ПРАВДА на кінчиках пальців

— З чого ви починали?

— У дитинстві вчився танцю. Але в 1976 році я прийшов у студію при Київському театрі ляльок. Закінчити не судилося, — пішов у армію, а коли повернувся, студія припинила існування. З 1979 року працював у різних театрах ляльок — і бутафором, і художником, і актором, і режисером. У 1989 році ризикнув організувати свій Театр маріонеток, аналогів якому в нас не було. Перша ж вистава, «Був собі дід» з українського фольклору, принесла успіх, ми об’їздили майже всю Європу, побували в Мексиці, отримали багато призів. А приміщення, в якому ми знаходимося зараз, у нас із 1993 року, все, що тут є, зроблено нашими руками. З самого початку, коли я організовував театр, у мене стояло завдання — не скотитися у сферу обслуговування, в те, чим займалися театри ляльок у всьому СРСР… Хотілося вести серйозний діалог з публікою. Тому я завжди брав матеріал, доступний дітям, але й цікавий для дорослих. Зараз почали випускати вистави для дорослих, де є можливість пошуку метафори, обов’язково присутньої в цьому жанрі. У планах — постановки для дуже маленьких дітей, 3-3,5 років, чим ми досі не займалися. Мені б хотілося пошукати сценічну мову, щоб похід до театру для цих дітей був цікавим.

— Яке завдання вам насамперед доводилося вирішувати?

— Створення трупи, що непросто. Фахівців потрібної кваліфікації у нас не готують. Мої колеги — випускники Харківського інституту мистецтв, факультету театру ляльок, але їхній рівень недостатній, щоб виконувати завдання, які я ставлю перед театром. Потрібні роки, щоб людина змогла пристосуватися, навчитися чомусь. Не всі можуть витримати те навантаження, яке тут доводиться виконувати. Крім того, заробити хоча б на утримання приміщення і зарплату акторам, випуск нових вистав — практично нереально, а держава дає копійки. Але то не тема розмови. Я ніколи не любив плакатися. Ми займаємося своєю справою. Виїжджаємо дуже часто, нещодавно повернулися з Іспанії, зараз їдемо до Швеції, у травні — до Франції і у червні на святкування 300-річчя Петербурга на фестиваль «Кук- арт» — з «Вишневим садом». Театр достатньо представлений за кордоном. В Україні — менше, тому що у нас немає культури такого театру.

— Якщо говорити про культуру маріонеток — був же у нас вертеп…

— Ну, коли він був. У нас намагаються його ставити — але це жалюгідне видовище.

— А ви не пробували дати зразок?

— Не пробував і не збираюся. Дуже багато його скрізь. У будь-якому випадку завдання, які ставив перед собою вертеп і які ставлю я — абсолютно різні. Я дуже багато цікавився фольклором, знаю його, але не вважаю, що можу щось сказати вертепом. Показувати вистави на Різдво не збираюсь, а зробити з цього спектакль — маса спроб уже була, і нічого гарного не вийшло. Форма, й тільки.

— Тобто ви взагалі намагаєтесь не торкатися традицій маріонеткового театру — досить багатих і на Заході, і на Сході…

— Не хотілося б розглядати те, чим я займаюся, з позиції видів чи жанрів. Беру матеріал, який мені цікавий. Я вмію робити ляльку-маріонетку, знаю всі тонкощі. До мене багато хто звертається за консультаціями, намагаються навіть щось замовляти, я секретів не зберігаю, але, щоб зробити таку річ, її треба відчути. Кожна лялька винаходиться заново.

— Коли ви створюєте ляльку, то як уявляєте її собі: у вигляді живої людини чи інакше?

— Не можу сказати, що щось спеціально вигадую. Я читаю матеріал, і бачу, можна здійснити це в ляльках, чи ні. Далі, поруч із лялькою на сцені є актор. Це співвідношення — лялька-актор — також дуже важливе. Кожна лялька задумується по-своєму. Ось вона раптом з’являється і все, а решта залежить від виконавця, від умов і часу, коли це робиш. Ми робимо спектаклі дуже швидко і дуже довго. «Вишневий сад» зроблений за два тижні, але ще два роки ми його не залишали, працювали без кінця, поки не виник ансамбль і спектакль не став у те русло, в якому він може бути. Те ж саме з «Домом, який побудував Свіфт». Зробили що змогли, але роботи ще непочатий край, ще треба розібратися з багатьма характерами, образами. А працювати в таких умовах дуже важко. Тому що увагу доводиться приділяти і ляльці, і техніці, і ансамблю. Плюс вести роль і голосом, і тілом. Жоден драматичний актор не справився б.

— У чому ж специфіка маріонеток, їхня відмінність від іншого театру?

— Це абсолютно інше мислення. На відміну від театру драматичного тут треба бачити виставу в цілому, треба піднятися над нею. Маріонетка дає таку можливість — ти стоїш над цим усім, бачиш цей майданчик та істот, які там рухаються. Актор лялькового театру повинен володіти таким поглядом. Маріонетки — філософський театр, театр метафори, який треба вигадувати і усвідомлювати. Людина, працюючи своїм тілом, може захопитися, тому що народжена з ним. Але тут у руках інструмент — лялька. До того ж у нас на сцені сім виконавців, немає допоміжних служб. Ці семеро оперують величезною кількістю деталей, декорацій, предметів бутафорії, ляльками, аж до того, що доводиться десь підсвічувати і підзвучувати. Цілий оркестр. І все це потрібно добре усвідомлювати, розуміти, володіти акторською технікою і бути живою людиною, нести послання залу, — одним словом, шалено складно. Нам не раз говорили на західних фестивалях, що дуже рідко можна зустріти театр, у якому так володіють і голосом, і анімацією.

— А з ким легше працювати, — з живими акторами чи з ляльками?

— Їх не можна порівнювати. Все одно люди стоять над усім. Для ляльок є своя мова, ритм, своє мізансценування. Глядачі, що сидять у залі, можуть розплакатися. Але ми підводимо їх до такого стану. Ми ж не граємо біль чи радість маленького персонажа, втіленого в ляльці. Це метафора. А той, хто сидить у залі, може накласти її на себе, уявити собі ситуацію покинутого і забутого Фірса, і вже співчувати ляльці. Просто ситуація підводиться настільки точно, що вона впливає на підсвідомість, емоційно, поза розумом. Як музика.

— Ви говорили про вміння актора керувати реальністю вистави — але ви ж керуєте акторами, виходить, вони для вас як надмаріонетки?

— Я не зовсім згодний із цим поняттям. Актор — творець персонажа, яким управляє на ниточках, та й над актором є якась вища інстанція, не режисер, — яка управляє ним. І це — не з області земного існування. Щось звідти, зверху, Бог, істина — як хочете. Бо ж всі люди чимось керовані. Ці незримі нитки існують. А ми подаємо глядачу модель — людина, яка управляє лялькою… Цей взаємозв’язок дуже цікавий. Мені не хотілося б показувати її напряму. Філіп Жанті свого часу зробив прекрасний номер, коли лялька обриває ниточки — але це зробив він, і переспівувати не варто.

— Чи часто вам доводиться бути по відношенню до своїх артистів Карабасом-Барабасом?

— Я досить суцільна натура, лідер за своєю природою, і знаю, чого хочу. Тому все роблю сам. А хто такий Карабас- Барабас? Це той, хто управляє трупою і користується усім тим, чого можна досягти. А у мене абсолютно інакше, тому що я все роблю сам, своїми руками. Якщо треба підмітати — буду підмітати. Коли робиш усе сам, то тим, хто стоїть поруч із тобою важко, вони відчувають, що не потрібні, такий комплекс у них з’являється, небажання бути в такій якості… Не всі витримують той ритм, який тут є. Однак ніхто ніким не керує, немає жорсткої системи заборон, термінів. Коли задумується спектакль, я пропоную колегам право вибору, ніхто не примушує тут сидіти. Акторам доводиться самим готувати зал і майданчик. Доплачуємо за це, як можемо, але недостатньою мірою… Взагалі, в нашому театрі будувати стосунки в залежності від оплати праці неможливо. В основі — фанатизм ставлення. Вести такий затворницький спосіб життя не кожен може. Я до цього прийшов не через обітницю усамітнення, але тому, що у мене є справа. Я сюди не відсиджуватися приходжу. А іншим, хто не впустив у себе це, важко. Хоч працюють у цьому жанрі, як правило, фанатики. Вони вже зробили вибір, плюс треба пройти цю школу.

— Виходить, ви тут формуєте артистів, вони проходять друге навчання.

— Так, і, причому, навчання, не пов’язане з ремеслом, швидше, школу життя. Йдеться про цінності, про призначення, людина задумується про те, чим займається, ким тут можна бути. Є і ті, хто влаштовується, пристосовується, але їм важко, розриваються, чим це закінчиться — не знаю. Театр — жорстока штука...

— Хотілося б поговорити про центральний на сьогодні твір вашого театру — «Вишневий сад». Чому ви вибрали саме цю, найскладнішу п’єсу Чехова?

— «Сад» — загадка Чехова. І для мене всі п’єси Чехова — один спектакль, одна історія. Але в «Саді», своїй останній п’єсі, він говорить про все одночасно. Він пише про російський устрій життя, а весь світ б’ється над цим. Якийсь код закладений, що дозволяє читати його безкінечно. Садом може бути що завгодно. Це те, що було у кожного, з чим людина живе все життя і куди не можна повернутися. Ми всі хочемо туди, в дитинство, але знаємо, що цього бути не може. І важко з цим розлучитися, і з віком все більше тягне туди, куди вже немає повернення. Це дуже боляче. Те ж і з Раневською. Вона щиро поверталася, і зустрілася абсолютно з іншим. Вона поїде до Парижа і знову там нічого не отримає. І, потім, цікаво, що це комедія. Чехов уже піднявся над усім. Він iз іронією дивився на суєту, яка відбувалася в цьому маєтку, і на все, що відбувається на планеті. Цей матеріал не вичерпав себе, мені хочеться знову і знову до нього повернутися, ще не знаю, в якій якості. Приголомшуюча річ. Якщо замислитися, — це про все і ні про що. Як саме життя. Але у виставі вийшло далеко не все.

— Чому?

— По-перше — багато людей на сцені. По-друге — досить серйозна драматургія, розрахована на дорослу аудиторію. По- третє — образ саду, мені здавалося, що потрібно його простір ще більше заповнити, але там дуже важко пересуватися акторам. Та це я знаю. А глядач виставу сприймає, не залишається байдужим. У цьому завдання виконано. Ось зараз ми повеземо його у Францію і в Петербург, не знаю, довго відмовлявся возити, навіть на Чеховський фестиваль до Москви — я не вважав, що ми готові.

— Бачу, ви жорстко до себе ставитесь…

— Дуже, і так само до колег. Не завжди вони отримують у мене компліменти. Є речі у професії, які не можна ігнорувати. Якщо від мене щось залежить, я повинен це зробити. Інакше не можна. Дуже багато халтури навколо.

— Які труднощі довелося долати при роботі над текстом Чехова?

— Абсолютно ніяких. Швидше, проблема була з акторами — привабити їх, щоб вони зрозуміли, що це не дитяча вистава, спробували дотягнутися до матеріалу. Насправді у виставі багато що не відбувається досі. Вони ще не грають другий план, не розчиняються у персонажах. Все-таки актор у моєму баченні — особистість. Нехай він буде малограмотний, але це людина, яка знає, чого хоче. І коли вона виходить на сцену, вона повинна зі своїх позицій вести діалог із публікою за допомогою чеховської п’єси. Ось і все, що потрібно. Адже тільки на сцені можна скинути все. Вдягти маску когось і через неї нести ідеї, важливі для тебе… Мені тим і цікавий театр, що я, по-моєму, в ньому нічого ще не досяг. Я навчився щось робити, але ще стільки всього повинно бути і стільки всього хочеться спробувати! Бажання вчитися — найбільший критерій, пов’язаний із театром.

— А у кого вчитися?

— У справи, у ремесла, у цього поняття театру. В тих особистостей, iз якими зустрічаєшся. Взагалі у життя. Щодня відкривати щось.

— Що, все-таки, спільного у «Саду» з маріонетками?

— Те, що я вже говорив: Чехов зумів піднятися над життям, створити його модель — так само, як це може зробити театр маріонеток, коли з висоти актора на маленькому п’ятачку розігрується модель людського світу. І ще, що важливо — там ніхто нікого не слухає, особливо в першій дії, всі говорять про своє, і нічого не відбувається. І мені здалося, що саме за допомогою ляльок, які живуть кожна своїм маленьким життям, можна це передати.

— Чехов, Горін... Чи можна стверджувати, що у вас репертуар базується виключно на російській драматургії?

— Чому? Зараз буду ставити Лорку, потім «Гамлета». Я дуже розумію український менталітет, це сидить у мені. Але так склалося, що я вчився в Росії. Я недостатньо знайомий з українською літературою. Я пробував, працював із фольклором. Але Чехов і Шекспір — письменники світу, погодьтеся.

— Вже якщо йдеться про Шекспіра, вас не переобтяжить розповісти про роботу над «Гамлетом»?

— Рано говорити, я ще не приступив до роботи. У «Гамлеті» мене захоплює та руйнівна сила, яку людина вставила в себе — і сама себе зсередини зруйнувала. Гамлет руйнує себе і тих, хто оточує його. Мене цікавить, iз чого складається людина, що таке любити, ненавидіти, бажати. Взагалі, це театр недитячий. Заявляю це серйозно як людина, яка цим уже понад 20 років займається.

— Це, напевно, глядачам важко зрозуміти...

— Нещодавно в середині вистави «Хто розбудить сонце» дитина запитала: «Мама, а де ж ляльки?» Привели дитину на ляльок, а вона не бачить те, що відбувається, як ляльковий спектакль. Маріонетки — умовність, необхідна, щоб людину витягувати на діалог. Ось у мене сину 20 років, він до театру не дуже ходить, і в дитинстві пояснював, чому: «вони там кривляються». А сюди приходив, оскільки маріонетка не кривляється. Вона робить що вона може, вона — найправдивіше, що можна придумати. Можна ще розкривати й розкривати її природу. Вона може бути ліричною, смішною, трагічною.

— А мені здається, що у ваших виставах більше всього суму.

— Може бути… А що, його мало в житті? Проти себе не підеш. Ось Чехов — бачить наше існування комічним, а всі вважають це драмою. А я якось перечитував «Ідіота» пару років тому і просто сміявся. Тому що бачив позицію самого Достоєвського, як він створює ситуації і потім викручується з них — і це було шалено смішно. Повертаючись до вашого запитання: можливо, те, в чому я зараз живу — не співвідноситься з загальним глядацьким світовідчуттям. Принаймні, в жодній виставі безвиході у мене немає. Художник не має права не залишати людині надії. Можна провести глядача через будь- які жахи, але обов’язково залишити світло, надію.

— Скажіть, а чи буваєте ви взагалі задоволені собою, дозволяєте сказати собі «Ай да Яремчук!»?

— Таке буває, на жаль, дуже рідко. Я просто досягаю якоїсь мети. Раніше був максималістом, здавалося, що все не те. Нині з віком починаю розуміти, що те, що є — це і могло бути на даному етапі. Не вийшло сьогодні — завтра вийде. Більше дошкуляє, що не завжди люди, які мене оточують, можуть зрозуміти або підхопити те, чим я займаюся. Треба довго пробиватися до людей, навіть легше до тих, хто в залі, ніж до тих, хто поряд. А сказати — «ай да я, да молодец» — не можу. Можу визнати — що так, це добре зроблено, в цьому я сильний, але я не з тих, хто буде стрибати і реагувати безпосередньо. У мене інший склад розуму, і робота, якою я займаюся, не дозволяє бути відкритим.

— Але в чомусь ви все- таки відкриті, наприклад, у хобі...

— Хобі з’являється у людей, які реалізовуються однобоко, як доповнення. У мене палітра занять настільки велика — і постановки, і актори, і ляльки, і глядачі, і організація всього, і стреси, і перемоги, і поїздки, — що шукати вихід енергії в іншому безглуздо. Людина клеїть марки, щоб створити світ, який належить тільки їй. А у мене це вже є. І подобається все, навіть якщо це хворобливо переживається. У мене стільки цих хобі!.. Фотографувати — доводиться. Малювати — можу і роблю, шити — можу й це. Можу зробити руками все. Знадобилося б вивести на подіум колекцію моделей — впорався б. А сидіти з вудочкою і дивитися на воду — немає часу.