Покоління росте, на диво, цікаве. На цьому можна будувати майбутнє країни,

КАТЕРИНА АСТАХОВА ПОКОЛІННЯ, ЯКЕ ЩЕ ГОТОВЕ ПРАЦЮВАТИ В ІНТЕРЕСАХ ДЕРЖАВИ

— За рахунок чого вашому навчальному закладові вдалося відбутися в Харкові — місті з давніми науковими й освітніми традиціями?

— Справді, Харків, якщо вести мову про вищу школу, — явище унікальне: понад тридцять вузів, близько 130 тисяч студентів. Та і «якість» викладацького складу поки що дозволяє казати про наявність критичної інтелектуальної маси, необхідної для існування і відтворення наукового потенціалу регіону.

Новим вузам у такому оточенні (класичний і політехнічний університети, юридична і фармацевтична академії, академії міського господарства, культури та інші) знайти своє місце непросто. Оцінюючи пройдене (академія існує з 1991 року), можна сказати, що нам це вдалося.

Якщо стисло називати складові успіху, то це, по-перше, лідер — ректор, доктор історичних наук Валентина Іларіонівна Астахова, а по-друге, команда — за духом, атмосферою, віком та професіоналізмом вона справді унікальна і, по-третє, підтримка міста і ректорів низки найбільших харківських вузів, які багато в чому сприяли нашому становленню. Крім того, «Народна Українська Академія» — це унікальний комплекс, який забезпечує умови для отримання безперервної освіти. У його складі — школа раннього розвитку (підготовка дошкільнят 4 — 7 років за авторськими розвиваючими програмами, сьогодні в нас 70 малюків); загальноосвітня економіко- правова школа (600 учнів) із поглибленим вивченням іноземних мов і гуманітарний інститут (підготовка фахівців із вищою освітою з іноземних мов, економіки й соціальної роботи — нині близько 900 студентів). Тобто до нас приходять діти 4 — 5 років, а випускаємо ми 20 — 22-річних фахівців, які, до речі, і далі можуть навчатися в нас — в аспірантурі, докторантурі, є також різні форми підвищення кваліфікації.

Звичайно, сказати, що визнання нам далося легко, не можна. Чого тільки коштувало здобування права на видачу дипломів державного зразка...

— У чому полягали складнощі «визнання»?

— Ми перший недержавний в Україні вуз, акредитований у повному обсязі, що підтверджується відповідними документами Міносвіти. Державна машина ліцензування та акредитації якоюсь мірою обкатувалась на нас. Довелося пройти всі рівні, всі кабінети. Причому не один раз, не два, а десятки разів.

Як приватний вуз ми виникли не зовсім звичайно. Багато які небюджетні вузи з'явилися, коли стало «можна». У нас було дещо по-іншому. Кафедра соціології Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, яку тривалий час очолювала наш ректор, із 1978 року займалася проблемами вищої освіти. Із цієї тематики було захищено три докторських і близько двох десятків кандидатських дисертацій. І наш навчальний заклад виник, передусім, як спроба реалізації цих наукових напрацювань на практиці. Йдеться про ідею безперервного навчання — від дошкільної підготовки до вузу — в рамках єдиної освітньої структури про підготовку фахівців зі «подвійною» спеціальністю тощо. Тобто «стартовий» концептуальний і кадровий потенціал у нас був могутніший, ніж у більшості небюджетних вузів. Як результат, є авторитет, визнання, імідж. З-поміж приватних вузів міста в нас сьогодні конкурентів немає.

— Це добре чи погано?

— Ми розвиваємося в оточенні держвузів Харкова, що мають давні, могутні і часто унікальні традиції. Отож нам є на кого рівнятися. Дуже важливо й те, що наш ректор є членом ради ректорів Харківського регіону.

— Який конкурс під час вступу у ваш ліцей і вуз?

— У ліцеї є паралелі, де на одне місце претендують 11 — 12 чоловік, є паралелі, де немає заявок. Серед студентів: на факультеті «Референт-перекладач» був конкурс четверо на місце, на економічному — 2; на соціологію — 1,68. Конкурс є. Проте якісні характеристики сьогоднішніх випускників шкіл залишають бажати кращого.

— Як ви оцінюєте рівень підготовки ваших випускників? Чи вважаєте ви, що вони можуть успішно конкурувати на ринку праці?

— Ринок якраз і оцінює наших випускників. Причому ринок в його українському виконанні. Уже третій рік випускаємо 100 — 120 молодих фахівців. За даними нашої лабораторії планування кар'єри, 70 — 75% із них працевлаштовуються з допомогою вузу. Нині вони працюють на найбільших харківських заводах: авіаційному, тракторному, шампанських вин; у турфірмах «САМ», «Еталон», у солідних банках. Наприклад, вісім чоловік — у Мегабанку. У змістовому ж плані прагнемо використати ніші, не заповнені держсектором. Готуємо не просто перекладача, а перекладача-референта, не просто економіста — а економіста з поглибленою правовою підготовкою, аналогічно — з підготовкою соціальних працівників. Така «подвійна» спеціалізація підвищує шанси наших випускників на ринку праці.

— Ще недавно одним із чинників, які сприяли корупції в системі освіти, вважалася її «безкоштовність». Однак запровадження легально платних форм навчання, як виявилося, не дуже вплинуло на розв'язання цієї проблеми. Чи вдалося вашому вузові позбутися цього зла?

— Вважаю, що вдалося. Можливо, якісь «іскри» є, адже «менталітет» річ важка. Але в системі в нас цього немає й бути не може. По-перше, внаслідок жорсткої та принципової позиції ректора. По-друге, зарплатня в нас така ж, як і в державних навчальних закладах, але виплачується вона вчасно. По-третє, за рахунок індивідуалізації контролю і, в той же час, соціальної допомоги викладачам та іншим працівникам. У міру можливостей допомагаємо в разі хвороби або смерті рідних, інших непередбачених життєвих обставин. Намагаємося забезпечувати пільги дітям, літній відпочинок тощо. Створюємо можливості й для професійного зростання — зарубіжні стажування, можливості наукових публікацій, участь у конференціях тощо. Загалом намагаємося не «провокувати» викладачів.

— Ваш навчальний заклад не бюджетний. А проте чого ви чекаєте від держави?

— Професіоналізму, порядності й розуміння того, що вона повинна дати можливість існувати. Уже, якщо ми йдемо шляхом ринкових перетворень, то треба відмовлятися від тотального регулювання. Але головне, звичайно, це дефіцит професіоналізму. Це позначається в усіх сферах. У тому числі і в освітній. Інакше чим пояснити те, що ми платимо всі податки, як будь-яка торговельна точка, що з наших дітей 1986 року народження платиться чорнобильський податок? Зараз ми перебуваємо в іншому, більш жорсткому правовому полі в порівнянні з бюджетними вузами. Простий приклад — пільги на проїзд. Наші студенти їх не мають. Вважається, що коли вони можуть заплатити за навчання, то ці пільги їм не потрібні. У той же час, дві третини держвузів в Україні вже мають комерційні відділення. У багатьох із них частина студентів на цих відділеннях більша, ніж на бюджетних, і у них є пільги на проїзд. Ще один момент: наші викладачі перебувають у гірших умовах у порівнянні з викладачами держвузів відносно пенсійного забезпечення, хоч ми платимо всі податки й живемо за однією Конституцією. Приватним вузам треба дати можливість існувати в тому ж правовому полі, в якому перебувають держвузи. Це раціонально й виправдано, адже ми — навчальний заклад, визнаний державою. Де ж правова основа нашої рівності перед законом?

— Що вас дивує у ваших учнях і студентах?

— Покоління росте, на диво, цікаве. У них є громадянськість, віра в свою потрібність цій державі, вони готові працювати в її інтересах. Говорю так, спираючись на досвід і узагальнюючи враження від 130 робіт першокурсників, які цього року писали роботу на тему «Я: в історичному аспекті». Патріотизм, відповідальність, небайдужість у їхніх роботах — чудові! Причому в нас є діти з дуже складними долями. Наприклад, хлопчина, що народився в чорнобильській зоні, переїхав з батьками в Абхазію й бачив там збройний конфлікт, потім жив у Грозному, і нарешті, пройшов через захоплену лікарню в Будьонівську. Вони ще вірять, що від них щось залежить.

— Звідки ця віра?

— Ми вважаємо, що повага до своєї країни починається з гордості за свою родину, свою школу й вуз, своє місто. На цьому будуємо свою роботу. Шість років тому організували конкурс «Історія моєї сім'ї», підготували методичний посібник для роботи з архівами й документами. І самі здивувалися відгукові, який мав цей конкурс у наших учнів та їх батьків. Коли бачиш, як 16 — 17-річні починають гордо розповідати, на якому фронті воював прадід, що будувала бабуся, де працює батько тощо, то розумієш, що на цьому можна будувати своє завтра. На рік близько 200 робіт представляють на конкурс. Це означає, що стільки ж сімей доторкнулися до своєї історії, підняли архіви, поламали голову над створенням генеалогічного древа.

Крім того, три роки тому ми почали ряд проектів, метою яких є відновлення авторитету вчителя. Зробили цикл із шести телефільмів про відомих педагогів Харкова. Його було показано на місцевому телебаченні. Зараз вийшло видання про видатних педагогів вузів Харківщини. Якщо все буде гаразд, то до вересня підготуємо том спогадів шкільних педагогів Харківської області. Наші студенти їздять, зустрічаються з ними, отримуючи цінний професійний і людський досвід.

— Ви бачите результати цієї роботи?

— Кардинально ми ситуацію не поміняємо. Але вплинути на півтори тисячі наших учнів — можемо. Багато з тих, хто до нас приходить, звертають увагу на інтелігентність атмосфери в академії. Навіть у «дрібницях» — наші вітаються частіше, грубіянять рідше, ненормативної лексики ви тут не почуєте. З курінням цигарок — боремося.

— Як?

— Десь жартом, десь тиском. Наприклад, влаштували своєрідний «рекламний тиск» в рамках боротьби з курінням — ввели великі штрафи за куріння в невідведених місцях і таки оштрафували двох п'ятикурсників. Потім на випускному вечорі повернули їм ці гроші, як премію за допомогу в боротьбі з курінням. Ефект був відчутним.

— У чому, на вашу думку, мають полягати якісні особливості вузу наступного сторіччя?

— Роль вищої освіти, як і кількість студентів у світі дуже динамічно зростають. Ці тенденції не можуть не зберегтися, бо значущість високопрофесійної підготовки в XXI сторіччі буде ще більш відчутною.

Остаточно трансформується й роль вузівського викладача. Епоха інформування, простої передачі суми знань уже закінчилася. Завдання викладача полягає в тому, щоб закласти потребу й сформулювати навички самостійного пошуку інформації, використання новітніх інформаційних технологій. Іншими словами, майбутній розвиток освіти буде визначати зміна ролей викладача: від інформатора та коментатора — до провідника, путівника. При цьому, безперечно, зростає роль дистанційного навчання, хоч воно, я гадаю, буде складовою частиною — і не більше — загального процесу навчання.

Якщо вести мову про «пріоритети», то освіту, судячи з обсягів держфінансування та з регулярних страйків учителів через затримки зарплати, в числі державних пріоритетів поки що не помічено. У цій ситуації розвиток небюджетних форм середньої і вищої освіти є одним із засобів протидії інтелектуальному занепаду і розвалу освітнього потенціалу країни. Про успішний досвід такої протидії — в інтерв'ю із проректором Харківського гуманітарного інституту «Народна Українська Академія», доктором історичних наук Катериною АСТАХОВОЮ.