«Поверніть сина з полону»

 Офіційно у полоні на території «ДНР-ЛНР» та Росії утримується 113 громадян України, здебільшого це – військовослужбовці. Хтось є бранцем вже понад рік, хтось майже два… Щоб прискорити процес звільнення військовополонених, 30 червня їхні рідні прийшли до будівлі Адміністрації Президента. Кілька годин матері, дружини, батьки та діти затриманих бійців стояли під палючим сонцем на вулиці Банковій. Ніхто з чиновників до них не вийшов. Розіслані раніше запити в СБУ, МВС та Адміністрацію Президента результатів теж не дали, родини мають на руках сухі відписки, що долею їхніх близьких займаються компетентні органи.

Усі учасники акції тримали у руках фото полонених родичів, плакати з проханням повернути синів, тат чи дядьків з полону, а також написи з цифрами, скільки днів цих людей немає додому. Так, Зіновія Гулько прийшла зі світлиною одразу двох бійців – свого сина Василя та його побратима Миколи Іовова, поруч стояв Сергій Кодьман зі знімком зниклого сина Олексія. Хлопці в полоні вже 232 дні. Троє бійців служили у 56-ій окремій мотопіхотній бригаді ЗСУ, потрапили разом у полон 12 листопада 2015 року під час виконання бойового завдання. До останнього часу перебували у підвалах донецького СБУ. Але два тижні тому перестали виходити на телефонний зв’язок. За однією з версій, їх перевели до СІЗО.

«У всіх наших синів ось недавно, перед тим, як пропав зв’язок, брали інтерв’ю російські ЗМІ. Хлопців постригли наголо, схиляють, щоб відмовились від українського громадянства, ставлять умову: або хлопці переходять на їхню сторону, або дадуть 20 років тюрми, будуть відкривати проти них кримінальні справи, бо вони прийшли на чужу землю», - розповідає Сергій Кодьман.

«ЗУСТРІЧ ІЗ СИНОМ ТРИВАЛА ПІВГОДИНИ»

Уперше на зв’язок сини вийшли на десятий день полону. На сторінці Олексія Кодьмана «ВКонтакті» бойовики виклали відеозвернення хлопців з назвою «Привіт із Донецька», де чоловіки розповідали, що живі-здорові. Потім з’явилась інформація, що українських солдатів хочуть обміняти на сепаратистку Олександру Олександрову з позивним «Сахара». Далі – глухий кут.

«Я був у Донецьку, зустрічався з сином. У грудні 2015 року я поїхав туди, пробув там 22 дні, намагався зробити щось, щоб його визволити. Приїхати туди допомогли волонтери, сепаратистські блокпости проходив на свій страх і ризик. Зустрівся з їхнім «міністром оборони», дві години був у нього, потім він мені з нагоди Різдва влаштував зустріч із сином, яка тривала півгодини. Дали окрему кімнату, виділену спеціально для таких побачень. Син нічого такого не розказував, казав, що все нормально, не б’ють, годують. На зустрічі з нами сидів їхній представник», - розповідає Сергій Кодьман.

«Хочемо, щоб долю наших дітей вирішили, але поки ніхто нічим не займається, - долучається до розмови Зіновія Гулько. – Ніч переночувати – то жах. Рано встаєш з однією думкою, ходиш цілий день з нею, так і лягаєш. Як вдасться поспати, то добре. Донька біля мене, а син – не знаєш, що з ним. Вони ж не ховались, коли прийшли повістки, пішли служити. Але зараз це нікому не спадає на думку. Боляче, адже діти пішли захищати нас усіх. Мій син казав: «А хто, як не ми?». І що, де вони зараз? Нашими дітьми маніпулюють і торгуються».

БРАНЦЯМ ЗАГРОЖУЄ УВ’ЯЗНЕННЯ НА 20 РОКІВ

Наталя та Валерій Пантюшенки прийшли на акцію з онуками, на обох хлопчаках були футболки з надписами «Поверніть мого дядька з полону».  Богдан Пантюшенко служив у 1-ій окремій танковій бригаді, потрапив у полон 18 січня 2015 року під час бою у селищі Спартак разом з побратимом Іваном Лясою.

«Вони потрапили спочатку не в Донецьк, а до козаків. У вересні 2014 року  Богдана призвали, узимку перекинули під Донецьк. Коли сепаратисти добивали аеропорт, командування ухвалило рішення перекрити магістраль, це була вразлива точка. Також дали завдання захопити Путиловський міст. Бійці забирали з-під аеропорту всі речі, таке враження було, наче хлопці  не повернуться сюди, - згадує Валерій Пантюшенко. – На виході зі Спартака на блокпосту наших солдатів уже чекали сепаратисти. Колеги сина бачили, що Богдан вирішив підірвати свій танк, дістав гранату, але ж частина хлопців була поранена, вони б не змогли відбігти. Не знаю, куди потім син дів гранату, бо після до їхнього танка під’їхали два сепаратистські танки, а хлопців узяли в полон. Їх розділили, механік та водій потрапили до звичайних сепаратистів, а Богдан з Лясою – до козаків. Перших Захарченко (ватажок «ДНР» - Авт.) відпустив. Синові дали зателефонувати дружині прямо у день полону, цей номер ми дали СБУ та ЗСУ, щоб щось робили. Але нічого не змогли знайти».

За півтора року полону родина чула різні версії, де наразі їхній син: перебуває на території заводу «Ізоляція», переправлений на російський кордон або навіть розстріляний. Потім з’явився матеріал у козацькій газеті, де згадуються імена трьох полонених, серед них і Богдан Пантюшенко. Що і як було з сином увесь цей час, батьки дізнаються в основному від його побратимів, свідків останніх днів на волі, або з російських ЗМІ. До останнього часу Богдан раз на кілька тижнів телефонував дружині. Розповідав, що після полону їх згодом перевели у підвали донецького СБУ.

«Син каже, що наче потрапили у скаутський табір, бо тут можна помитись, більш-менш нормальні умови утримання. А зараз зв’язок обірвався знову, вже два тижні. Син говорив, що треба збирати речі, що нібито будуть переводити їх у СІЗО», - додає мама Наталя.

Версія про можливе ув’язнення наших полонених на 20 років звучала від багатьох батьків. Про це вони повідомляли і в Адміністрацію Президента, та тут розвели руками – буцімто ця гіпотеза не підтверджена. Родичі просять чиновників з’ясувати бодай щось про долю полонених та активніше зайнятись їхнім визволенням.