Повернення українського Патріарха

Ейфорійна хвиля національного відродження кінця 1980-х — початку 1990-х років зачепила не лише громадсько-політичну, але й релігійну сферу життя українського суспільства. Здавна омріяна ідея помісної та самоврядної православної церкви почала набувати дедалі виразніших обрисів, що зрештою і призвело до відновлення УАПЦ та створення УПЦ КП. Щоб піднести її авторитет, незалежницьки налаштовані священнослужителі покликали на патріарший престол владику з еміграції — митрополита УПЦ у США та УАПЦ в діаспорі Мстислава (Степана Скрипника), племінника голови Директорії УНР Симона Петлюри й онука архієпископа Омського і Східносибірського Сильвестра, якого 2000 року канонізувала РПЦ. Незважаючи на досить поважний вік (92 роки), ієрарх пристав на цю пропозицію і повернувся на Батьківщину: після доби атеїзму почав відроджувати релігійне життя, зустрічався з парафіянами на Галичині, Волині та Правобережжі. Але особливо зворушливими для першого Патріарха Київського і всієї України стали відвідини рідної Полтави, де він устиг побувати двічі — у травні 1991-го та грудні 1992-го. Подробиці патріарших візитів на малу батьківщину пригадує нині протоієрей УПЦ КП Микола ХРАПАЧ, який тоді супроводжував владику Мстислава.

— Отче Миколо, в якій атмосфері відбувалися зустрічі з Мстиславом у Полтаві? Як на це реагувала місцева влада: сприяла чи перешкоджала?

— Уперше Патріарх приїхав на запрошення громади УАПЦ в Полтаві. Він тоді перебував із візитацією в Києві та погодився приїхати на батьківщину. Це був приватний, але дуже гарний візит, тому що в основному до зустрічі з Мстиславом прилучилася тільки громада, а влада практично не мала до неї стосунку. Найголовніше питання, яке тоді вирішувало керівництво, — це місце, де мала б відбутися зустріч владики з полтавцями. Для цього заходу відвели філармонію, що стало можливим завдяки великим зусиллям громади й особливо — голови місцевого осередку Народного Руху України Миколи Кульчинського, який безкінечно домовлявся з тодішнім міським головою Полтави Анатолієм Тихоновичем Кукобою.

Щоб зрозуміти, якою була та зустріч, треба жити в той час, коли народ наш відчув подих волі й українська душа розкрилася. Далеко не всім, але дуже багатьом людям хотілося всього українського. Вони жили в родинах, де шанувалося українське і знали українську церкву, а, повірте, в Полтаві таких було немало, оскільки Полтавщина — це благодатна земля для українства. Перше відродження української церкви 1917—1920 років і аж до 1930-х було в Полтаві надзвичайно бурхливим і потужним. Про це пам’ятали, і тому Патріарха Мстислава зустрічали як месію, як людину, котра прийшла і правдиво сказала про українську церкву, Україну та історичні реалії, що склалися у страшному ХХ столітті. Але кульмінацією візиту була, звісно, зустріч із полтавцями у філармонії, де Патріарх виголосив дуже змістовну проповідь, провів молебень за Україну, люди його радо вітали, все було на високому духовному підйомі.

Після цього Мстислав від’їхав до Харкова, повернувся в Полтаву в грудні 1992 року. Це вже була трішки інша ситуація: нові реалії змушували офіційну владу (хоч вона, можливо, й не була душею з українською ідеєю і церквою) робити знаки поваги таким людям, як Патріарх. Його прийняв міський голова Анатолій Кукоба, у залі міської ради зібрали всіх представників владних структур. Відбулася серйозна змістовна зустріч: Мстислава вітали квітами, хлібом-сіллю, звучали різні виступи, усі раділи, принаймні на словах. Чим важливими були ці відвідини Полтави? Тим, що Патріарх відслужив літургію у Свято-Успенській церкві, було велике піднесення — і це стало другим поштовхом до розбудови українського православ’я на Полтавщині. Якби Українська церква не збереглася в еміграції, їй треба було б починати з нуля, а так — завдяки Мстиславові — цей шлях уже був пройдений і ми пішли далі, тому заслуга владики величезна.

— Чи зустрічався Патріарх у Полтаві з представниками церкви Московського патріархату?

— Таких зустрічей, принаймні при мені, не було. Були телефонні розмови з архієпископом Полтавським і Кременчуцьким Феодосієм, які стосувалися важливості українського православ’я. Владика Феодосій мав своє бачення й розуміння помісної церкви, Мстислав — своє. Поговорити було про що.

— Патріарх відвідував домівку, де він народився?

— Обов’язково. Ми провели владику по місцях його юності — він добре знав Полтаву, пам’ятав старі назви вулиць. Мстислав поклонився всім видатним українським людям, побував на могилах Івана Котляревського, Панаса Мирного, на місцях поховань козаків. Хотів відвідати цвинтар, де поховані його батьки, але там побудували завод і дорогу. Патріарх був у своїй хаті. Він зайшов туди і сказав: «Ось у цій кімнаті мене породила мати». Там уже жили інші люди, проте вони йому доброзичливо дозволили ввійти, а одна жінка, якій було десь 80 років, дивилась, дивилась на нього і каже потім: «Ти — Степан?» Тобто вони одне одного впізнали, бо жили в сусідніх дворах. Це була дуже тепла й цікава зустріч.

ДО РЕЧІ

Майже двохсотлітня батьківська хата Патріарха Мстислава на вулиці Карла Лібкнехта, 11 в Полтаві — нині чи не єдине матеріальне нагадування про видатного земляка, що дивом збереглося, на відміну від садиби родин Петлюр, неподалік центру міста. Їхнє обійстя зруйнували 1960 року, а 2005-го остаточно знесли й господарські приміщення. Поки що домівка Мстислава існує, передовсім завдяки зусиллям небайдужих парафіян (особливо Параскеви Квецко) і родини Суркових, яка мешкає в ній. Прагнення перетворити оселю на повноцінний музей не вдалося повністю втілити в життя, він працює тільки на громадських засадах. 1994 року на фасаді встановили меморіальну дошку з написом: «В цій хатині 1898 року народився вірний син України і слуга Божий Святіший Мстислав, перший патріарх Київський». Однак, попри це, будинок Скрипників активно руйнується — падає цегляна кладка, гниють дерев’яні конструкції, тече дах.

Натомість ні міська, ні обласна, ні центральна влада майже не звертають уваги на фактичне зникнення одного з важливих об’єктів «духовної столиці України», як часто пафосно називають Полтаву, причому у випадку з Мстиславом слово «духовність» набуває щонайпрямішого значення. Не змінив ситуацію на краще і екс-міністр культури і туризму Василь Вовкун, який за часів своєї каденції відвідав хату й начебто пообіцяв посприяти вирішенню проблем музею, та ці запевнення так і залишилися на словах. А міська влада відреагувала байдужістю на ініціативу громадських організацій перейменувати вулицю Карла

Лібкнехта на Патріарха Мстислава (звісно, це ж вам не «якесь» Чикаго), тим самим засвідчивши своє доволі «специфічне» розуміння української історії та ролі її непересічних діячів.