Порятунок — у міжнародній науковій кооперації

Натомість проблема державного інвестування в наукові дослідження набуває принципового і стратегічного значення, адже в сучасних умовах вона безпосередньо пов'язана з гарантуванням національної безпеки. А ще — з усвідомленням, що таке насправді наука. У колективній свідомості українського суспільства сталося прикре спотворення цього терміну, а відтак — і іміджу науковця. Звідси, до речі, зворушливі репортажі в ЗМІ, що, мовляв, українська наука здатна самостійно заробляти кошти на свої дослідження, бо в тому чи тому НДІ розроблено класну установку чи знайдено такий ефективний медпрепарат, що його продаж дасть чималі прибутки. У стінах самих же академічних інститутів наукові дослідження все ж диференційовано: наука фундаментальна і наука прикладна. На жаль, відмінність між ними не в тому, чим займається дослідник, а хто ці дослідження очолює. Бо хіба можна припустити, що президент Національної АН займається нефундаментальною наукою?

В англомовному середовищі подібної плутанини немає, там користуються двома словами: science та engineering. Їхня відмінність принципова. Об'єктами science є Невідоме, і мета дослідника — його пізнати. Той же, хто займається engineering, має справу з відомими речами, і його завдання створити те, чого немає, для потреб споживача. У зубожілій державі можливе тільки фінансування engineering; багата ж країна інвестує science, бо саме така наука забезпечує майбутнє. І не тільки. Справжня наука, а не інженерне мистецтво створює високоінтелектуальну атмосферу в державі.

Колись, після переїзду Альберта Ейнштейна до США, для нього збудували інститут у Прiнстоні. Видатний учений усе допитувався, чим він повинен займатися. Для американців це було байдуже. Бо навколо Ейнштейна негайно утворився цілий світ талановитих науковців. Вони тримали високий рівень американської науки. А вже довкола цього світу закономірно виник наступний прошарок — engineering, який забезпечував потреби індустріального суспільства.

У всі часи було й завжди буде: сильними і багатими стають ті держави, які вкладають капітал у науку та наукомісткі технології. Чому Сполучені Штати є наймогутнішою країною? Та тому, що сьогодні кількість осіб розумової праці в ній становить більше як половину зайнятого населення. Причому рівень винагороди за розумову працю значно вищий, аніж в інших галузях діяльності. Зрозуміло, що це — найефективніший стимул для залучення талантів і досить очевидний для кожної держави, яка справді піклується про завтрашній день своїх громадян.

Куди ж держава насамперед залучає науковий інтелект? До роботи в закритих військових лабораторіях: відомо, що на останніх досягненнях науки нині базується могутність держав. Ні для кого не є секретом, що розробки військових науковців зазвичай набагато випереджають результати досліджень у звичайних наукових інститутах. Можна сказати, що військові розробки випереджають цивільні на один рівень. А точніше, те, що морально старіє для військових технологій, передається цивільним. Залежність військового потенціалу держави від стану освіти та науки добре розуміли в колишньому СРСР. Наприклад, 1987 р. працівники інтелектуальної праці становили 30%, що близько до такого показника у Франції (34%) або Великої Британії (26%).

1991 року — останнього року в складі СРСР — українській уряд у бюджеті заклав 3,4% ВВП — практично стільки ж, скільки загалом у Союзі чи в розвинутих країнах — США, Японії, Німеччині, Франції, Великiй Британії, де на потреби науки витрачається 3–4% ВВП. А в незалежній Україні профспілки Академії наук регулярно організують пікетування Кабміну. Минулої осені теж. Ні, науковці не грюкали об асфальт касками тощо; опустивши очі, вони скромно просили: залиште бодай обіцяні 1,5 відсотка ВВП на науку. Для науковців це ще має певне значення. Для науки (science) таке питання давно вже втратило свою актуальність. У принципі. Проблема перемістилася в іншу площину. Позбавлена ядерного статусу, незалежна Україна автоматично перейшла — з погляду перспектив національної науки (science) — у розряд другорядних держав. І півтора відсотка в держбюджеті — це не кошти на науку; це соціальна підтримка тих громадян, у яких у трудових книжках записано: «науковий співробітник».

Альтернативного Замовника для вітчизняної науки так і не знайшлося. Якщо чесно, то його й не буде. І науковці почали власний пошук. Передовсім, ті, хто сьогодні в продуктивному (як науковець) і мобільному 30–50-річному віці. Ще видатний психолог Еріх Фромм зазначав: якщо природа дала людині талант, то вона дала й сили, щоб його реалізувати. А озиратися нині на рідну Академію наук (байдуже, реформовану чи ні) — безперспективно. Перспективним виявився виїзд на Захід, у розвинені країни. Там наших науковців приймають охоче: і рівень високий, і працюють старанно, і щодо зарплати не такі вередливі. У результаті за останні кілька років українська наука втратила третину кандидатів наук. Тільки за 1991–1992 рр. інтелектуальний потенціал України зменшився на 900 учених, які виїхали із системи Академії наук, причому багато з них за кордоном отримали постійне місце проживання.

За науковцями на Захід подались і працівники вищої школи. Звісно ж, у найбільш творчому віці і найталановитіші: неталановиті Заходові непотрібні.

Найздібніших запрошують для виконання і військових програм. Не сьогодні-завтра там може бути зроблено відкриття, на основі якого створюватиметься зброя нового покоління. Найприкріше, а можливо, і найзлочинніше, якщо це відкриття зробить наш науковець, змушений виїхати за кордон. Тобто наші найбільш кваліфіковані наукові співробітники, для набування високого рівня яких було витрачено значні кошти, нині зміцнюють оборону не рідної держави, а чужої.

Крім того, ще невідомо, на чию військову могутність працюють ті, хто залишився в наших закритих лабораторіях. Адже найбагатші замовники найбільш наукомісткої військової продукції наших (і російських) ВПК є арабські держави. А керівники нашої держави ще й вихваляються їхніми замовленнями. Чи усвідомлюють вони, наші конституційні гаранти, небезпеку, яка чимраз грізніше нависає над незалежністю України?

Тому молодше покоління науковців аж ніяк не пов'язує своїх надій ні з реформами рідної Академії наук, які пропонує академік Чебаненко, ні з державним бюджетом узагалі. Адже, якщо навіть хто-небудь таки заступиться за українську науку і їй «засвітять» заповітні півтора відсотка ВВП, то, за сьогоднішнім курсом, це ледве дотягне до сотні-півтори мільйонів доларів. Щоб чітко усвідомити, що це означає, треба наголосити: США протягом останніх семи років стабільно витрачають на наукові дослідження 160 млрд. (мільярдів!) доларів (приблизно 15 відсотків ВВП). Реальна різниця у фінансуванні науки — на три порядки. Порядки!.. Красномовнішої цифри бути не може. Нам МВФ подачки дає більші. Тож, зменшуючи щороку кошти на науку, наші законодавча та виконавча гілки влади дружно (тут вони, на диво, однодумці) й послідовно знищують інтелектуальний потенціал держави, а отже, злочинно руйнують нашу оборону. Росія вивезла наш ядерний щит, тепер Україна власноручно виганяє свій інтелектуальний щит. На горизонті вже бовваніє похмурий привид Великої Слов'янської Резервації, можливо, навіть самоокупної, якщо будуть успішними реформи, на що так сподівається МВФ.

Вирішення проблеми вітчизняної науки аж ніяк не полягає в поверненні ядерного статусу абощо — той статус уже не під силу навіть Російській Федерації з її багатими природними ресурсами. А що станеться, коли ціни на нафту на світовому ринку знову впадуть або наука в США забезпечить базу для якісно нового витка озброєння, так що й «Тополь-М» здасться анахронізмом?

Сьогодні навіть якщо Україна витрачатиме весь свій бюджет — усі 100 відсотків — на науку, то це вже не дасть серйозного ефекту — для вітчизняної фундаментальної науки, звісно. Час національної науки завершився. У вік глобалізації наука (science) може бути тільки міжнародною, як міжнародними мають бути й нові форми організації науковців. А держава повинна дбати, щоб її інтелектуальний потенціал мав змогу рівноправно брати участь у міжнародній кооперації. Без цього Україна не просто перейде із другорядної до набагато другоряднішої держави – вона взагалі зникне з карти наукового світу.

Лесь КАЧКОВСЬКИЙ,
провідний науковий співробітник
Інституту органічної хімії НАН України,
доктор хімічних наук