Покарані війною

Ще у листопаді 2014 року Президент України ввів у дію рішення РНБО, згідно з яким Міністерство юстиції мало перевести засуджених із окупованих територій в інші українські колонії. Проте з 16 тисяч в’язнів, про яких було відомо в грудні 2014-го, вивезли небагато. Першими ще у 2014-му були понад 200 жінок із Червонопартизанської виправної колонії №68. У наступні роки завдяки діяльності Уповноваженого ВР з прав людини Валерії Лутковської із так званої «ДНР» виїхали ще 186 засуджених. Адміністрація «ЛНР» не йде на перемовини щодо цього.

Доступу до колоній на окупованих територіях не мають навіть міжнародні гуманітарні організації. Тож правозахисники по крихтах збирають інформацію про те, що відбувається за мурами та колючим дротом.

ВІДОМО ПРО ДЕСЯТЬ ЗАГИБЛИХ В’ЯЗНІВ

Установи виконання покарань сильно постраждали під час обстрілів у 2014-2015 роках. «Зараз відомо про щонайменше десять загиблих і 23 поранених ув’язнених, але ми маємо не всі дані, тож їх може бути більше, -  акцентує Наталія МЕЛЬНИК, експерт громадської організації «Донбас SOS» із документування порушень прав людини. – Цього можна було б уникнути, якби працівники пенітенціарної служби своєчасно зайнялися евакуацією засуджених. Адже ці люди не могли самостійно виїхати чи хоча б сховатися під час бомбардувань».

 У колоніях по кілька місяців не було світла, тепла та води, багато будівель було зруйновано. Наприклад, на територію Мічурінської виправної колонії №57 на околиці Горлівки за увесь період проведення антитерористичної операції потрапило близько 150 снарядів. Довгий час засуджені жили без скла у вікнах та з продірявленим дахом, тільки у 2017 році це полагодили.

Ще з літа 2014 року ув’язнені на території ОРДЛО недоїдали. Були голодні смерті, справжні причини яких у документах замінювалися серцевою недостатністю. З медичним забезпеченням теж було сутужно, особливо під час активних бойових дій, коли нікому і нічим було надавати допомогу. Зараз, за інформацією правозахисників, колонії забезпечені російськими медикаментами, але період без підтримувальної терапії негативно вплинув на самопочуття в’язнів із хронічними хворобами, ВІЛ і туберкульозом.

Рідним засуджених дозволялося приносити їм їжу та ліки. Але далеко не кожен має родичів чи друзів на окупованих територіях, значна частина - родом з інших регіонів України. Відповідно, після початку військової агресії можливість спілкуватися з родиною була обмежена, адже їхати в ОРДЛО складно та небезпечно, пошта та мобільний зв’язок не працюють.

«БАГАТО ЛЮДЕЙ ЗА УКРАЇНСЬКИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ ВЖЕ ТРЕБА ЗВІЛЬНИТИ»

Денис ДЕНИСЕНКО, заступник голови правління Луганського обласного правозахисного центру «Альтернатива», зазначає: «Збільшилася кількість обшуків і виїмок речей у засуджених не тільки співробітниками колонії, а й представниками незаконних збройних формувань. Відбувається фізичне та психологічне насилля над засудженими, переслідують тих, хто має проукраїнську позицію».

 «У так званій «ДНР» вироки приводили у відповідність до їх Кримінального кодексу. Декому змінили статті, режим, скоротили чи подовжили строки покарання, - розповідає Наталія Мельник. – У колоніях утримується дуже багато людей, яких за українським законодавством та ухвалами українських судів вже треба звільнити, але на окупованих територіях цього не визнають. Є у колоніях і засуджені за злочини, скоєні після початку АТО. Відомі факти, коли перед офіційним зізнанням і судом люди кілька місяців знаходилися «на підвалі». Часто судові засідання там проходять без свідків і навіть без потерпілих та обвинувачуваних, тож є сумніви у правдивості доказів і справедливості вироків».

За словами Євгена ЗАХАРОВА, директора Харківської правозахисної групи, ув’язнені в колоніях ОРДЛО не підпадають під амністію, не можуть ані отримати умовно-дострокове звільнення, ані перерахувати термін покарання за так званим «законом Савченко». Майже відсутній доступ до українського правосуддя, не реалізована можливість дистанційного звернення, яка є у колоніях на підконтрольній Україні території.

Засуджених нерідко змушують тяжко працювати без гідної оплати. Вони не отримують соціальні виплати, наприклад, пенсії, і не можуть їх оформити. Тут і проявляється одна з найбільших проблем – наявність документів і легалізація особи. Довідки про звільнення, видані в «ДНР» і «ЛНР», з погляду українського законодавства не дійсні, тож відбутий строк, скоріш за все, доведеться зараховувати через суд. Але для цього ще треба перетнути лінію розмежування з дійсним паспортом, що для декого є великою проблемою.

СПИСОК НА ПОРЯТУНОК

За словами правозахисників, у Міністерстві юстиції України розробляється законопроект, який визначатиме статус таких засуджених. Утім, у ньому поки немає деяких важливих елементів, зокрема не прописаний механізм переведення ув’язнених в установи на підконтрольній Україні території та можливості дистанційного звернення до органів влади.

Наталія Мельник розповідає, що є вже більш ніж 800 охочих змінити місце відбування покарання. «Для цього треба написати відповідну заяву, але адміністрації колоній відмовляються їх приймати. Жителям Донецької та Луганської областей взагалі відмовляють як «громадянам» невизнаних республік.

Валерії Лутковській вдалося перемістити 186 ув’язнених, але це дуже мало з огляду на кількість охочих. Вона намагається перевезти тих, чиє життя не пов’язане з тим регіоном, але часто дозвіл дають зовсім не тим, про кого вона просить. «Дехто каже, що за місце у цих списках платять, але перевірити це ми не можемо», - додає Валерія Лутковська.

Євген Захаров переконаний, що варто піднімати питання про відповідальність української влади, яка залишила безпорадними цих людей, хоча на початку АТО можливість вивезти їх у безпечне місце була. «Ті, хто досі перебуває у колоніях на непідконтрольній території, можуть подавати заяву до Європейського суду з прав людини. Вичерпувати у національному правосудді там нема чого, бо українське судочинство на тих територіях недійсне, - наголошує правозахисник. – Відповідачі – Росія, яка є першопричиною ситуації, та Україна за її бездіяльність. Таких заяв уже подано 14, усього в нас на розгляді 26 таких справ. Ті, кого все ж перевезли, теж можуть скористатися такою можливістю, але пройшовши усі рівні національного правосуддя».