Про пам'ятник для Президента

Вельмишановний пане Кучма-Президенте!

Щиро завдячую Вам за наполегливу, цілеспрямовану реформаторську діяльність на базарних, вибачте, ринкових теренах України. Даруйте за дрібні уточнення, що будуть можливі й надалі. Зрештою, справа тут не в словах. Вони, як казав колись поет, можуть бути мовлені інакше. Та суть їх людям зостає ться. То не велика біда, кажу поки що про себе, що тягаю базарами, звиняйте, ринками громіздкі торби чи важкі мішки. А перед тим — пхаюся у переповнені поїзди по плечах, головах, руках, ногах своїх колег-торговельників, деяких інших випадкових пасажирів. Беру, беремо потяги штурмом, як у далекому 1917-му революційні солдати і матроси Зимовий у Пітері...

То не біда, дозволю собі повторити, що мої руки вже за коліна, як у мавпи, що пан-поперек гуде церковним дзвоном-басом, у голові, як у вагоні, шум та гам, а ноги тремтять, підгинаються в колінах. Зате опісля, щасливо намацую в далекій кишені кілька заледве вирівняних гривень. Там в основному «одинички» і «двієчки», «п'ятірки», іноді «десятка», дві, дуже-дуже рідко, може приблукати й «двадцятка». А купюри із Грушевським, Шевченком? Бачив і їх. Щоправда, в руках інших...

Однак не про це мова. Дрібниці, марнота марнот. По собі суджу. У свої неповні п'ятдесят такий базарний і, Боже, що я мелю, такий ринковий гарт пройшов, що не дай, Боже... Щасливий, душею не кривлю, що живу в прекрасний, неповторний час Ваших звершень. Хіба то не щастя, коли на кожному базарі, ой! ринку, де мав нагоду торгувати (з місцями, знаєте, скрутнувато, бо людей там, як хмар у негоду, а продавців у два-три рази більше), знайшов однодумців, добрих, надійних приятелів.

Є у нас спільна заповітна мрія. Пішла, наприклад, нині мода споруджувати пам'ятники літературним героям. Довідуємося про це із преси, яку читаємо, перечитуємо від «а» до «я», очікуючи нечастих покупців. Десь на розі Хрещатику з'явився пам'ятник Паніковському, там, на Андріївському узвозі — Проні Прокопівні з Голохвастовим. Отже, назріла нагальна потреба увічнити пам'ять і про Ваші надзвичайні зусилля у баз... (боже мій!), ринкових справах. Хоч би що там казали, а Ви в нас не вигаданий, не літературний, а живий, усенародний герой.

Отже, як, на нашу думку, мав би виглядати пам'ятник? Спершу зауважу, що керувати самому громадами базарників, вибачте гаспиду великодушно, ринковиків, то справа марудна, складна, невдячна, часом і неможлива. Конче потрібен цілий гурт помічників, радників, дорадників. Штатних та поза ними. Отже, пам'ятник бачиться таким: Ви щодуху тягнете візок, завантажений громіздкими торбами. Цей вид «транспорту» люди з любов'ю називають іще «кравчучкою». Підштовхує її однією рукою Ваш попередник, законно обраний на початку 90-х років. Другою рукою він змахує рясний піт, що заливає очі. А ще, мабуть, мав би бути над Вами й «погонич». Наприклад, почесний президент найулюбленішого футбольного клубу в Україні. Він саме замахується батогом. Можна й добрячою палюгою. Уперед та хутчіше — на базар (тьху!), на ринок, щоб місце краще зайняти.

Такий у нас задум. Ми, базарники (а щоб мене качка вбрикнула), ринковики, на все готові, щоб утілити цей намір у реальність. Одні під час закладання фундаменту залюбки прийдуть на толоку з лопатами, рискалями, молотками тощо, інші на благородну справу дадуть по гривні-дві.

В уяві бачимо цей пам'ятник на майдані Незалежності. Високий, монументальний, до середини вікон готелю «Москва». Сподіваємося, що київські керівники, йдучи назустріч побажанням численних базарників (людоньки, що це зі мною!), ринковиків, обов'язково вирішать питання позитивно. Маємо ж бо пам'ятати своїх героїв. На віки вічні.

Від імені всіх колег-базарників (звиняйте востаннє), чи то пак прихильників Ваших ринкових реформ, із низьким поклоном