Про партії, корупцію та критичну потребу політичного лідера
Відгук на матеріал «Прийшов час risk takers*» («День» № 58 від 1 квітня 2014 року)
«Температура» сьогоднішнього дня: діагноз і рецепт» — під такою назвою наприкінці минулого місяця в редакції газети «День» відбувся круглий стіл з експертами високого рівня з питань безпеки і оборони: державним діячем, екс-прем’єр-міністром України Євгеном МАРЧУКОМ; екс-головою Служби безпеки України Ігорем СМЕШКОМ, екс-першим заступником начальника Генерального штабу Збройних сил України Ігорем КАБАНЕНКОМ та екс-міністром закордонних справ Володимиром ОГРИЗКОМ. Як і круглий стіл, так і пост-матеріал в газеті стали резонансними. На адресу редакції продовжують надходити відгуки. Нижче —враження від постійного передплатника газети «День» кандидата економічних наук Руслана Борисовича ГАРБАРА.
«Круглий стіл» зібрав людей, чия думка як професіоналів високого рівня, повинна була б враховуватись українською владою. В ідеалі. Під час бесіди було піднято багато питань як практичного, так і теоретичного рівня. Їх гострота і злободенність, певен, викличуть неабиякий інтерес у читачів. Хочу долучитись до обговорення піднятих проблем і звернути увагу на деякі з них.
1 Почну з кінця. Підводячи підсумки «круглого столу» головний редактор газети пані Л.О. Івшина заявила, що в даній ситуації потрібен «військовий диктатор». Сміливе зауваження в той час, коли ми всі боремось за повну перемогу демократії. Я вбачаю в цьому зауважені два важливих аспекта.
Перший. Воно викликано реаліями і потребами сьогоднішнього дня. Україна втратила частину своєї території. Живемо в очікуванні агресії з боку Росії чи то в прямій формі, чи через п’яту колону. Керівництво країни неадекватно реагує на події і часто із запізненням. Про підготовку путчу у неділю 6 квітня говорили давно. Але тільки після нього в.о.президента скликає термінову нараду силовиків. У таких умовах цілком логічним і очікуваним є бажання мати на чолі держави людей професійно підготовлених до роботи в майже воєнних умовах, масштабу Пілсудського чи Скоропадського. Але таких людей, особистостей у нас немає і не передбачається. Чому так, чому немає гідної національної еліти — про це написано багато, як її планомірно винищували, викорінювали. Але вихід є. Замість однієї особи — колективний розум. І. Смешко назвав вісім прізвищ — колективний Пілсудський або навіть Маннергейм. Але у цієї «чудової вісьмірки» усього-навсього статус експертної групи. Невдячна справа таким людям давати поради. І все ж таки. Після невдалої зустрічі в РНБО їм потрібно було піти до в. о. президента і заявити , що на певний період часу саме вони беруть на себе відповідальність за події в країні. І підпорядковують собі всі силові структури. Не демократично? Так. Але , як кажуть: «вам що потрібно — їхати чи шашечки?» Кілька років назад пані Івшина вже говорила про «позитивний заколот». Зараз саме той час. Недільні події підтверджують, як небезпечно гратись у шашечки, чи у квоти. Колись було сказано: «Розумних людей досить, не вистачає тільки сміливих». То від кого ж ми маємо очікувати сміливості, як не від людей військових ?! І не тільки сміливості, а й рішучості.
Другий — теоретичний, філософський. Обидва зауваження пані Івшиної повертають нас до дискусії , яка розпочалась на початку так званої перебудови. Суть проблеми: чи можливий безпосередній перехід від тоталітаризму до демократії? Для розуміння відповіді посилалися на популярну в свій час теорію «некапіталістичного шляху розвитку» — від феодалізму до соціалізму обминувши капіталізм. Практика показала не тільки теоретичну хибність цієї теорії, але й її шкідливість на практиці. Був зроблений висновок: суспільство зобов’язане пройти певні етапи свого розвитку, хоча б у прискореному режимі, маючи вже готові зразки. Ще К. Маркс казав, що побудова комунізму можлива лише після того, як капіталізм повністю вичерпає можливості для свого подальшого розвитку, створивши необхідний фундамент для наступного суспільства.
Більшість українських земель історично розвивалась в рамках тоталітарних держав — від Російської імперії до Радянського Союзу. Не була сформована (і не могла бути сформована) головна підвалина демократичного суспільства — правова держава: закон один для всіх і він є обов’язковим для виконання. У нас діяв протилежний принцип: «закон що дишло ...». За таких умов демократичні інститути носять і виконують лише декоративні функції. Абсолютно правильно.
І. Смешко твердить: «наша опозиція ... тільки носить демократичний одяг. Всередині вона така ж авторитарна» .
Отже — авторитаризм. Якщо нам якесь явище не подобається, то від того, що ми будемо його замовчувати, ігнорувати, воно не зникне. Авторитаризм Путіна, що переходить у фашизм, авторитаризм Лукашенка, що переходить у диктатуру, авторитаризм Януковича, що не встиг у щось виродитись — це все випадковості? Чи вони пов’язані тільки з певними іменами? Не забуваймо про більш ніж 75% росіян, які підтримують Путіна. Я вже не кажу про республіки Кавказу і Середньої Азії. Це все — явища одного порядку. І вони не випадкові. Вони об’єктивно обумовлені. Суспільство, яке століттями розвивалося в умовах тоталітаризму, не може одразу перейти до демократії. Воно повинно пройти через певний перехідний етап — він називається авторитаризм. Так, нам не подобається цей устрій. Тому що ми зразу ж згадуємо його носіїв у нас. Але ж давайте згадаємо того ж Пілсудського, Маннергейма, наших сучасників Махатхіра (Малайзія), Лі Куан Юна (Сінгапур. Він відверто казав:» Я — великий прихильник насильства»). Про пошуки такого лідера говорила у своєму питанні й Алла Дубровик. Колись, у сиву давнину, якщо вірити норманській теорії, наші земляки , що не могли дати собі раду, запросили до себе варягів. І непогано у них вийшло. Створили державу, яку поважали у всій Європі — Київську Русь, від Чорного моря до Білого. Зараз варягів немає, знаходять собі роботу вдома.
Авторитаризм — точка біфуркації: можливо йти вперед, можливо повернути назад (і це набагато простіше: вже відомо, що і як робити ). Потрібен культурний, патріотично налаштований діяч, який впевнений, що майбутнє — саме за демократичними суспільствами. Він повинен виконати надзвичайно важливе завдання — домагатися неухильного виконання законів всіма людьми і всіма інститутами держави, відновити повагу, авторитет влади, тобто започаткувати створення правової держави, як надійного фундаменту демократичного суспільства. Авторитаризм — лише інструмент для виконання цієї роботи, етап на шляху від тоталітаризму до демократії. Знаючи об’єктивну необхідність такого етапу, ми повинні були б підбирати керівників, здатних виконати таку роботу. А не обіцяти покращення вже завтра, або ж завтра вже повернення Криму. Якби ми прислухались до науковців, до філософів, можливо було б уникнути багатьох труднощів у становленні незалежної України.
Міркування пані Івшиної цілком відповідають цій концепції. Навіть якщо вона і не погодиться з такою інтерпретацією її зауважень.
2 У продовження теми. Протиставляючи авторитаризм і демократію, І. Смешко стверджує, що «демократія зможе побороти корупцію, підняти економіку». Так, є досить вражаючі приклади прямо пропорціональної залежності розвитку економіки від розвитку демократії. Це і Західна Німеччина після 1945 року (але враховуючи зовнішню допомогу), і Японія, так і більшість країн Європи. Але є і інші приклади, коли швидке зростання економіки, розумне використання наявних факторів і ресурсів відбувалося за авторитарних режимів — Тайвань, Південна Корея, Малайзія, Сінгапур. Або ж ОАЕ. Мабуть тільки я можу по-справжньому оцінити їхній стрибок із казки в реальність, тому що я був у Дубаї, Рас-ель-Хаймі та Шарджі ще до того, як там з’явилась нафта. А той же авторитарний Китай? Його впевнений економічний ріст дає підставу багатьом думати, що недемократичні моделі розвитку можуть бути значно ефективнішими. Тобто, демократія, як фактор зростання економіки — це лише один із варіантів.
Тепер про демократію і корупцію. У найбільш демократичних країнах, об’єднаних у Європейський Союз, втрати з-за корупції 2012 року становили 120 млрд євро (!). Нагадаю, що бюджет України становить приблизно 25 млрд євро. Демократія лише змінила структуру корупції, змінила її суб’єктів. Вона вивела її з побутової сфери у вищі ешелони влади. Тепер хабарі беруть не гаїшники, лікарі, вчителі або ж дрібні чиновники, а президенти, прем’єр-міністри і просто міністри. Чому вони їх беруть, хоча завідомо люди не бідні? Можливо, це вже справа психологів. Я думаю, що доки становище людини в суспільстві буде визначатись величиною його банківського рахунку — корупція буде жити. Буде жити до тих пір, поки в суспільстві у відношеннях між людьми будуть панувати долар, євро, юань, гривня. І зникне вона тоді, коли настане суспільство з іншими, не ринковими критеріями існування; про це згадував І. Кабаненко. Тому не варто перебільшувати можливості демократії. Щоб не обманутися у своїх очікуваннях. А загнати корупцію в обмежений простір і встановити за нею жорсткий громадський контроль — можливе і благородне завдання. Не рятує від неї і авторитаризм. У тому ж Китаї корупціонерів розстрілюють на стадіонах, вішають. Але її не стає менше. Мабуть, інші думають: він, дурень, попався, а я , хитріший, не попадусь.
Рецептів боротьби з цим злом є багато. Аби була політична воля користуватися ними. Той же Лі Куан Юн посадив у в’язницю за корупцію свої близьких родичів і друзів. І народ повірив.
P.S. Про партію. Є вже 201 партія. Перебрані всі назви, змісти і конфігурації. Заявляють про створення партій Ю. Луценко, Д. Ярош, деякі політичні рухи. В ДРК (Африка) 350 партій: одне плем’я — одна партія, вождь-генеральний секретар. Зрозуміло і демократично. В Англії в політичних партіях 1% населення; в 1950 році — 20%. Що нового скаже суспільству нова партія, крім прізвищ?
