ПОВЕРНЕННЯ ПАРИЗЬКОГО КИЯНИНА

Цього разу у концертах візьмуть участь зірки класичного балету з Великого та Маріїнського театрів, Віденської опери, Королівського балету Великої Британії, «Молодіжного балету» Швеції, Національної опери України, студенти Київської академії танцю, дипломанти та лауреати усіх попередніх лифарських конкурсів.

Навесні минулого року фестиваль вперше познайомив глядачів з оригінальною хореографією Сергія Михайловича —спектаклем «Ромео і Джульєтта» П. Чайковського, поставленого в 1949 році для трупи «Гранд-Опера». Цю роботу майстра відродив київський балетмейстер Віктор Яременко. Перед самою прем’єрою приїжджали французькі хореографи з «Гранд-Опера», лифарські учні Крістіан Влассі та Аттіліо Лабіс, але особливих зауважень не пред’являли. Першими виконавцями партій Ромео та Джульєтти стали Євген Колесник та Наталя Калиниченко. Публіка тепло прийняла відроджений спектакль. Тоді почесною гостею акції стала вдова Лифаря — Ліллан Аллефельд. Графиня передала «Золоту туфельку» (вища нагорода в балеті, котрою був нагороджений С. Лифар) до Музею історичних коштовностей України на постійне зберігання. Поруч з нею пані Ліллан попросила покласти його звичайну туфельку, яка збереглася ще із занять у Києві. «Ви їх ніколи не розлучайте, — попросила вона, — адже в одній — біль та піт, а в другій — слава!» Графиня вручила дипломи, висловивши надію, що всі кращі постановки Сергія Михайловича повернуться на його батьківщину. Перед від’їздом до себе додому в Лозанну Л. Аллефельд пообіцяла, що спадщину чоловіка передасть у Київ — місто, в якому він народився і яке боготворив усе життя.

2 квітня Сержу Лифарю, відомому танцівнику, хореографу, історику та теоретику європейського мистецтва, що понад тридцять років очолював балетну трупу Гранд-Опера в Парижі, Всесвітню Раду танцю ЮНЕСКО та Французьку академію хореографії, виповнилося б 96 років. З ім’ям Лифаря пов’язана ціла епоха в балеті ХХ сторіччя. Його життя було цікаве та багатогранне. Захоплення талантом переплiталося із чутками. Яким він був на сцені та у звичайному житті?

БЛУДНИЙ СИН

У своїй автобіографічній книжцi «Страдные годы» Серж Лифар із щемливим смутком згадував дитинство. Про те, як співав у хорі Софійського собору, навчався у Київській консерваторії. Неймовірно, але його заняття в балетній студії у Броніслави Ніжинської (сестри знаменитого танцівника Вацлава Ніжинського) були випадковими. Педагог Сергія не жалувала, не вважала перспективним. Якщо бачила, що він сутулиться, то відразу називала горбатим. Пройдуть роки, перш ніж його тіло назвуть божественним, немов відточене скульптором. І він стане Ікаром ХХ століття, танцівником №1 у Європі.

Восени 1923 року Київ був похмурим, зруйнованим та голодним містом. Лифар вирішив спробувати щастя за кордоном. Він пішов з будинку на Іринінській вулиці прямо на вокзал. Майже контрабандно перейшов кілька корднів, перш ніж дiстався до Парижа. Там вступив до трупи Сергія Дягілєва «Російські сезони». Він багато вчився. Його тріумфом стала роль «Блудного сина» в однойменному балеті С. Прокоф’єва. У хореографії Джоржа Баланчина він досяг вершин драматичного впливу на глядачів. Як танцівник, Лифар залишався для багатьох загадкою. «Діамантом» у творчості Сергія Михайловича став балет «Ікар». До речі, саме ця постановка буде наступною на сцені Національної опери України, авторські права на яку дала Л. Аллефельд. Як хореограф, Лифар поставив понад 200 балетів та дивертисментів у оперних спектаклях. Але ніколи за його життя вони не ставилися в Україні!

— На паризькому балетному обрії найяскравiшою фігурою був, звичайно, Сергій Лифар, — писав у своїх спогадах «Чверть століття без батьківщини» Олександр Вертинський. — Багато обдарований сценічною зовнішністю, талановитий, висококультурний, він відразу завоював собі визнання. Його балетні постановки в «Гранд-Опера», де він був балетмейстером, завжди здавалися святами мистецтва. Він згрупував навколо себе здібну молодь, навчав її, працюючи близько шести-восьми годин на день, і створив «французький балет». Робота Лифаря була високо оцінена урядом: його тріумфальні гастролі по Європі часто субсидіювалися державою.

Мене познайомив з Лифарем актор Іван Мозжухін, і ми дуже товаришували, часто зустрічалися. Сергій був начитаний, освічений, вважався пушкініанцем. Заробляючи величезні гроші, він витрачав їх на придбання неопублікованих матеріалів про Пушкіна, його листів, віршів, малюнків.

— Усе це потім подарую Батькiвщинi! — говорив він, показуючи нам дорогоцінні рукописи.

Своїм тріумфом в інших країнах російський балет багато в чому зобов’язаний Дягілєву. Лифар написав книжку «20 років з Дягілєвим», у якій крок за кроком показав творчо шлях цього цікавого та сміливого новатора. Він любив мистецтво і дбайливо ставився до усього, що було пов’язано з ним. Як артист, був, мабуть, мов палаючий факел. Кожен його виступ був чудо, палання. Успадкувавши від матері циганську кров, він успадкував і циганський темперамент. Цей темперамент, до речі, був причиною багатьох непорозумінь у його житті. Одного разу на парадному спектаклі в паризькій «Гранд-Опера» він відмовився танцювати тому, що не поставили декорацій, які йому були потрібні. На спектаклі був присутній президент республіки, весь інтерес був зосереджений на виступі Лифаря. Директор театру, кваплячи почати спектакль, запропонував танцювати в сукнах. Лифар категорично відмовився. Тоді директор оголосив про це зі сцени. Стався скандал. Лифарю грозила відставка. Наступного дня його викликали до президента.

— Чому ви відмовилися виступати? — запитав президент.

— Я занадто люблю та ціную своє мистецтво, щоб принижувати його такими халтурними виступами, на які мене штовхали.

— Але ваш виступ стояв у програмі. На спектаклі був присутній весь дипломатичний корпус. У якому становищi через вас опинилася дирекція?

— Я готовий понести за це будь-яке покарання, — вперто відповідав Лифар і простягнув президенту прохання про відставку.

— Що ж ви збираєтесь робити, якщо я прийму ваше прохання? — запитав президент.

— Я буду працювати шофером таксі!

Президент усміхнувся. Прохання не було прийняте, а директору «Гранд-Опера» оголосили догану.

Як стверджував А. Вертинський, Сергій Лифар був прекрасним співрозмовником, любив товариство друзів та товаришів. Він чудово грав на гітарі, знав старовинні, вже забуті циганські пісні та майстерно їх співав.

ІКАР ТА ГРАФИНЯ

— Наша перша зустріч із Сергієм відбулася в будинку великого князя Андрія Романова, онука Олександра II, — з усмішкою розповіла Ліллан Аллефельд. — Мене запросила на прийом його дружина Матильда. Під’їжджаючи до будинку, я з подивом побачила кавалькаду таксі. Багато шоферів виходили з машин у генеральських мундирах та з орденами. Це були емігранти, офіцери-білогвардійці, що підробляли в Парижі приватним візництвом, тому французька мова в них перемішувалася з російською. Десь в середині вечора з’явився цікавий, стрункий, чорнявий чоловік з розкішним букетом, який він подарував найстаршiй дамі прийому. Відразу довкола нього зібралося багато народу. Нас представили одне одному. Але, навіть почувши його ім’я, я залишалася спокійною. Рiч у тім, що тодi я часто жила з батьками в Швеції або у моєї сестри в Америці і про «зірку» балету Парижа нічого не знала. Це зачепило Лифаря. Він звик до обожнювання, компліментів, і раптом такий «холодний душ».

— Ліллан, чи не хотіли б ви побувати на репетиції в «Гранд-Опера»? — запитав Сергій. — Тоді чекаю вас завтра на службовому вході.

— Уявляєте, приходжу, чекаю 10, 15 хвилин, півгодини, а його немає! Розлютилася і тільки почала йти, як за мною прийшла балерина і провела до репетиційний зали. Вона була під куполом театру. Сергій побачив мене і лише кивнув, продовжуючи роботу. А я буквально вросла в крісло, боячись поворухнутися, тому що воно жахливо скрипіло, — сміється графиня. — Сиджу і сама на себе злюся: «Теж мені Нарцис! Хіба так виховані люди роблять? Навіть не вибачився!» Загалом, поки він репетирував, я «пару» випустила та заспокоїлася. Тим більше, що звучала прекрасна музика Бетховена. Сергій ставив балет на біблійний сюжет. Після репетиції він мене запросив до ресторану, але відразу попередив, що шикувати не стане, у нього мало грошей. За столом ми з ним проговорили кілька годин. Саме тоді я зрозуміла, що Лифар — надзвичайно цікава людина. Він мені дуже сподобався, і я вирішила перевірити його ставлення до мене простим способом — виїхала в Нью-Йорк до сестри. Пароплав відправлявся з Гавра. Лифар мене проводжав до порту. А за кілька хвилин до відплиття він раптом сказав:

— Ліллан, пишіть мені частіше!

— А ви мені будете писати, — запитала я?

— Ні, я ніколи не пишу листів, але дуже люблю їх отримувати, — відповів Сергій. — Хіба вам важко? Тим більше, що жінки люблять висловлювати свої думки на папері.

— Увесь час дорогою я прокручувала нашу розмову і не могла вирішити, що робити, — продовжує графиня. — Він старший, розпещений увагою. Навіщо я йому? Прибувши до Нью-Йорка, я два дні витримувала паузу. А потім зателефонувала йому. Сергій схвильованим голосом поцікавився, чи отримала я його телеграму. «Втім, це не має значення, — сказав він, — я вам її напам’ять перекажу: «Париж без вас спорожнів! Коли ви повертаєтеся?» Після цих слів я відразу взяла квиток назад... Ми прожили разом 31 рік. Часом мені здається, що вони пролетіли, як один день. Це був найсвітліший та найкращий період у моєму житті!

Незважаючи на одруження, все життя Сержа Лифаря переслідували чутки про його нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Він сподівався, що шлюб з Ліллан ці розмови припинить, але недруги Сергія Михайловича продовжували стверджувати, що його одруження на графині Аллефельд лише ширма, союз iз розрахунку, і вони зовсім не подружжя, а тільки гарні друзі.

Сергій Михайлович принципово не брав французьке громадянство. Тому що дуже любив свою батьківщину, а якщо взяти громадянство, то, за його словами, він тоді відречеться від своїх коренів, предків і землі, де народився. Під час вручення вищого ордена Франції «Почесного легіону» президент Шарль де Голль на урочистому прийомі запропонував Лифарю стати громадянином його країни. Але він подякував за нагороду, відповів: «Я — українець, і цим пишаюся!» і до кінця життя (1986 р.) офіційно був людиною без громадянства.

У свій останній приїзд до Києва пані Ліллан передала в Бібліотеку мистецтв України унікальну колекцію Лифаря. За її словами, вона виконала останню волю чоловіка. Сергій Михайлович все життя збирав речі, які представляють духовну цінність та пов’язані зі слов’янською культурою. Його бібліотека нараховує дві тисячі найменувань. Серед них: енциклопедії, прижиттєве видання Повного зібрання творів Пушкіна, оригінали листів Лермонтова та Тургенєва. Вона захотіла, щоб усі книги були доступні читачам. У фонді бібліотеки тепер зберігається портрет Лифаря, виконаний рукою Пабло Пікассо.

... На чорному граніті його надгробка на цвинтарі Сент- Женев’єв -де-Буа вибитий лаконічний напис: «Серж Лифар з Києва».

— Так він заповідав, — зізналися пані Аллефельд. — До останнього був при пам’яті. Не скаржився на біль, який його ні на хвилину не відпускав. Два з половиною роки він стоїчно боровся з недугою — раком. Я вивчилася на медсестру й увесь час була з ним поруч. Сергій переніс три операції, але, на жаль, Бог його призвав до себе. Його останні слова: «Я ні про що не шкодую...»