Про дух надії, Голодомор і... соцмережі

Світлана Черняк живе у місті Славутич. За професією — інженер-електрик і менеджер громадських організацій. За покликанням — дослідник теми Голодомору. Написала п’єсу про цю сторінку української історії «Летіла чорна галка», головну героїню якої списала зі своєї двоюрідної бабусі Євгенії. А напередодні 80-х роковин Голодомору Світлана ініціювала в соціальній мережі Facebook віртуальну акцію: «Місячник, присвячений Голодомору». Упродовж місяця вона чи не щодня викладала на своїй сторінці у Facebook уривки з досліджень та книжок, присвячених Голодомору, фрагменти свідчень очевидців, світлини й картини, цитати і статистику тощо. «День» розпитав Світлану ЧЕРНЯК про те, коли і чому вона зацікавилася цією темою, як писала свою п’єсу й навіщо ініціювала віртуальну акцію в соцмережі.

— Я маю дві професії: інженер-електрик і менеджер громадських організацій. Про Голодомор я чула з дитинства від своїх бабусі та дідуся, які проживали на Черкащині, в місті Звенигородка. Але глибше я зацікавилася подіями уже в зрілому віці, коли почали відкрито обговорювати цю тему. Весь час, коли я чула про це, мене супроводжувала думка: «Але я про все це вже знаю...»

«МЕНІ ХОТІЛОСЯ В ЦІЙ СТРАШНІЙ ІСТОРІЇ ПЕРЕДАТИ ДУХ НАДІЇ НА ЖИТТЯ...»

— Коли вам надійшла пропозиція написати п’єсу про Голодомор, чи одразу ви погодилися, чи не видалась вам ця тема занадто складною?

— У нас, у Славутичі, є місцевий театр. А театр — це моє велике захоплення. Саме тому я почала писати п’єси — такий собі місцевий аматор. Режисер цього театру запропонувала мені щось створити на тему Голодомору. Тим більше ця історія була мені відома, і мені хотілося, щоб якомога більше людей дізналося про цю трагедію українського народу. Складність полягала лише в тому, що мені хотілося в цій страшній історії передати дух надії на життя. І те, що попри всі страшні обставини й тяжкі випробування долі, життя перемагає. Життя сильніше за смерть!

Я працювала над п’єсою десь півроку, основою моєї роботи були спогади моїх родичів із покоління 1930-х років. Причому коли я запитую про Голодомор уже їхніх дітей — свою маму й тіток, які народилися перед війною, то вони мені кажуть, що їм про це нічого не розповідали. Тоді боялися про це говорити. Мені ж розповідали про ті події в 1970-х роках, коли мені було 12 років.

«КОЛИ ЗБИРАЛА МАТЕРІАЛ, ТО НЕ СТАВИЛА ПЕРЕД СОБОЮ ЯКОЇСЬ ОСОБЛИВОЇ МЕТИ»

— Працюючи над п’єсою «Летіла чорна галка», ви списали головну героїню з двоюрідної бабусі... Як взагалі Голодомор торкнувся вашої родини?

— У нашій сім’ї є переказ про двоюрідну бабусю. Моя двоюрідна бабуся Євгенія була дуже гарною дівчиною. У хаті висів її фотопортрет. Так-от, одного разу, проїжджаючи через їхнє село, один високопоставлений чиновник із Москви, який працював в ОГПУ, зайшов у будинок і побачив той фотопортрет. Подивився на фотографію і сказав, що приїде через рік та одружиться з цією дівчиною, хоча вживу її не бачив. Усі посміялись і забули. Але через рік він з’явився й одружився. А потім, 1933-го, бабуся Євгенія приїжджала в село й вивезла до Москви малолітню дочку своєї сестри. Але удочерити її вони побоялися, бо вона була з України, а тоді за це могли покарати. Така була в той час політика партії. Що ж до моїх рідних дідуся та бабусі, то коли вони розповідали про Голодомор, то відчувалося, що вони пережили найстрашніше потрясіння у своєму житті. Навіть розповіді про Велику Вітчизняну війну звучали у них не так трагічно. Вижили ж вони завдяки тому, що дідусь був директором школи, отримував заробітну плату й міг купити хоч якісь продукти. І то не в місцевому сільмазі, а коли їздив в область на наради. Варто відзначити, що колгоспники в ті роки грошей не отримували — їм зараховувалися лише трудодні, і вони не мали паспортів.

— Що ви збираєтесь далі робити із зібраним матеріалом — адже п’єса вже написана?

— Коли я збирала матеріал, то не ставила перед собою якоїсь особливої мети. Але цього разу — 80-ті роковини трагедії, злочину проти людяності. І я подумала, а чи не зробити мені в соціальній мережі Facebook таку особисту віртуальну акцію: «Місячник, присвячений Голодомору» й поділитися своїми матеріалами на широкий загал. Хоч це й не перша моя тема. Наприклад, одна з тем — це нариси «Великие сиделицы» — про видатних жінок-ув’язнених у різні історичні періоди.

«ДЛЯ МЕНЕ ГОЛОВНЕ — ЩО Я СПІЛКУВАЛАСЯ ЗІ СВІДКАМИ ТИХ ТРАГІЧНИХ ПОДІЙ»

 — Із чого почалися ваші пошуки? Ви шукали в архівах, бібліотеках чи вас більше цікавили живі свідки трагедії?

— Можна сказати, що коли я стала шукати інформацію про Голодомор, то вона теж знаходила мене сама. Наприклад, в «Одноклассниках» зустріла свого колишнього однокурсника. Він на той момент мешкав у Німеччині. І коли він дізнався, що я пишу про Голодомор, то сказав, що в Німеччині бачив листи з малюнками на цю тему. Сфотографував їх для мене і переслав в електронному вигляді.

— Розкажіть детальніше про пошуки свідчень — можливо, є цікаві люди, цікаві знахідки, скажімо, мальовані спогади, про які варто знати...

— Для мене головне — що я спілкувалася з очевидцями тих трагічних подій. Але найбільше мене вразило, коли я читала документи і матеріали «Радянське село очима ОГПУ-НКВД» (Центральний архів ФСБ РФ — Інститут історії новітнього часу, Франція), що насправді в органах про те, що в Україні масово гинуть люди від голоду, все знали, але ніяк не запобігли смерті людей...

— Які особисті висновки ви зробили, збираючи свідчення?

— Головний мій висновок: вчинками людей рухає страх чи любов. Коли ними рухає страх, тоді вони і народжують таких політичних монстрів, як Сталін, готових заради своєї особистої чи партійної ідеї пожертвувати мільйонами людських життів. Ще один висновок: головною мотивацією дій політиків і пересічних людей має бути любов до своєї країни. І те, до яких страхітливих наслідків може привести страх. Колись Іван Павло II закликав: «Не бійтеся! Don’t be afraid! Non abbiate paura!» І тому людям потрібно не боятися захищати своє право на гідне життя.

— Чим особисто для вас є збирання цих історій та свідчень? Ви казали, що це дуже важливо для вас. Чому?

— Для мене важливо, щоб люди знали правду, і навіть таку трагічну, щоб у майбутньому більше ніколи такого не повторилося...

«МИТЦІ ЩЕ НЕ СКАЗАЛИ СВОГО ОСТАННЬОГО СЛОВА — ВСЕ ЩЕ ПОПЕРЕДУ»

— У світі почали активно цікавитися цією темою. Більше того, не в науковому контексті, а в мистецькому. 2008 року, наприклад, кримський драматург Гарольд Бодикін написав п’єсу про Голодомор «Маршрут Сталіна». Тривають останні репетиції перед світовою прем’єрою опери про Голодомор американського композитора українського походження Вірка Балея «Червона земля. Голод». Є п’єса «Зерносховище» Наталії Ворожбит, графічний роман італійця Ігоря Тувері «Українські зошити» й інші твори про цю трагічну сторінку нашої історії. З чим, на вашу думку, пов’язана така цікавість до теми Голодомору нині у світі, і якими можуть бути наслідки цього?

— Ця тема досить довго була прихована від масового не тільки українського, а й світового читача і глядача. Тож не дивно, що діячі мистецтва і культури взялися за тему Голодомору. Тема життя й виживання людини, коли зверху владою було наказано померти, не може не хвилювати як творчого автора, так і тих, хто хоче знати історичну правду. І я думаю, що митці ще не сказали свого останнього слова — все ще попереду.

«ГОЛОВНЕ — ЩОБ ДІТИ ВСІХ МАЙБУТНІХ УКРАЇНСЬКИХ ПОКОЛІНЬ НІКОЛИ НЕ КУШТУВАЛИ КОРЖИКІВ ІЗ ЛОБОДИ»

— Минулого року в Україні вийшла дитяча книжка про Голодомор. Вона викликала дискусію у суспільстві — чи потрібно дітям знати про ці трагічні сторінки нашої історії? І якщо так, то як краще подати їм цю інформацію?

— Я бачила цю книжку. Інформація в ній подана коректно. Я позитивно ставлюся до того, щоб діти знали правду. Справді, діти не такі вже зманіжені істоти, щоб від них необхідно було приховувати правду про ті події. Я сама дізналася про Голодомор у 12 років. Пам’ятаю, як бабуся розповідала, що вони в Голодомор пекли коржі з лободи. І пам’ятаю, що мене це дуже зацікавило, адже бабуся зазвичай частувала мене всілякими смаколиками. А тут, гадаю, все ніяк тих коржиків із лободи не спече... Ось я й попросила якось: «Напечи, бабусю, мені коржиків із лободи». А вона як заплаче і каже: «Не дай Бог, щоб ти, моя дитино, хоч коли-небудь їх у своєму житті скуштувала!» Головне — щоб діти всіх майбутніх українських поколінь ніколи не куштували коржиків із лободи замість хліба!

— Якщо проглядати вашу сторінку у «Фейсбуці», то особливу увагу ви приділяєте жінкам у 1932—1933 роках...

— Я сама жінка. І тому мене цікавить жінка: її поведінка, її душа в різних історичних та життєвих обставинах. Для мене жінка — це синонім життя. Коли життя перемагає смерть — тоді саме жінка перемагає.

 — Дніпропетровська дослідниця Голодомору Ірина Рева днями представила громадськості свою книжку-дослідження ментальних наслідків Голодомору для України «По той бік себе: соціально-психологічні та культурні наслідки Голодомору і сталінських репресій». У ній, зокрема, йдеться, що люди, які пережили цю трагедію, відчуваюсь «стокгольмський синдром» до тієї системи. А ще що страх і невпевненість передаються через покоління. А що ви помітили, збираючи свідчення?

— Виходячи з розповідей тих людей, які мені довелося почути, я б сказала, що вони десь пристосувалися до комуністичної системи. Але я не чула, щоб вони її розхвалювали або були віддані їй. Або не говорили нічого, або казали про комуністів у негативному ключі.

 — Які уроки Голодомору 1932—1933 років ще має засвоїти Україна?

— Головний урок: треба зробити все, щоб Голодомор не повторився ніколи, і не тільки в Україні, а й в інших країнах. А для цього потрібно зрозуміти причини, чому ця трагедія сталася з українським народом. Не лише зовнішні, а й внутрішні. А для цього не можна замовчувати і приховувати від усього світу цю трагедію.