Позивний «Капелан»

До війни Микола Рябушко був дизайнером, займався естетичним оформленням архітектурних споруд. За волонтерство взявся одразу після Майдану — «партизанив» гуманітарну допомогу бійцям АТО. І лише з січня цього року він та його друзі офіційно вступили до лав Першої медичної роти імені Пирогова при Національній гвардії України. Він кремезний чоловік богатирської статури, зростом понад 190 см та 48-м розміром берців. Його обличчя прикрашає доглянута довга борода, в якій є «натяк» на львівського байкера. Його мрія — Yamaha DragStar, на якому він зможе розсікати містами країни, але втілення її довелося відкласти. Правда, друзі Рябушка вбачають у бороді інші «акценти» — священицькі, тому дали позивний «Капелан». Війна для нього — «лотерейна», в якій можна виграти дві речі: особистість або, як каже Микола, свою «самість».

Ми сидимо в чорному Opel Frontera, який модифікували спеціально для евакуації зі сходу. Сонячні промені падають на нас крізь лобове скло. Микола в камуфляжній формі та коричневій шкірянці. На руці — паракорд, який сплела його 12-річна донька. «За жертовність та любов до України» — написано на медалі від Патріарха Філарета, яка висить на грудях; на другій — «За військову доблесть».

«ТАМ — ВІЙНА. А ТУТ — НІ»

— З командиром домовилися так: якщо зовсім мізки «заштормить», він достроково перерве нам відпустку й забере нас за «службовою необхідністю». Ми по дві ротації відпрацювали без перепочинку.  Це я навіть не рахую наші «партизанські» терміни.

— Заштормить?

— Дисонанс. Там по-іншому, ти звикаєш до такого способу життя. А сюди приїжджаєш, і все змінюється. Наче на іншу планету потрапляєш.

— А «іншість» у чому?

— Там війна, а тут її немає, і це так різко, —  клацнув пальцем Микола, — як в іншу країну виїхав. Це проявляється в елементарних речах: тут є певні правила руху. Я ж то звик не менше ста вижимати. Бо менше — можуть у тебе влучити. Та й взагалі, бачиш — я в куртці цивільній. Без неї ходиш, як «мавпа», — всі на тебе косяться. Екзотика... неприємно.

— Війна змінила ваше ставлення до людей?

— «Курорт» усіх змінює, всіх без винятку. На краще чи на гірше — дасться чути.

—  Що маєте на увазі?

 — Я й без того не був надто вибагливий до якихось життєвих зручностей, задоволень. Там ти розумієш: реально важливі речі на одній руці можна порахувати. Ще й пальці лишаться...

— Люди поза зоною АТО нервують?

— Нервують. Особливо запитання: «Ну, що там?» — «Поїхали, покажу!», — «Капелан» регоче на всю машину. — Починається це жування... Потім знайшов такий варіант відповіді, який людей не ображав. Кажу просто: «Там війна, — його тон такий, наче він відкриває істину тому, хто все одно нічого не збагне. — А тут ні». Переважно на тому запитання закінчуються. Якщо починають далі розколупувати, я питаю, чи дійсно вони хочуть в деталях почути про кишки на кущах та «пазли», які збираються в людину?

— Яка атмосфера в медроті ім. Пирогова?

— Стосунки, які там вибудувалися, зовсім інакші. Не має значення, ким ти був до війни, — директором банку чи двірником. Важливо, хто ти тут.

— Чому «курорт»?

— Ну, в нас же війни немає. Правда? В нас же стріляють колгоспники, шахтарі, металурги. Купили собі в «Сільпо» кілька танчиків, пару «Градів». Тому і ми так називаємо.

«НЕ ЗНАЮ, ЧИ ЗМОЖУ ПРАЦЮВАТИ ДИЗАЙНЕРОМ ПІСЛЯ ЦІЄЇ ВІЙНИ»

— Часто психіка свариться з «курортом»?

— У людей «башню» зносить. Переважно зносить у мобілізованих, вони не готові до того. Тут він жив, працював, все гаразд — і його кинули в якусь... Буває.

— Що з ними відбувається?

— Бували випадки, коли своїх «шмальнув». Є такі, що сідають на «стакан», причому так жорстко — до «білки». Варіантів маса.

На час війни Миколі довелося призупинити свою творчу діяльність. Однак люди, які його знають, і досі видзвонюють Рябушка, щоб порадитися та проконсультуватися.

— У Львові зараз є кілька об’єктів, які треба зробити. Мої люди знали, що я тут, тому й покликали поговорити, аби я щось порадив. — Микола на мить замовкає, наче зважує наступне слово. — В голові пусто. Повністю. Я не знаю, чи зможу працювати дизайнером після цієї війни, дасть Бог дожити. Може, відійде. Але я невпевнений. Дизайн — це творча штука. А ми зараз займаємося руйнуванням.

— Чи допомагає дизайнерське мислення у війні?

— Звичайно. Якщо в тебе творчий підхід, то воно й там знадобиться. Буває, приїжджаєш на позиції до хлопців — а я ж дизайнер-будівельник — бачиш, що в них бліндаж збудовано погано — не витримає. Я їм пояснив, як і що переробити. Пряме влучання, а він стоїть.

— В яке русло вас направляє війна, цей «постдонбаський» синдром? Хоча чому «пост», — виправляю сам себе, — війна ще триває.

— Про що й ідеться, — Микола закурює. — Це лише відпустка, тому я свідомо не перебудовую себе на цей лад. Бо поїду назад на схід і доведеться перебудовуватися наново. Я знаю по собі, що людей бачити не хочу. Не маю сил. Не хочу, — повторює. — У фільмі «Особливості національного полювання» є така фраза: «Жити захочеш, не так розкарячишся». До війни я взагалі важив 125 кг. Казали, як я там такий пузатий рухатися буду. Перший серйозний обстріл, я стою на одному місці — гоп, і вже в бліндажі. Телепортація, — Микола починає сміятися, — жити захочеш, не так розкарячишся...

«ЩОБ НЕ ЗБОЖЕВОЛІТИ, ТРЕБА ВИМКНУТИ ЕМОЦІЇ»

Микола вперше на Майдан приїхав 19 лютого — під час кривавих розстрілів, які побачив по ТБ. Питаю, що його змусило приїхати.

— Я усвідомлював певну штучність деяких процесів, — вдихає й видихає цигарковий дим. — Бо Майдан згасав, і не раз. І щоразу траплялися нелогічні моменти, як розгін студентів та інше. Я це все бачив і тому не їхав. Мій малий поїхав. Я подумав, що нехай їде, треба ж, щоб він чоловіком ставав.

Тим часом Микола у Львові з друзями пильнували львівську військову частину 41/14, грілися біля бочок. Для себе він вибирав ніч — від 12 до 6 — 7 ранку, коли людей найменше.

— Коли побачив «мирний» наступ 18 лютого, зрозумів, що це вже задалеко пішло. Треба було втручатися в той процес. Я завжди свого малого вчив: ти можеш кожному розказувати, який ти класний, і всі повірять. Але себе ж не надуриш. Тому в житті важливо, коли ти ранком чистиш зуби, бачиш себе у дзеркалі, дивишся в очі й не відвертаєшся. А решта — все... Просто в кожного є якесь поняття про життя, є якісь принципи. Я не міг не їхати, просто не міг. Якби не поїхав, зійшов би на пси. А малий якраз на той час був удома. Я взяв його і ще кількох людей — і поїхали.

— Малий теж у Нацгвардії?

— Він ломиться від самого початку. Але не впевнений, що йому треба туди потрапляти. Абсолютно невпевнений. Бачу, як змінився я, — не в кращий бік, тому не хотів би, щоб він так змінювався. А йому ще жити й жити. Я сказав: давай ти потрапиш в ротаційний склад, замінятимеш мене, щоб хоча б один чоловік удома був — мамі допомагав. Але щоб нас замінити, треба створити ще один підрозділ. Коли він питав, чи створили, я завжди відповідав заперечно.

— Але таки створюють.

— Так...

Кілька секунд мовчимо. Микола запалює чергову сигарету й продовжує:

— Там, щоб не з’їхати з глузду, треба вимкнути емоції. Тільки тоді зможеш нормально функціонувати. Наприклад, коли збираєш «запчастини», то уявляєш, що просто збираєш предмети.

Микола часто обриває слова, роблячи паузи. Здається, думками він навіть не приїжджав у Львів — залишився там, на «курорті». Відчувається тяжкість його слів. «Капелан» говорить спокійно та нешвидко.

— Якби усвідомлював, що це людина і як це сталося, — загнувся б. Коли починається «двіжняк» і «двохсотих» немає куди складати, кладеш штабелями. А серед них є ще «барбекю», яке полежало там тижні зо два. У мене запах вимкнувся. Вперше це було 19 лютого на Майдані, коли вибухнула шумова граната. Бо перед тим «Профспілки» горіли, й запах на весь центр Києва було чути. Щойно почав відновлюватися, потрапив на війну, — знову відімкнувся. І я, бачу, це надовго.

— Думаєте, тяжко буде їх увімкнути?

— Вимкнути емоції — це як «раз-два», — клацає пальцями. — Від часу залежить. Джгут накладають до двох годин, бо потім починається некроз тканин. Я передбачаю, з емоціями приблизно так само. Якщо затягнути в часі, то... Тому я не хочу, щоб мій малий так. Хіба коли прийде повістка. Щойно почує, що прийшов листоноша, рване до нього, візьме папірець і шмигне у військкомат. Це я знаю, на сто відсотків, — упевнено й швидко парирує сам собі. — Але завжди в мене є якесь сподівання на чудо — раптом там наверху відбудеться «щось», і це все закінчиться, і його таки не зачепить...

«ТАМ ЗОВСІМ ІНШІ СТОСУНКИ З БОГОМ... САМ НА САМ»

— Як це — рятувати життя? — переводжу тему.

— В цей момент не думаєш над значенням, — говорить тихим голосом. — Ти реально виконуєш просто роботу і думаєш тільки про неї. Далі бігом, аби довезти. Вже потім, коли приїдеш, — клас, довіз. Таке полегшення, тому що відповідальність є все одно.

— Ви в Бога вірите?

— Звичайно. Не буває невіруючих в окопах, — починає реготати Микола. — Я й до того вірив, але... там зовсім інші стосунки з Богом. Там ти сам на сам із ним. Безліч разів було таке, коли їдеш вночі, й починає лупити так, що одне місце підкидає в машині. Бачиш вибухи в дзеркалі заднього виду, чуєш, як машину січе. Вгадай, про що думаєш? — сміється Микола. Вкотре закурює.  — Дебальцівська дорога — це взагалі щось. Я лише двічі їхав, що мене не обстріляли. Тоді ще напівжартома думаю: «Ого, не поважаєте?».

В салоні лунає гучний та щирий сміх, Микола занурюється в спогади. Він стільки разів вже їздив під обстрілом, що навіть не зважав на нього. Та коли він закінчився, перше, на що він зважив, — тиша. Недарма бійці кажуть, що найстрашніше, коли занадто тихо.

— Дебальцівська дорога — це дорога життя чи смерті?

— Кому як. Там полягло багато народу, й було вивезено ще більше. Все відносно. Воно так і є у світі. Зміїна отрута — це ж і ліки, і смертоносна річ. Немає нічого однозначного.

— Що Бог вам каже про цю війну?

— Все одно це якісь Його плани, — спокійно затягується цигаркою, — все одно. Для чогось це відбувається. Я своїх дітисьок завжди вчив рішення знаходити так: коли не розумієш, що відбувається й що робити далі, — треба піднятися над ситуацією. Тоді стає зрозуміло. З одного боку, там голова відпочиває — є свої та інші. Я останнім часом з грошима не мав справи взагалі. Це настільки класно. Або щось на щось обмінюєш, або просто, мовляв, ось, тримай. Як у дуже прадавні часи. З другого, ти так втомлюєшся головою, що н-і-і-і-чого не хочеться, — розтягує Микола. — Я коли вперше повернувся, просто спав. Просинався, пив каву й лягав знову. Тиждень сну. Не те що недосипав, просто виснаження в голові. Поспішати перестав. Хіба що на виїзд, а тут — все неважливо. Як говорять російською, «бытие определяет сознание». Людина пристосовується до всього. Це така тваринка.

— Тобто до нормального життя теж пристосуєтесь?

— Все змінилося не поступово, а різко. Думаю, засяде сильніше, ніж те, що мене наповняло всі ці роки, — робить тяжку паузу. — Ми не будемо вже такими, як були. Я це знаю на сто відсотків. Тому після війни, дасть Бог дожити, на кілька місяців заїду в монастир — трішки голову «підрихтувати». Не в той, що з євроремонтом, ні. А той, що в печерах, де живуть самітники. Хліб, вода, і ніхто мозок не парить — там його дійсно лікують. Все буде так, як має бути.

— А як має бути?

— Має бути класно, — з усмішкою підморгує Микола.