Подвиг людини Честі
Василь Стус — поет, європеєць та націоналіст: до 30-х роковин від дня загибелі
КДБ, холоднокровно вбиваючи його (а в тому, що це було саме вбивство, причому навмисне, сумнівів уже практично немає, попри офіційну версію табірної влади: «смерть від серцевого нападу») — дуже добре усвідомлював, що коїть. Бо смерть такого масштабу людини, як Василь Стус, наділеної не лише геніальним поетичним даром, а й рідкісним почуттям Честі (чи не це є найбільшим дефіцитом у наш час кривих, фарисейських компромісів, самозакоханого, безпечного «патріотизму» та липкої брехні), європейськи освіченої й водночас переконаного українського націоналіста — смерть такої людини впливає, і то небезпечно (згубно!) впливає на саме майбутнє нації. Отут і розумієш сенс зовні сухого, академічного вислову: «Роль особистості в історії»...
Бо нам пекуче гостро бракує Василя Семеновича Стуса. Бракує саме зараз, серед пекла війни (таки Вітчизняної, а не АТО), серед кризи довіри до «влади сцени Майдану», серед лукавства політиків (Стус зневажав їх, і заявляв про це багато разів, починаючи ще з короткої автобіографії 1969 р.), демагогії та популізму (не лише того, про який так полюбляють говорити годовані владою експерти та журналісти, а й популізму самої влади, що є найгіршим) — й водночас «неможливої» (здавалось би) самопожертви, героїзму і звитяги. Коли не зважують «баланс сил» свій та супротивника (що є у мене, у нас — а що у ворога?) — а просто йдуть за покликом душі, совісті й Честі. Так, як це робив Стус. Бо не міг інакше. Бо бачив, не лише поетично, через символіку, а й конкретно, реально, майже фізично свій «уярмлений народ» (саме це слово у наших владців, трапляється, викликає зневажливу посмішку), за честь якого вважав за свій обов’язок «поставати до загину»: Отут і бачимо духовну, світоглядну спорідненість Стуса із Шевченком — без перебільшення і зайвих «постаментів» обом.
ФОТО ПАВЛА ПАЛАМАРЧУКА
А найбільше зараз запитувана унікальна стусова якість — хай би як важко не було, завжди говорити своєму народу правду, навіть нещадно жорстоку (теж суто шевченківська риса!). Друг і соратник Стуса Євген Сверстюк писав про це так: «Він (Стус. — І. С.) готовий самокритично вносити поправки на тлі нестерпних обставин, що теж впливає на характер мислення, але не готовий поступатись правдою, на яку прийнято було закривати очі. У цьому непроминальна вартість Стусового слова: відкрити очі на правду й нагадувати, що все справді живе стоїть на правді» (а яка конкретна вартість цієї «правди»? — запитає хтось з «досвідчених», «бувалих» депутатів...).
Моральний заклик й заповіт поета вражає ще й тим, що Стус вимагав за найвищим рахунком передовсім із себе, особисто, а не з інших (на жаль, слід визнати, що ця планка є зависокою й зараз). Утой же час він хотів і вмів жорстко розставляти крапки над «і», без ілюзій і без схильності вірити в те, у що хочеться вірити, а не в те, що бачиш реально на власні очі (вада, досі не подолана нами). Він завжди був далекий від самообману. Ось рядки зі Стусового «Таборового зошиту»: «Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отже, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує. Бо в Україні досі не створено патріотичної гравітації. Введена в систему держави, ця інтелігенція не відчуває жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя. Ця інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті, ми, в’язні історії — йдемо в життя (коли тільки воно, життя, прийме нас, через скільки поколінь?)»
І ще, звідти ж, із «Таборового щоденника» — слова, які важко читати збайдужілим серцям: «Моторошно почуватись без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця (теж Шевченкова трагедія. — І. С.). Може, випало жити в період межичасся, може, коли історичні умови зміняться (але — чи на краще?), можна буде виявити цей життєвий плин народу, його життєвий порив. Звідси й наш супервідчай, кусючість душ, що виявляється й серед найкращих. Але поки що я не бачу — нікого й нічого. Жодного знаку сподівання». На думку спадають і трагічні Стусові рядки: «Нема мені, Нема мені Вітчизни, Нема мені Вітчизни — ні, ні, ні...»
Це писала людина, залюблена в Україну до вищого «напруження», буквально «до білого каміння» — проте спроможна уникнути лестощів народові, однаково принизливих і для того, хто курить цей фарисейський «фіміам» («ми — найдавніша в світі нація, найбільш талановита, наймужніша, найволелюбніша, геть непереможна» тощо), і для самого народу також. Вроджене почуття гідності й честі не дозволяло Василю Семеновичу поводитись так. Тому що він насправді глибоко шанував свій народ.
Стуса, істинного європейця за світоглядом, митця гранично широкого діапазону (блискуче перекладав з німецької, іспанської, французької: Рільке, Гарсіа Лорка, Верлен; блискуче знав західну філософію ХХ століття — і це дуже важливо; ненавидячи московський імперіалізм, досконало знав і любив творчість Цвєтаєвої, Пастернака), вороги систематично звинувачували в націоналізмі. Він відповідав на це з гідністю: «Я не боюся, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — вже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів». Ось за це високе почуття особистої та національної гідності й ненавиділи поета можновладці. За це і вбито його.
Ми нарікаємо на відсутності моральних авторитетів нації. Це — направду трагічна проблема; треба усвідомлювати, що йдеться про потужний чинник, який відчутно впливає на перебіг історії — не меншою мірою, аніж наявність матеріальних ресурсів. Стус, якби дожив до Незалежності, до Революції Гідності, став би, поза сумнівом, один з найвищих духовних керманичів України. Це розуміли і вороги. Його немає серед нас уже 30 років. Адже фізична загибель великих не означає духовної смерті їхніх ідей. За однієї неодмінної умови — якщо є Народ, спроможний сприйняти ці ідеї, наслідувати їх. І, якщо треба, піти на муки («Караюсь, мучусь, але не каюсь». — Шевченко). Так, як це робив Василь Стус. Героїзм Революції Гідності дає певні підстави сподіватися на те, що такий народ — народжується. Всупереч недолугості політиків, ілюзіям мільйонів, «багатоходівкам» кремлівського царя.
