Про парадоксальне «відновлення реальності»
Загальнопостмодерністська теза про те, що будь-яке навчительство, наука і мистецтво є волею до тоталітарної влади, — може породжувати найрізноманітніші індивідуальні тактики. Варіант О. Бузини зі створенням тексту «Вурдалак Тарас Шевченко» видається в подібному контексті цілком показовим. Із цього самого контексту вийшли і попередники згаданого автора, інтерпретатори Шевченкової творчості — Дж. Грабович, О. Забужко, а також дослідниці образу Л. Українки — Н. Зборовська та В. Агєєва. От лишень реакція суспільства на їхні писання не мала такого радикального характеру, як у випадках із побитим, власне, за те ж саме, О. Бузиною.
Показовою є також розбіжність в уявному діалозі між О. Бузиною та представниками «офіційної» постмодерної думки щодо творчості Т. Шевченка. Зокрема, для Бузини його «критична» діяльність як дослідника класичної спадщини — це спосіб виявлення симулятивності тієї останньої, її штучності, робленості і склеєності щодо сьогоднішньої реальності. Мовляв, в опусах, на кшталт «Вурдалак Тарас Шевченко», відбудовується втрачена хрестоматійним трактуванням реальність образу.
Що ж до скандального ефекту подібних писань, то він досягається за рахунок нібито органічної взаємодії згаданих дискурсивних уламків, що й створює парадоксальне «відновлення реальності».
Зрештою, що робить Бузина? Підкоряючись інерції «космополітичного» дискурсу, він реконструює ритуально-міфологічні комплекси, приховані в культурній підсвідомості постсоцреалізму і, як наслідок, перетворює стандартні сюжетні схеми «житія» літературних святих на прискіпливо-натуралістичне цитування з ритуального поля інтертекстуальних практик, народжуючи в такий невибагливий спосіб «первинну», «дознакову» і «доемблемну» реальність. При цьому високе занижується не лише задля дискредитації, а задля набуття інакшої форми шевченкознавства в «низових смислах». Здається, саме цей ефект відтворення реальності із взаємних відображень і заперечення соцреалістичних наразі симуляторів спроможний надихати на провокацію навіть далеких від будь-якої «літератури» людей. Так само, до речі, як і відсутність «реальності в житті» викликає агресивні форми їхньої стратегії, що, по суті, набувають самодостатнього значення в постмодерністській естетиці.
