Поклик рідної землі посеред безмежжя океану

Родина українських кіномитців Іллєнків відома далеко за межами Батьківщини завдяки своєму внеску до національної та світової скарбниці кіномистецтва. На жаль, нещодавно пішов із життя середній із братів Іллєнків — Юрій...

Та родинну справу продовжує Михайло Іллєнко — знаний український кінорежисер і письменник, засновник і багаторічний організатор кінофестивалю «Відкрита ніч». Нещодавно пан Михайло повернувся з дещо екзотичної мандрівки — він брав участь у навколосвітньому рейсі на київській яхті «Купава» на етапі від Києва до Буенос-Айреса. «День» попросив митця поділитися враженнями від незвичайної подорожі.

— Пане Михайле, незважаючи на ваш значний вітрильний досвід, українці вас більше знають як режисера, ніж як капітана власної невеличкої яхти. Яким чином ви опинилися на борту «Купави» посеред Атлантики?

— Загалом, мабуть, кожний яхтсмен мріє про подорож навколо світу... У мене це була третя спроба. Вперше років десять тому капітан «Купави» Юрій Бондар запросив узяти участь в «Операції «Вітрило» в США, вдруге до складу своєї експедиції «Хай світ пізнає Україну!» на шхуні «Батьківщина» невдовзі покликав Дмитро Бірюкович.

Але, на жаль, обидві можливості було втрачено — в океан мене не відпускало кіно.

І ось, нарешті, мрія збулася...

— 24 червня «Купава» обійшла мис Горн — на жаль, уже без вашої участі. Як ви оцінюєте цей успіх ваших друзів?

— Звісно, я радий за наших хлопців і пишаюся ними. Вперше українська яхта подолала цей «вітрильний Еверест», причому зробили це в зимовий час і проти панівних вітрів і течії. Нагадаю читачам, що за часів вітрильного флоту «капгонерам» — звитяжцям, які подолали мис Горн, — недарма надавалися значні привілеї: в портових тавернах усього світу їх обслуговували поза чергою, вони мали право не вставати навіть у присутності самої британської королеви!

Це справді велике досягнення моїх друзів, фактично на межі можливого. Особливо ж, якщо врахувати величезну небезпеку в тих суворих широтах взимку, коли швидкість вітру часто сягає 45—50 вузлів, а екіпаж від шторму та дощів стає, як огірки: на 90% з води, а сушитися на малій яхті нема де, як і немає де сховатися від холоду.

Керування вітрильною яхтою в зимовому океані вимагає величезного напруження всіх сил, і я його відчув на етапі від України до Аргентини. Хлопцям на «Купаві» пощастило дійти до Горну в проміжку між штормами, які в цьому районі океану взимку практично безперервні.

— Перед початком експедиції ви з друзями планували завітати до Антарктиди. Чому ці плани не здійснилися?

— Ми просто не встигли туди до настання зими. Наше запізнення викликав ряд об’єктивних причин. Ми затрималися з виходом із Києва, потім нас зупиняли зустрічні вітри, позапланові ремонтні роботи, візова плутанина в Південній Америці. Була ще й драматична зупинка — у капітана Юрія Бондаря померла мати, йому довелося на певний час повернутися в Україну. За цих умов, як-то кажуть, «рвонути тельник на грудях до пупа» і йти малою яхтою до зимової Антарктиди було би чистим безглуздям.

Я пропонував хлопцям зачекати на Карибах до антарктичної весни — але ресурси експедиції, на жаль, не безмежні.

— Які тепер плани в екіпажу?

— Під час недавнього телефонного зв’язку з «Купавою» Бондар підтвердив мені наміри екіпажу виходити в Тихий океан і зрештою замкнути «петлю» навколо світу. Зараз яхта в порту Ушуая — найпівденнішого міста у світі. Далі планують йти протоками архіпелагу Вогненна Земля. Це теж суворе випробування майстерності екіпажу. В океані в шторм хоч можна дрейфувати, а в протоках вільної води немає.

— Який відтинок шляху був найважчим на вашому етапі?

— Найважчим виявилося Чорне море у грудні. Починали ми подорож з Очакова у шторм, який дедалі посилювався. Прибрали всі вітрила й летіли з попутнім штормом під голою щоглою. Я змінився з вахти й ліг спати в каюті. Раптом вночі ми відчули сильний удар — це величезна хвиля кинула яхту щоглою на воду. Всередині все полетіло з місць, на мене впала кіноапаратура, яку я так оберігав, з камбуза на штурманський стіл посипався посуд... Дивно, але потім у Атлантиці було спокійніше!

— Що відчуває українець, коли берег Батьківщини щезає за обрієм?

— Насправді рідна земля хвилює дуже сильно. Особливо ж коли вона залишається за кормою, а мобільний зв’язок з Батьківщиною стає пунктирним. Але емоціям віддаватися нам було ніколи — як я сказав, тоді саме почався шторм.

Загалом же ностальгія під час рейсу компасно була зорієнтована дуже чітко — на Україну. Хоч би де ми були, бажання залишитися там жити не виникало жодного разу. А ось зупинитися в цікавому місці довше — хотілося.

— Якими були ваші функції на борту вітрильника?

— Як і всі на борту, я ніс ходові вахти. Моїми були дві вахти: від сьомої до десятої години вечора та від четвертої до сьомої ранку (серед моряків вранішня вахта вважається найважчою й зветься «собачою». — Авт.). Крім того, я відповідав за стан наших вітрил. Через часті шторми довелося ремонтувати вітрила практично впродовж усієї подорожі. А ще я був, так би мовити, «прес-офіцером» експедиції — готував повідомлення про хід плавання та відправляв їх інтернетом на землю.

— Чи виникали під час рейсу психологічні проблеми в екіпажі?

— Звісно, тіснява призводить до загострень у людських стосунках.

Уявіть собі чотирьох дорослих чоловіків, кожного зі своїм характером, у такій собі «телефонній будці». Часом, скажімо, щоб дістати собі тарілку, доводилося буквально перевернути догори дном усю маленьку каюту. Дається взнаки й відсутність нормальних побутових умов. Підкреслю, море сильно змінює акценти сприйняття: бачиш як позитив, так і негатив ближнього. Це серйозне випробування для чоловічої дружби. Разом із тим, небезпека зближує людей, і нам загалом удавалося залагоджувати побутові суперечки.

— Якою мірою екіпажу вдалося долучитися під час мандрівки до світового «вітрильного братства»?

— У мене склалося таке враження, що у світі десятки тисяч людей подорожують під вітрилами. На стоянках, де ми зупинялися, яхтсмени з різних країн охоче ділилися з нами вітрильним досвідом, застерігали від наявних небезпек. Загалом сприймали нас дуже добре. Але що далі від України, то більшим було здивування наших співрозмовників від того, що така мала яхта запливла так далеко. Насправді для таких далеких мандрів у світі використовують значно більші за розмірами яхти, на малих виходять хіба що на вікендову прогулянку.

— Проте ж ваш малий вітрильник не підвів свій екіпаж?

— Жодного разу! Наша дев’ятиметрова яхта показала себе дуже добре. «Купаву» ретельно спроектовано та побудовано у повній відповідності до суворих стандартів британського страхового товариства «Ллойд». В океані така мала яхта змогла витримати багато випробувань. Звісно, головна заслуга в цьому Юрія Бондаря — він виявив себе як здібний конструктор, вправний будівничий і досвідчений капітан.

— Як почувається мандрівник на долонях океану?

— Насправді свої враження від океану ні до кінця осягнути, ні пояснити неможливо.

Дихання океану — це щось справді величне. Уявіть собі, що їдете київським мостом Патона — от саме такої висоти середня океанська хвиля. Наступна хвиля і за відстанню, і за висотою — це буде міст метро, а з іншого боку — Залізничний міст. Ось такі масштаби океанської стихії, такі рухаються велетенські маси води, таке безмежжя дикої, споконвічної природи! А втім, якоїсь агресії з її боку не відчуваєш, почуваєшся іграшкою або малою дитиною на чиїхось велетенських долонях. Такий факт: завдяки сталим океанським пасатам нам вдалося пройти від островів Зеленого Мису до Бразилії понад 1600 миль одним галсом, практично не змінюючи курсу яхти та не торкаючись вітрил.

— Мабуть, після безмежжя океану вийти на Дніпро на своїй яхті бажання не виникає?

— Ні, так говорити не можна! Свій Дніпро я люблю, сумував за ним посеред океану. Ностальгія була сильною. Це ж мій світ, який замінити для мене вже ніщо не зможе.

— Як сприймали український екіпаж в країнах на шляху «Купави»?

— Я вже не можу сказати, що Україну у світі не знають. Скажімо, під час нашої стоянки в знаменитому яхт-клубі Ріо-де-Жанейро яхтсмени називали імена своїх українських суперників — Родіона Луки, членів наших славетних жіночих екіпажів олімпійських класів яхт. Всюди знають нашого Шевченка — на жаль, лише того, який футболіст... Під час нашої подорожі в Україні саме були президентські вибори, і одного разу в Бразилії нам зустрівся співрозмовник, який в бесіді оцінював українську політичну ситуацію як дуже гостру й небезпечну несподіваними наслідками.

— Перед початком рейсу ви говорили про свої плани використати подорож для зйомок фільму про Івана Даценка. Чи вдалося їх реалізувати?

— Слід насамперед зазначити для читачів газети, що вже довгий час я знімаю фільм про Івана Даценка. Українець дивовижної долі, він був і Героєм Радянського Союзу, і в’язнем сталінського ГУЛАГу, а насамкінець став вождем індіанського племені в Південній Америці. Я взяв у рейс шинель Івана, вона весь час висіла у каюті. До свого героя я подумки часто звертався. А коли зрозумів, що запланованої зйомки в Антарктиді не буде, вирішив пошукати натуру, подібну до зимової Чукотки, в Аргентині. Мені допомогли члени екіпажу та співробітники українського Посольства в Аргентині — їм усім я дуже вдячний. До речі, якби не допомога посла України в Аргентині Олександра Тараненка, консула України у Бразилії Сергія Небрата та аташе з питань культури Катерини Федорчук, ми б не змогли розв’язати й візової проблеми та взагалі не потрапили б до Аргентини... Тож поїхали ми з хлопцями в Анди на орендованій машині, проїхали понад дві тисячі кілометрів. Відзняли усе, що потрібно.

— Повертаючись додому з далеких мандрів, багато українців відчувають такий собі культурний шок... Чи відчули його ви?

— Так, на жаль, відчув... Кажуть, Магеллан через обертання Землі втратив у своїй навколосвітній подорожі один день. У мене ж після повернення додому з’явилося враження, що мене відкинуто на 25 років назад. Я не бачу якихось культурних подій, які б свідчили про покращання ситуації в країні. Мого кінофестивалю «Відкрита ніч» цього року не буде вперше за 14 років через брак коштів. Мій фільм про Івана Даценка зупинився з тієї ж банальної причини, і до Міністерства культури звертатися із цього питання вже немає сенсу. Які там фільми, сказали мені чиновники, ви ж подивіться, що зараз діється навколо! Типова ситуація для України... Втім, на жаль, нам не звикати до культурного шоку — хоча мені й не весело від цього.

В подорожі я бачив, як різні країни бережуть свою культуру. Культура, наприклад, Греції відрізняється від італійської та від іспанської — попри вплив глобалізації. На жаль, нам тут похвалитися немає чим — суцільний «євроремонт» і самозабуття.

Разом із тим, у Європі я відчув справжній, чисто релігійний культ «святого комфорту». Для досягнення цього стану європеєць сил не шкодує. Наприклад, на Канарах ми побачили фантастично красивий храм. Та коли підійшли ближче — виявилося, що це такий собі готель у вигляді храму! Мені це здається людською зухвалістю.

А ось у Південній Америці відчувається живе життя, там немає європейської пихатості, там люди ближчі до наших. До речі, ми потрапили в Буенос-Айресі на найбільший в Південній Америці велелюдний книжковий ярмарок — він мені нагадав ті чудові доінтернетні часи, коли, скажімо, в київському метро дорогою не читав хіба що машиніст поїзда...

— Що дала мандрівка вам як митцю?

— У рейсі я відзняв багато документальних матеріалів. Хочу зробити книгу та компакт-диск про це плавання. Цікаво, що під час кінозйомки наш екіпаж ховався до каюти — всі, бач, такі скромні, що ніхто не хотів лізти в кадр. Ледь удалося домовитися з хлопцями — для людей же робимо! А от з океаном, на жаль, домовитися було важче: щойно починалося навкруги діятися найцікавіше — доводилося ховати камеру до каюти, щоб солона хвиля не накрила...

У мандрівку я взяв із собою фільми з фестивалю «Відкрита ніч», дивилися їх там з хлопцями посеред океану з величезним інтересом. Там немає собаки, телефону, неслухняної дитини, на звичні наші українські колізії там зовсім інший погляд.

А ще в рейсі я чимало читав — дякувати братам Капрановим, які подарували нам у рейс цілу свою бібліотечку «Першої літературної допомоги». В Україні часу на книжки мені зазвичай бракує. І дещо захотілося відзняти за прочитаним.

Хочу сподіватися, що зміни в мені, спричинені враженнями подорожі, залишаться, не зітруться суєтою буднів і що ця глобальна енергія океану залишиться в мені назавжди.