Про капусту і гній

«План у нас, — казав молодий, від того й відвертий даішник, за дрібницю штрафуючи мого знайомого. — Інакше звільнять. Що ж мені, йти вилами гній кидати?» Ох, і не безглуздо сказав. Багатоосмислено.

Адже копійку отримати можна по-різному. Можна, наприклад, піти працювати, хоч би й вилами гній кидати, але кидати багато, добре, старанно. А можна і вночі з обушком на дорогу виходити, воно простіше, але небезпечніше. А можна і не так і не сяк, а по-рекетирськи.

Держава скарбницю наповнити теж різними способами може. Може розумним підходом підняти економіку. Тоді численні наші заводи та фабрики, хлібороби та будівники, зробивши добротні товари, за гарною ціною їх сторгувавши й прибутки підрахувавши, податки та збори з легкою душею виплатять. Виплатять і зарплату, тоді буде за що людям за світло-газ із державою розрахуватися. Так, економіку економікою робити — тут уміння треба, треба над цим працювати багато, добре, старанно.

Можна й по-іншому, як 17-го. Відібрати все в усіх, і порядок. Воно легше, та нині якось стрьомно. Можна і так і сяк, вірніше, не так і не сяк, а фіскально. Це зовсім просто.

Але за діалектикою, адже вчили наші правителі, ох вчили, особисте з суспільним, державним тобто, переплітається. І як не нарікають можновладці на ущербність психології народу, що довірив їм цю саму владу, та психологію цю не Богом дано, а самим же урядом прищеплено й виплекано. Як гукнеш, так і відгукнеться.

Якого чиновника не послухати — суцільний плач Єремії. Грошей, мовляв, немає, ніхто платити не хоче, в бюджеті сальдо з бульдо не сходяться. Та лукавлять. Адже не від сохи мужики інститути кінчали, господарювали десь, керували якось, повинні були про економіку щось чути, життя, хоч і з вікон службових лімузинів, але бачити.

Як же, скажіть, будь ласка, кредит з дебетом зійтися може, коли львівські «Електрони», що раніше в кожному будинку блакитним екраном світили, нині не світять, харківські праски не гріють, вінницькі лампочки забули куди вкручувати, а на Київському заводі Петровського, вважай, одні вахтери й позалишалися? І вози ти їхніх директорів хоч на навчання, хоч на муки, та хоч вмочай у колодязь вниз головою — ні ПДВ, ні акцизів, ні прибуткових, ні чорнобильських, ні іже з ними взяти не візьмеш, «бо нема». І таки нема.

Бачачи таку справу, наші політичні економісти пішли іншим шляхом. Давай у три шкури дерти штрафи та пеню. Десять неоподатковуваних мінімумів, сто, тисяча! З цією метою податкова наша адміністрація (назва ж яка!) у великій пошані, своєю особистою міліцією обзавелася. Податків, як і раніше, немає, зате штрафи регулярно знімаються. Але мало. Якби знімалися за правилами плутаних наших законів та інструкцій, давно б позакривались і великі супермаркети, і маленькі крамнички, і кіоски зняли б, й палатки прибрали. І де що купити — невідомо.

Та слава Богу, податковий інспектор — душа жива, людина плотська. А як писав класик, живій людині «кожній рота дере ложка суха, хто ж є такий, щоб був без гріха?» І грішать, і від того й магазини поки що працюють, і купити нам потрібне поки що є де.

Мало штрафів до скарбниці доходить. Не біда, є ще в нас Комісія із захисту прав споживачів. Як громадянина-покупця вона береже, то розмова особлива. А ось громадянин-продавець від тієї Комісії не наплачеться. Ходять члени зазначеної інституції рейдами (а назва яка, прямо скажемо, бойова), ніби диверсанти Ковпака в тилу ворога. Тили ці ворожі — склади та бази, магазини та магазинчики, кіоски та базарчики. З гідною хвали старанністю знаходять, яку промашку в каламуті інструкцій та положень зайнятий справою чоловік допустив. А знайшовши химерну нісенітницю, жодному покупцеві зовсім не потрібну, наділені правом такий штраф накладати, що захищеному таким макаром споживачеві давно вже не стало б де й коробку сірників купити. Та, слава Богу, і в Комісії люди живі.

Але це все стосовно фірмачів. Але й інші громадяни в державі є, і на них погляд чиновницький спрямовано. Адже, трапляється, й автомобілі у тих громадян бувають у наявності. Ось тут роздолля. Є така організація — ДАІ. Правильно називається — автоінспекція. Її завдання — не безпека громадян-автолюбителів на дорогах, не захист від викрадачів та погромників, а інспектування. Кого? Громадян.

Постових — хоч греблю гати. Усі жезлом махають, але не на перехрестях, щоб рух регулювати, пробок уникнути, а щоб машину зупинити, хоч іншим проїзд і утруднить, та з водія штраф узяти. А штрафи чималі. Хоч і не виїжджай зовсім. Та слава Богу...

І, крім ДАІ, людей у формі більше ніж досить. Народу казенного багато, але й злодіїв чимало. Та до лиходіїв руки рідко доходять. Усе ніколи. Кремезні хлопці з ПМГ, патруля ЗМОПу, «Беркута», загальнодержавних і муніципальних, по черзі бабок у переходах ганяють. Зовсім би заганяли, що й насіння не купити, та слава Богу...

Але це на державному рівні. Та й місцеві адміністрації не дрімають. Снують київськими узбіччями молоді хлопці, справно за паркування плату запитують. Гроші беруть, а машини не охороняють, відповідальності не несуть. Теж робота хороша.

Одне погано, не всі у нас при колесах. Дехто на роботу трамваєм добирається. Зарплати не отримують, а їхати ж потрібно. Раптом щось у лісі здохне, розщедриться дирекція, відваливши боржок. Для тих, несвідомих, одного кондуктора-контролера мало буде. Це ж людина працьовита, квитки продає, йому віри немає. Доповнили молоддю, просто контролерами. Ті талонами не торгують, торгують штрафами. Корисна справа.

Та чи тільки ці? А на митницях хабарництво сильною пліснявою розрослося. А в кожному громадському місці що твориться. Та читач сам не маленький. Ходить, бачить, чує. Більше за мене знає.

Ось яка петрушка виходить. Не тисячі — мільйони людей ніби при дiлі, але й без діла. Населення працездатне, але не трудяще. Моркву не саджають, картоплю не збирають, гній не кидають, будинки не будують, деталі не точать, комп'ютерні програми не пишуть. А їх одягнути треба, взути треба, прогодувати треба.

Та й це не біда. Землі у нас чорноземної он скільки. Прогодувати вистачить, з голоду не опухнуть. Погано інше. Усі ці ревізори, контролери, міліцейські, паркувальники тощо — люди здебільшого молоді. Якого ремесла їх ці роботи навчать, якої спеціальності? Яких навичок придбають, якою буде їхня працьовитість?

До того й звикнуть, що гроші чужі брати, того й навчаться, що рахувати, скільки собі в кишеню покласти можна, скільки начальству віддати потрібно, ну а скільки державі, так тому й бути, залишити. Позбав їх тепла непильної синекури, підуть вони вилами гній кидати? Чи з обушком вийдуть? А молодші брати та сестри їхні? А діти? Тут надвоє баба ворожила. Я судити не беруся.

І судити їх нічого. Тато, знатний токар, нині без роботи. Мама, шанований учитель, третій місяць без зарплати. Видно, не потрібні державі їхні знання та вміння. Навіщо ж тоді непотрібного навчатися? Удома порожнісінько, хоч вовком вий.

Хоч у петлю лізь, та державні мужі, пахани чиновницькі, пригріли убогих, на службу до себе взяли. Навчили, як працювати, не утруднюючись, як жити безбідно та безсовісно. Адже сказано, панове керманичі, сивиною убілені, роками навчені, «про малих цих» та їхніх «спокусників». Читали? А кримінальне укладення наше читали, де про розтління статтю прописано?

Але є ще люди, котрі працювати уміють. Ті — хто куди. Хто в Польщу — картоплю копати, хто в Чехію — моркву саджати, хто в Підмосков'я — дачу будувати, хто в Грецію — гній кидати, хто в Ізраїль — на верстаті точити, а хто і в Штати — комп'ютерні програми писати. Копають, саджають, будують, кидають, пишуть, та й осідають в далеких палестинах на віки вічні.

Котрі навчитися хочуть — ті вчаться. Та там, де дипломи міжнародні видають. Усе більше на мови налягають. Англійська розмовна, американська розмовна, німецька розмовна... Де ж діти наші розмовно розмовляти збираються?

А станься раптом чудо — відвалять зараз же світові банки грошей, скільки для «розбудови» потрібно. Будуйте, мовляв, на здоров'я, саджайте, збирайте, точіть, кидайте, пишіть. Чи не буде нам, як Хлопчишу-Кибальчишу: і гармат багато, і снарядів багато, та бійців убито?