ПОПУТНИК

Давно стоптана дорога з роботи додому, яка вже встигла і набриднути. Поспішаю. Мене наздоганяє спрямований у спину чоловічий хриплуватий голос:

— Добривечір!

Намагаюся обернутися, але спритний незнайомець у довгому, підперезаному, немов банний халат, пальті уже поряд і дихає «дорогим» перегаром мені у плече:

— Ви мене не бійтеся, я — у дошку п'яний заливаха.

І через кілька мовчазних кроків радісно випалює:

— Люська ж то моя народила.

Іду, не змінюючи темпу, і внутрішньо радію щастю нав'язливого попутника (за моїми спостереженнями, зазвичай чоловік, у якого народжується дитина, завжди прагне випити і вилити частину переповнюючої його радості на навколишніх, навіть на зовсім незнайомих перехожих).

— Так, стільки чекали, — намагається не відставати від мене чоловік, що добряче випив, спотикаючись об плити, викладені у вузьку для двох доріжку, — і от, нарешті, собака моя розродилася.

Остання фраза знімає з мене загальмованість і викликає інтерес, з яким нашвидку оцінюю вже немолодого, зарослого щетиною мужичка з наполовину беззубим ротом, який намагається у деталях розказати про неабияку подію, що сталася у його житті.

— Коли ходила, то всі тільки ляскали, а народила — так тепер її годувати добре треба. Їду в ресторан — візьму їй молочка, сирочку і м'яса. Таке життя!

За ті вісім хвилин, що відділяють роботу від метро, стурбований «татусь» оповів і про те, що, крім Люськи, у нього є ще кіт — «класний парубок», і що «дружина з сином живе за рогом», і що зараз він у запої — у друга батько помер, який «академіком був, різні огірки-помідори вирощував».

А вже у вагоні метро товариський попутник став читати (продираючись крізь хмільний туман у пошуках потрібних рядків і рим) «жіночі», як він висловився, і «чоловічі» вірші. Жіночі всі були про те, як добре було б закохатися, і навіть байдуже у кого, а чоловічі — про три рублі...

— Усі ми самотні! — раптово зробив висновок «татусь». І, подивившись крізь мене, спитав:

— Правда, добре, коли є друзі? Хороші друзі?

Мені стало сумно. Собака — відданий друг, і улюблений кіт, що підмінили цій людині таке необхідне кожному тепло і любов близьких людей, не змогли заповнити порожнечі його душі.

Яке непередаване відчуття любові і ніжності розлилося по всьому тілу, коли вже вдома, де завжди, завдяки моїй мамі, затишно і тепло, обняла і притисла до себе маленьке, пухленьке тільце однорічного синочка.