Попит на депутатство

Ми, отримавши незалежність, не зуміли нею розпорядитися на благо народу. Народ до цього був не готовий, пригноблений століттями сусідніми імперіями, а головне — російським царизмом, а опісля — більшовизмом. І перша, і друга формація цілеспрямовано виховувала в свідомості наших людей рабство з його угодництвом, беззаперечним сприйняттям життя як необхідності коритися найбезглуздішим проявам шовінізму, корупції, брехні.

Особливо руйнівним фактором суспільної моралі став більшовизм, який підняв до рівня керуючої сили некомпетентних в управлінні пролетарів і купку моральних злочинців, які стали спільно впроваджувати в життя маячні ідеї про загальну рівність, свободу, світле комуністичне майбутнє. Але яка рівність могла бути між членом політбюро, представником вищої партійної, радянської, господарської номенклатури (з їхніми дачами, «кремлівськими пайками», практичною безвідповідальністю за рівень життя народу) та пересічним громадянином? Саме це породило безпрецедентну моральну деградацію цілих поколінь суспільства. А ті, що не могли сприйняти таких моральних засад життя, юридично, а фактично незаконно, переслідувалися, виселялися і винищувалися.

Особливо дісталося тим, хто мав хоч невелику причетність до національно-визвольного руху, до прагнення здобути самостійну національну державу. Таким найменша кара — 15 років позбавлення волі без права повернутися із заслання на рідну землю. Тому, коли на нас звалилася незалежність, її не було кому очолити як в політичному, так і в економічному аспектах.

У результаті при владі залишилися колишні номенклатурні партійні і господарські працівники, які миттєво перефарбувалися в демократів, і зрозумівши, що це може бути надовго, вирішили очолити і використати в своїх інтересах одвічний потяг українця до самостійності і бажання жити власним розумом. Ця обтяжена своїм минулим номенклатура й ті, хто її обслуговував, побачили в незалежності можливість особистого збагачення, при цьому не дотримуючись ніяких моральних гальм. І цей процес продовжується, а негативні тенденції не викорінюються головним чином тому, що суспільство не збагнуло, що потрібна повна заміна представників цієї номенклатури, якi знаходились при владі всіх рівнів, на людей патріотів і професіоналів, які ще зберегли нормальну людську гідність, честь і совість, для яких незалежність України — понад усе. Таких людей не знайшлося в потрібний момент, а Верховна Рада УРСР, дещо перефарбувавшись під демократів і самостійників, почала творити закони, і в тому числі Конституцію, під себе, забезпечуючи своє благополуччя і можливість утриматися при владі якомога довше. Зловживаючи своїм становищем, депутати розробили систему пільг (і все в закритому режимі!) і врешті- решт приватизували владу, відібравши її в єдиного носія — народу. Верхом цинізму депутатів ВР стало гальмування впровадження результатів референдуму на зміну Конституції.

«Насмоктавши» стільки пільг — і недоторканість, і зарплати, і житло, і пенсії — вони зіткнулися з величезним попитом на депутатство, який задовольняється всілякими — законними і незаконними, моральними і аморальними засобами, як наприклад, клонуванням партій, блоків, родичів і просто прізвищ. Отже необхідно щось змінити, аби цей попит зменшився за рахунок кар’єристів, нечистих на руку претендентів і т. п. суб’єктів.

На мою думку, це можна зробити наступним чином.

1. Президенту слід звернутися до Конституційного Суду з поданням про визнання згідно з чинною Конституцією народу України, а не окремих його представників, є д и н и м носієм влади в державі, а отже правомочним змінювати Конституцію — основний закон, за яким народ має і згоден жити.

2. Після отримання позитивного рішення (відповідно Конституції) Конституційного Суду Президент видає Указ про проведення в 2004 р., разом з президентськими, виборів делегатів в Народні (Конституційні, Національні) Збори, метою яких має бути розробка і прийняття змін до чинної Конституції, в т. ч:

— положення про те, що в майбутньому зміни до Конституції вносяться тільки Народними зборами або загальнонаціональним референдумом, а Верховна Рада займається поточним законодавством;

— положення про процедуру відкликання депутата з ініціативи виборців мажоритарного округу або членів певної партії, від якої делегований депутат;

— порядок внесення до Конституції змін, проголосованих на референдумі;

— чіткіше сформулювати підстави для розпуску діючої ВР та імпічменту Президента;

— положення про обрання одної особи депутатом ВР не більше ніж на два скликання (як і Президента);

— необхідні зміни до регламенту роботи ВР, які підвищували б відповідальність депутатів за продуктивну роботу ВР та її комітетів;

— основні засади адміністративної реформи в країні.

3. В Указі Президента повинно бути чітко зазначено, що делегати згадуваних Конституційних Зборів не мають права або взагалі, або на протязі 10 років балотуватися в депутати ВР, тобто вони розробляють поправки до Конституції і регламенту роботи ВР не під себе, а під інших людей. Це дасть надію на більш-менш об’єктивний підхід як до необхідного статусу депутатів, так і до тих пільг, якими вони повинні (тільки в службових справах) користуватися.

4. В Указі Президента також необхідно чітко визначити порядок обрання делегатів на Конституційні Збори. Вважаю, що в документі про оголошення цих виборів повинні бути коротко викладені ті питання, які будуть розглядатися Конституційними Зборами. Кардинальні питання, з яких повинен висловитися народ при обранні делегатів на ці Збори повинні бути заздалегідь відпрацьованими і сформульованими комісією, яка складалася б з дійсно видатних людей зі всіх сфер суспільного життя. В такому разі виборці голосуватимуть за тих делегатів, які репрезентують погляди і переконання більшості суспільства.

В зазначеному Указі Президента повинно бути декларовано, що вибори в Конституційні Збори будуть проходити при паралельній роботі обраної в 2002 році ВР, а рішення Зборів будуть стосуватися лише ВР наступного скликання.

Я прекрасно розумію, що ці мої пропозиції є до деякої міри неконституційними, але якось треба розрубати цей гордіїв вузол захоплення і утримання владних повноважень народу України Верховною Радою на свою, причому далекосяжну користь.

Я переконаний, що якби в 1991 році Верховна Рада УРСР під тиском національно-патріотичних сил була розпущена і були скликані Установчі національні збори з представників найбільш освічених юристів, економістів, найбільш відомих своєю державницькою позицією освітян, науковців, журналістів, літературних діячів, дисидентів, нарешті, — шлях розвитку України був би іншим, а, головне — прискореним. Маючи те, що маємо, треба рішуче братися за роботу, щоб отримати те, що хочемо.