іванович міг зважитися на нього. 1944-го в оперному театрі відбувається свято на честь 100-річчя інституту. Серед нагороджених і доцент Медвідь. До речі, Г.Шкавера зберіг рукопис його дисертації, і Лев Іванович незабаром захистив її.

1952 РОКУ ЗНОВУ ЛИШАЮТЬ ПОСАДИ

Робота в Наркомі здоров’я, статус першого міністра охорони здоров’я УРСР протягом нелегких 1947—1952 рр., дипломатичні місії в УННР і ООН, де виступи Л. Медведя мали успіх. Саме Л. Медвідь  1948 року підписав від імені УРСР статут ВООЗ.

Збереглися записи в нотатниках Лева Івановича, які були вперше опубліковані в нашій книжці; ось деякі з них:

«Ми розповідали про звичайні речі, відомі у нас кожному громадянинові, про загальнодоступність лікування в УРСР, про безкоштовні масові щеплення, про санітарно-епідеміологічні станції, дитячі установи. Це мало на слухачів, у тому числі українську діаспору, надзвичайне враження.

Вони не могли, наприклад, собі уявити, що у нас лікар після закінчення інституту відразу отримує оплачувану роботу».

Разом із тим український міністр дуже вільнодумний. Хоча він зробив колосальні зусилля з відновлення охорони здоров’я України,  1952 року його знову знімають з посади.

Із великими труднощами його призначають директором НДІ гігієни праці та фахових захворювань, де він і почав свій шлях ученого-токсиколога.

ЛЕВ МЕДВІДЬ ТА ІСААК ТРАХТЕНБЕРГ

І тепер дві необхідні новели — як і чому Ісаак Трахтенберг став володарем дивовижних документальних зібрань. Перебуваючи в Челябінську серед студентів, він у гуртожитку, де мешкала і родина Л.Медведя, бачив і дівчинку Олену, тоді лише третьокласницю. Він, звичайно ж, не думав, що життя з’єднає їх, але вийшло саме так. У Левові Івановичі Ісаак Трахтенберг бачив насамперед далекозорого ученого-гігієніста і якраз його приклад спонукав його  1946 року після закінчення лікувального факультету обрати науковим шляхом профілактичну токсикологію, зосередившись спочатку на проблемах хронічних отруєннях малою дозою ртуті. З Левом Івановичем вони тепер уже зустрічалися в родинному колі і якраз своєму новому родичеві Лев Іванович став періодично передавати різні унікальні документи, твердо розуміючи, що саме Ісаак Трахтенберг, молодий професор Київського медичного інституту, зможе належним чином зберегти їх для майбутнього. Він  не помилився.

Дуже цікаве фото, де Лев Іванович як міністр сидить серед дітей у будинку дитини у Ворзелі Київської області.

ЛЕВ МЕДВІДЬ І ЮРІЙ КУНДІЄВ

І заявлена друга новела: Лев Медвідь і Юрій Кундієв. Входження Юрія Ілліча до структуру Інституту гігієни праці та фахових захворювань було пов’язано, скажімо так, з викривленнями часу — він був сином так званого ворога народу, зарахування Ю. Кундієва до інституту стало знову сміливим політичним рішенням Л. Медведя, що тоді був міністром. Почалася плідне десятиріччя їх спільних просувань.

Поцінувавши інтелектуальний потенціал Юрія Ілліча, Л.Медвідь доручав йому низку перспективних наукових напрямів. Якраз за пропозицією Лева Івановича Ю.Кундієв започаткував напрям дерматотоксикології під знаком пестицидних експансій. У цілому ж Інститут медицини праці, що довгий час знаходився на нинішній вулиці Гончара, виразно кваліфікував себе у світі як найбільша установа сільськогосподарської гігієни з наданням гігієнічних основ нововведенням сільськогосподарської техніки.

Виходять ґрунтовні роботи за новими дослідженнями: так, 1981 року була видана  «Гігієна праці сільськогосподарського виробництва» (під редакцією Медведя та Кундієва), робота була удостоєна премії ім. Ф. Ерісмана АМН УРСР (1982 р.).

Але інститут  також невпинно розвиває й аспекти абсолютно нового напряму гігієни пестицидів, перші конференції практично світового класу ініціює якраз цей інститут. Тут Л. Медвідь керується девізом — «охорону природи» часто вважають справою небагатьох, але насправді ці ініціативи повинні пронизувати всі види людської діяльності.

ВАЖЛИВИЙ ЕТАП У НАУКОВОМУ ЗРОСТАННІ

1969 року відбувається важливий етап у науковому зростанні Л.І. Медведя — його обирають академіком АМН СРСР. У світі вже налічується понад 50 000 хімічних речовин, багато  з яких входять у життя, але  такі інтоксиканти викликали горезвісну «безмовну» весну, коли через пестициди замовкли і птахи. На цьому гребені часу виникає ВНДІГІНТОКС, Лев Іванович відкриває тут цикл унікальних лабораторій, пропонує першу гігієнічну класифікацію пестицидів, організовує першу в системі лікарського удосконалення кафедру гігієни пестицидів і клініку отруєнь. Його обирають почесним президентом Європейської асоціації гігієністів, членом інших міжнародних асоціацій і співтовариств.

ЛЕВ МЕДВІДЬ І МИКОЛА ПРОДАНЧУК

Але на жаль, ніщо не вічне у тлінному світі, і якраз тут я переходжу до ще однієї яскравої особи —  визначного вченого-токсиколога, члена-кореспондента АМН України Миколи Георгійовича Проданчука.

Саме М.Г. Проданчук, Ю.І. Кундієв та І.М. Трахтенберг складають, якщо можна так висловитися, «трикутник Л.І. Медведя». Річ у тому, що прийнявши керівництво інститутом імені Л.І. Медведя, який має сьогодні дещо іншу назву, М. Проданчук, тоді молодий учений, фактично врятував установу, поставивши її на рейки самоокуповування. Інститут знову став  одним із найавторитетніших у світі, де вирішуються найскладніші експертно-гігієнічні завдання.

Глибоко шануючи пам’ять Лева Івановича, М.Проданчук, звичайно ж, зберігає світлини та документи, що пов’язані з життям і діяльністю мудрої людини. Вони незмінно привертають увагу, коли входиш до будівлі, але головне — чудовий меморіальний музей у складі інституту. Якраз тут тепер зосереджені вихори «трикутника».

Минуло вже майже 115 років з дня народження Л.І. Медведя, але так важливо, щоб його фігура не потьмяніла. Ви запитаєте: чи потрібні такі музеї? Нам думається, що дуже потрібні, бо тут, як і в унікальному музеї інституту медицини праці, розумієш, що ми стоїмо на плечах титанів. А щоб кожного разу відчувати, що Україна — велика наукова держава, потрібно знов і знов вдивлятися в обличчя першопрохідців, ніби заново прочитуючи їхнє життя.