Про істину та більшість
ЗА ЩО СТРАТИЛИ СОКРАТА?
Коли в курсі філософії справа доходить до Сократа, викладач, як кажуть, розкриває образ народного мудреця, суворої критики недоліків афінської демократії, який став жертвою жорстокої несправедливості. Суд присяжних, числом у п’ятсот осiб, з перевагою всього в тридцять голосів, засудив його до смертної страти через власноручне отруєння. Бідолазі довелося випити кубок отрути. Підбиваючи підсумок правдивої розповіді, викладач звичайно заявляє щось на зразок того, що «Сократ був найвищим прикладом кристально чесного, незалежного мислителя» (з Філософського словника), шукання істини було для нього вище за всі інші спонукання. Багато років я так само розкривав образ Сократа й підводив такий ось підсумок. Але одного разу в моїй свідомості на почесному місці, де завжди перебував Сократ, раптом опинився чеховський зловмисник, суспільно небезпечне діяння якого полягало, як відомо, у відгвинчуванні гайок на залізничній колії. Така метаморфоза мене здивувала, довелося розбиратися.
В «Апології Сократа» Платон передає нам промови обвинуваченого мудреця на заключній стадії процесу. Сократ виправдовує себе, а обвинувачів засуджує. Не від свого імені, а від імені Істини, це хотілося б підкреслити. Він звертається до суддів: «І ось я, засуджений вами, йду на смерть, а вони, осуджені Iстиною, йдуть на зло і неправду». Розуміти це треба так: Сократа судять люди, слабі і схильні до помилок, а його обвинувачів судить Істина. Не сама по собі, щоправда, а в особі свого представника. Сократ взагалі багато на себе брав.
Він був пристрасно відданий Істині. Це його й згубило. Почалося з того, що давним-давно в Дельфійському храмі прийшло молодому Сократу від імені бога слово. Сказано було, що немає на світі нікого мудрішого за нього. Ну, сказав Бог, йди собі додому й задовольняйся компліментом. Але ж ні, Сократ став ходити по різних людях, що мали славу мудреців, і випробовувати їх на мудрість. У нього, отже, не було віри в сучасному значенні. Він не повірив Богу й зайнявся випробуванням одкровення. Хоч сам він говорив, що займається цим, щоб підтвердити слова Бога. Ця робота цілком його захопила. Нічим іншим він більше ніколи не займався, покинув усі справи, і тому до старості, коли трапився суд, перебував у крайній бідності. Заняття це він називав чомусь «службою Богу».
Якщо б йому «розпізнавати і розбирати» людей і робити висновки для себе! Але ж ні, щоразу, коли за мірками Сократа виявлялося, що випробувана на мудрість людина зовсім не мудра, а лише вважає себе мудрою, він заходився втлумачувати цій людині думку про її нездатність. Про себе він говорив, що знає те, що нічого не знає. І хотів, щоб всі інші говорили про себе те ж саме. Але це не все. У ходінні по мудрих і знатних людях Сократа супроводили за власним почином молоді люди. Вони тішилися при випробуваннях, а випробувані — люди в зрілому віці, відчували себе досить ніяково. На суді це буде кваліфіковано як «розбещування молоді». Нарешті, афінянам все це набридло, і вирішили Сократа позбутися.
Люди не люблять, коли їх розбирають, ось, напевно, в чому справа. А Сократ тільки цим і займався, схоже, з насолодою. У кінці своєї виправдувальної промови він повідомляє присутнім, що продовжить це заняття і в Аїді, тобто на тому світі, як тільки переселиться туди. «Добра це буде справа, — говорив він, — провести час в тому, щоб розпізнавати і розбирати тамтешніх людей». Розбір, розгляд, розбирання — справи образливі, якщо не сказати, небезпечні. Сократ, по- моєму, просто зануда.
А чим, власне, займалися ті, яких випробовував Сократ? Вони називалися софістами й навчали за пристойну плату ораторського мистецтва. Люди здебільшого не платять за те, що їм не потрібно. Є, звичайно, дурні, але не про них йдеться. Якщо софістам платили, значить на їхні послуги був попит? Звичайно. Сьогодні нам важко уявити, наскільки важливою справою було для греків уміння говорити публічно. Кожен чоловік, що вступав у повноліття, повинен був виголосити політичну промову перед людьми свого кола. Такого випробування на зрілість просто вимагала демократія як образ життя. Успішно виступати, тобто вміти переконувати «суддів у суді, радників у Раді, народ у Народних зборах» (так говорив софіст Горгiй), і взагалі перемагати в будь-якій вуличній дискусії, що спонтанно виникає, — кожна вільна людина вважала це однією з головних доброчесностей, якщо не найголовнішою. До речі, чи кожен наш читач знає, чого бояться сучасні американці? За даними соціологів, 51 відсоток американців найбільше боїться публічних виступів. Їм би софістів! Чи не вказує це на особливу повагу американців до цієї доброчесності? Людина найбільше боїться виявитися неспроможною в тому, що, на її думку, всі вважають важливим. А наші політичні оратори? Вони певно не бояться.
Простодушні або лукаві люди переконують нас, що в суді шукають і знаходять істину. Свята простота, або щось зовсім інше! У суді істину не шукають і ніколи не шукали, там вирішується питання — хто кого? Кожному ясно, що учасників процесу цікавить не істина, а успіх справи. Своєї справи. Ви скажете, що для пошуку істини є суддя. З інтелектуального фехтування адвокатів, які представляють сторони, суддя виводить істину. Нехай так, але чи не простіше сказати, що істина виявляється на стороні переможця в змаганні. І суддя, так само, як, наприклад, на рингу, тільки оголошує про це. Ось цьому і вчили софісти — перемагати в суперечці, або переконувати публіку в тому, що переможець саме ти.
Змагальне начало забарвлювало всю грецьку культуру. Кажуть, що це була агональна культура (агон давньогрецькою — боротьба, змагання). Греки були одержимі змаганням. Конкурси поетів, співаків, музикантів, танцюристів, кінні змагання, нарешті, олімпійські ігри — можна подумати, що греки тільки цим і жили. На час Гри припинялися військові дії, не засідали суди, не здійснювалися страти. Отже, життя — змагання. А оскільки найвищі чесноти грека — мудрість, кмітливість і розсудливість, що виявляється в говорінні, то Суд, Рада і Народні збори — немов найпочесніші арени. Неможливо ні з чим порівняти перемогу, отриману там. І взагалі вміло переконати когось у своїй правоті, можливо, і обдурити, не тільки в суді, а в будь-якому акті публічного говоріння — справа, вважали афіняни, гідна того, щоб її наполегливо вивчати.
На справі говоріння, взятій у широкому значенні, грунтується все суспільне життя. І виткане воно не тільки з ниток логіки. У спілкуванні ми використовуємо знакові конструкції, значущі тільки в своїй цілісності. І в поведінці також. Стереотипи, ідеологеми, метафори, натяки, міміка, жести — життя пронизане комунікативним туманом, саме він і додає йому шарму. Чого варта тільки мова поглядів. Ми навчаємося не стикатися в цьому тумані, а, навпаки, знаходити бажані куточки комфортності й уникати небезпек. Якщо «розбирати» туман, вийдуть крапельки води. Краще цього не робити, туман туманом, а крапельки крапелькам. Окремі крапельки ще не є туманом. Сократ розбирав не конкретних людей, він розбирав рейки, якими рухається поїзд повсякденного суспільного життя, поїзд community. Комунікативні структури, що скріпляють життя, створюють community, при їхньому розбиранні розсипаються на частини, окремості, деталі, що не мають значення. Це несподіване відкриття, якщо над ним замислитися, веде до скептицизму і смутку. Бо робиться висновок про умовність і випадковість самого буття. Насправді так воно і є, однак традиційній свідомості витримати цю відвертість не під силу. Вона засуджує зловмисника, і суспільство, інстинктивно захищаючись, знищує його.
ЗМАГАННЯ — СПРАВЖНЄ СПIВРОБIТНИЦТВО
Сократ, при всій його іронії, був все ж таки людиною дуже серйозною. Можна сказати, занадто раціоналістом. А софісти ставилися до дискусії як до чисто людської справи. Вони не були стурбовані пошуком абсолютних сутностей, а просто навчали вмінню змінювати ситуацію на свою користь. Гра й торгівля — ось відповідні приклади таких чисто людських справ. У грі ми хочемо перемогти, просто брати участь бажають тільки слабаки. У торгівлі ми хочемо дорого продати та дешево купити. Ми прагнемо успіху. Все це природно, по- людськи зрозуміло. Цьому треба вчитися, а в когось до цього здатність, дар від Бога. І все, звичайно, за правилами. Так, чесна гра і чесна торгівля. Але в тому то й рiч, що скільки існують гра і торгівля, стільки сперечаються люди про межу, що розділяє дії за правилами від того, що називають шулерством та обманом покупців. Ну який продавець не хвалить свій товар? І чим займається могутня індустрія реклами? А що роблять судді на таких, здавалося б, безпроблемних змаганнях як гра в шахи?
Соціологи, які вивчають ЗМІ, запевняють, що великий відсоток читачів розуміє значення газетних публікацій iз точністю до навпаки. Ось і я ризикую бути звинуваченим у пропаганді шахрайства й виправданні вульгарних піар-акцій. На жаль, це не так. Я хочу тільки звернути увагу на змагальне начало, яке завжди присутнє в житті, і яке на якийсь час було засуджене й замінене у вихованні ідеєю співробітництва. Щоб розмови про міжіндивідуальні змагання не відволікали від головного — класової боротьби. Давайте повернемо змаганню як найсильнішому життєвому інстинкту гідне місце. Життя — це дійсно боротьба за обмежений ресурс. Можливо, саме ця боротьба породила інститути цивілізації — право і мораль, тобто системи правил, здебільшого заборон, що обмежують застосування засобів на шляху до обмеженого ресурсу.
Придивившись до життя крізь призму змагального начала, ми рельєфніше побачимо звичні явища. Зрозуміємо, наприклад, згоду як результат двосторонніх зусиль. Це зовсім не те, що горезвісна суперечка, у якій ніби народжується істина. Істина одна на всіх, а інтересів як мінімум два, вони протилежні й стикаються в змаганні. Ми зрозуміємо угоду або договір як закінчення говоріння. Саме згода є метою переконання. Далі, поклавши в основу змагання, ми краще зрозуміємо діалогічність говоріння. У Сократа діалог уявний. Якщо мета бесіди — пошук єдиної істини, то досить і єдиного, тобто одного, мислителя. Так на ділі й виходить, Сократу потрібні співрозмовники як спарринг-партнери. Справжній діалог — розмова на рівних. Тоді знаходиться не істина, а компроміс, у якому легко виявити внесок кожної сторони.
І, нарешті, вихід у сучасність, або мораль цієї байки про Сократа. Демократія — це влада більшості, як би це нам не подобалося. При демократичній процедурі прийняття рішень говоріння має визначальне значення. Приймається не істинне рішення, а те, за яким стоять люди, які вміють переконувати більшість. Вибирається в президенти не найкращий iз громадян країни, а той, хто зумів переконати більшість виборців віддати голоси за нього. Яким чином — це його секрет. Так відбувається практично. Навіщо ж тоді міркувати про істину й кращих людей, яких ми шукаємо, щоб обрати у владу? Тут, я передбачаю, у когось iз читачів спливе ідея обману. Нас, мовляв, — виборців і споживачів просто дурять! У мене вона не спливає, але гадаю, ця думка набагато конструктивніша, ніж вважати, що ви, любий читачу, разом iз начальником шукаєте істину.
Тим часом ми все ще клопочемося про істину. Коли нас не влаштовує рішення, прийняте більшістю, ми говоримо, що більшість помиляється і не хочемо його визнати. Ми все ще вважаємо, що істина повідомляється нам розумниками, які вміють одноосібно схоплювати її, сидячи в кабінеті. Нам постійно твердили, що питання про істину не вирішується голосуванням. Наприклад, вузька група розумників, що вивчили масу книжок, заявила колись, що їм вдалося схопити істину у вигляді законів історичного розвитку. Вони, отже, дізналися, що всім треба робити, бо істина у них у кишені. А якщо так, то вони вважали, що мають право вести всіх туди, куди ці всі йти зовсім не хотіли. Вони сміялися над демократією, вважаючи, що обрані не людьми, які слабі й помиляються, а самою Історією. Що iз цього вийшло, відомо. Відомо також, що вийшло, коли демократичним шляхом до влади прийшов Гітлер. Ось він умів переконувати. Чи говорить цей факт проти демократії? Пригадаємо вислів Черчiля: демократія — найгірша форма правління, якщо не рахувати всіх інших.
P.S. Три місяці тому в редакції «Дня» була встановлена лавка філософа. Не крісло, помітьте, і навіть не один iз дванадцяти стільців, просто лавка. Проте я погодився б і на табурет. Отже, письменник пише, читач, сподіваюся, читає. А письменнику хотілося б знати, що при цьому читач думає? Які в нього є, як то кажуть, критичні зауваження. Коротше, діалогу хочеться! Для охочих вступити повідомляю адресу: shkoda@univer.kharkov.ua
