Про роль діелектриків у науці і діалектики в житті

Наприкінці 70-х років минулого століття студіювати на фізичному факультеті УжДУ було суперпрестижно. У 1977 році туди вступило аж семеро моїх однокласників, зокрема й два «золоті» медалісти. Чудову компанію їм склав випускник Перечинської СШ Олександр Сливка — нинішній доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, перший проректор УжНУ, голова правління Асоціації випускників УжНУ, знаний науковець, автор понад 400 наукових та науково-методичних праць, наукової монографії, а також 17 авторських свідоцтв та патентів на винахід. Свою докторантуру та багатолітню наукову діяльність він присвятив фізиці напівпровідників та діелектриків, тому закономірно, що сьогодні він — справжній університетський провідник і діалектик: досвідчений освітянський управлінець і, водночас, філософ по натурі з умінням знаходити істину через раціональну дискусію з опонентами. Про діалектику життя і роль діелектриків у науці розмовляли з авторитетним науковцем напередодні його 60-річчя.

«ДЕРЖАВА ЗАОХОЧУВАЛА РОЗВИТОК НАУКИ В НЕВЕЛИКИХ ОБЛАСНИХ ЦЕНТРАХ, ЩО ДАВАЛО МОЖЛИВІСТЬ ЗМІЦНЮВАТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ СКЛАДОВУ РЕГІОНІВ»

— Пане Олександре! У чому секрет магнетизму фізфаку УжДУ в часи вашої студентської юності? Чому він був настільки популярним?

— Наша юність і молодість припали на часи розквіту науково-технічного прогресу, головним базисом якого було ґрунтовне вивчення природничих дисциплін — математики, фізики, хімії, біології — як у середній, так і у вищій школах. Звісно, це впливало на наш життєвий вибір. Сьогодні життя кожної людини, практично від народження, і аж до межі земного буття, немислиме без винаходів ІТ-технологій — мобільного телефону, комп’ютера, планшета та інших гаджетів. Сорок років тому на вістрі НТП був бурхливий розвиток кібернетики і радіоелектроніки, запрацювали перші ЕОМ — електронно-обчислювальні машини, а в побут масово входили кольорові телевізори, відеомагнітофони, транзисторні радіоприймачі... Ці речі виготовлялися на підприємствах з новими технологіями не лише в промислових містах-гігантах колишнього Союзу, а й у нас, на Закарпатті. В Ужгороді й Мукачевому працювали потужні машино— і приладобудівні підприємства, заводи і цехи ВПК діяли у райцентрах та десятках селищ. Усі вони гостро потребували кваліфікованих інженерно-технічних кадрів. Тепер уже мало хто знає, що мегапопулярний кольоровий телевізор виробництва львівського ВО «Електрон», купити який можна було, лише записавшись у чергу, практично повністю комплектувався з блоків і плат, виготовлених закарпатцями на підприємствах-філіях у Сваляві, Виноградові, Міжгір’ї, Волівці та Жденієві. Маючи грунтовні знання і диплом випускника фізичного факультету УжДУ та інших природничих спеціальностей, можна було йти вчителювати в школи або ж влаштуватися на високотехнологічну роботу на сучасних підприємствах з доброю зарплатою, або займатися прикладними науковими дослідженнями, щедро фінансованими державою.

— Хто захоплював вас своїми лекціями?

— У перші роки існування УжНУ значна кількість викладачів і науковців приїхала до Ужгорода з різних міст «материкової» України і навіть Росії. Серед них були надзвичайно потужні постаті, які мали вирішальний вплив на формування інтелектуального рівня університету. Це — Дмитро Чепур, Іван Запісочний, Юрій Ломсадзе, Мотря Братійчук та десятки інших. Вони формували нове університетське покоління науковців і освітян з числа місцевих випускників, яке навчало мене і моїх ровесників у 70 — 80-х роках минулого століття.

Саме в той час ректор університету Д.Чепур організував новий освітній напрям — «фізика напівпровідників і діелектриків», інтерес до якого в студентства був надзвичайний! Мене це теж захопило, і ми з однокашниками з величезним інтересом відвідували лекції Дмитра Венедиктовича та його послідовників — Юрія Попика, Івана Туряниці, Омеляна Герзанича, Володимира Сливки, Богдана Коперльоса, Дмитра Семака, Василя Бенци, Дарії Берчі, Олексія Борця та багатьох інших. Вони давали нам знання та зацікавлювали займатися фундаментальними науковими дослідженнями в перспективних галузях.

У той час держава всіляко заохочувала розвиток науки не лише у великих містах, де традиційно базувалися провідні науково-освітні установи — Києві, Харкові, Львові, Дніпрі — а й у порівняно невеликих обласних центрах — Ужгороді, Чернівцях, Черкасах, Івано-Франківську. Це був правильний і системний підхід, який давав можливість розвивати наукові напрями і школи, зміцнював і вирівнював інтелектуальну складову регіонів та стримував штучне розростання мегаполісів.

«НАУКОВА ЛАБОРАТОРІЯ ФІЗИКИ ВИСОКОГО ТИСКУ УжНУ Є УНІКАЛЬНОЮ, А НАУКОВА ГРУПА ЗАЙМАЄ ОДНУ З ПРОВІДНИХ ПОЗИЦІЙ У СВІТІ»

— Фізика — багатовимірна наука. Вас, випускника з «червоним» дипломом, привабили напівпровідники і діелектрики. Чим саме?

— Я не сказав би, що фізика напівпровідників була моєю мрією. Мене тоді цікавило все! Тут, як часто буває в житті, вирішальну роль зіграв випадок. Кожна кафедра, кожен викладач добирали собі для подальшої спеціалізації контингент студентів. На третьому курсі в моїй групі проводив лабораторні заняття з загальної фізики професор Ю.Попик. При захисті останньої «лабораторки» він сказав мені абсолютно відверто: «якщо йдеш на кафедру фізики напівпровідників — більше питань тобі не задаю». Я погодився і ніколи в житті не шкодував про свій вибір. Чому? По-перше — вчитися було цікаво. На кафедрі працювали вже тоді багато науковців із світовим іменем. По-друге, цю кафедру обрали й мої друзі — майбутні доктори наук Юрій Ажнюк, Ігор Студеняк, кандидати наук Ігор Юркін, Тетяна Попик.  

— Якій проблематиці присвячена ваша наукова діяльність? Яке її практичне застосування?

— Значна частина моїх наукових досліджень присвячена експериментальному та теоретичному дослідженню впливу зовнішніх чинників (гідростатичного та одновісного тиску, температури, електричних полів) та ізоморфної заміни атомів на фізичні властивості та фазові перетворення в низькорозмірних конденсованих системах на основі складних сегнетоелектриків-напівпровідників. Цей науковий напрям досліджень в університеті було започатковано у 1970-х роках професором О.Герзаничем. Наукова лабораторія фізики високого тиску кафедри оптики фізичного факультету на сьогодні є унікальною, а наукова група посідає одну з провідних позицій як в Україні, так і в світі. За результатами багаторічних досліджень нами відкрито низку нових польових ефектів та полікритичних явищ на діаграмах стану низькорозмірних кристалів з різним типом дипольного впорядкування. Розглянута можливість використання досліджених кристалів як робочих елементів сенсорів температури, тиску, електричних полів, а також пристроїв для виготовлення, запису і обробки оптичної інформації. Розроблено принципово нові пристрої для обробки та керування оптичних сигналів, а також для запису та відтворення інформації в сучасних інформаційно-телекомунікаційних системах і технологіях.

«ІЗ ПРИХОДОМ У МІНОСВІТИ Д. ТАБАЧНИКА НАВКОЛО УжНУ ПОЧАЛИСЯ ІНТРИГИ, ЯКІ МАЛИ НА МЕТІ ПРИПИНИТИ ЙОГО ІСНУВАННЯ»

— У буремному для УжНУ 2004 році ви змінили головний вектор своєї кар’єри — вперше стали проректором УжНУ. Як працювалося в ті роки?

— Так сталося, що 2003 рік був останнім розміреним і відносно спокійним перед періодом перманентних потрясінь... У травні 2004 року за загадкових обставин пішов з життя ректор УжНУ Володимир Сливка і новим очільником вишу став професор Василь Русин. Його кадрова стратегія передбачала омолодження проректорського складу професорами, вік яких не сягав за 50 років. Таких виявилося всього кілька людей, зокрема й я. Новий ректор запропонував мені посаду проректора з навчально-виховної роботи, але я погодився обійняти посаду проректора з навчальної роботи. Сформована наприкінці 2004 року команда ректора В.Русина попрацювала всього кілька місяців. Після помаранчевої революції в лютому 2005 року ректором був призначений професор Микола Вегеш, який теж запропонував мені залишитися на посаді. Відносно спокійно ми працювали до 2011 року. За цей період було відкрито чотири нові факультети та понад десяток нових спеціальностей.

— А що сталося по тому?

— Після президентських виборів у лютому 2010 року і з приходом у Міносвіти Д.Табачника навколо університету почалися інтриги, які мали на меті не лише «розхитати» виш, а й припинити його існування. Свого апогею ця метушня досягла у 2011 та 2012 роках, коли, попри закінчення в М.Вегеша терміну контракту, його хотіли за всяку ціну усунути з посади ректора хоча б за місяць, за тиждень або ж за кілька днів до цього... Колектив вистояв і непросто вистояв, а довів громаді, що ми по праву є національним університетом.

Після звільнення М.Вегеша (в квітні 2012 закінчився термін його контракту) інтригани занурили колектив у хаос і певний час не було кому навіть підписати банківські документи на виплату зарплати. Щоденні інтриги і плітки розділили колектив. Фактичне безвладдя тривало з місяць. А ситуація — гірше нікуди: брак коштів для виплати зарплати, оплати комунальних послуг, «цілеспрямовані» комісії, перевірки... Новий виконувач обов’язків ректора був слухняною маріонеткою в руках людей, які поставили собі за мету приватизувати університет, і «полокав» колектив, як йому наказували. Якщо говорити відверто, то врятувати колектив від деморалізації та знищення УжНУ як установи, нам тоді допоміг Віктор Балога.

«НЕМАЄ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ МІЖ ОСВІТНІМИ РЕФОРМАМИ, ЯКІ БУЛИ ВЧОРА, ЯКІ ПРОПОНУЮТЬСЯ СЬОГОДНІ, І НЕВІДОМО, ЯК ВОНИ БУДУТЬ ОЦІНЕНІ ЗАВТРА»

— За моїми підрахунками ваш проректорський стаж наразі охоплює період правління сімох очільників МОН? У який період реформи у вищій школі були найпродуктивнішими?

— Коли на початку 2005 року я практично лише освоївся з посадою проректора, тодішній міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко підписав Болонську декларацію і розпочалося реформування системи вищої освіти. Суть змін тоді мало хто розумів, «перебудовувалися» на ходу. Цей період, на мою думку, був цікавим і не простим, але відносно продуктивним. УжНУ в багатьох питаннях реформування випереджав інші університети, і це забезпечувало нам підтримку міністерства. В подальшому кожен новий уряд і новий міністр привносили свої новації в реформування: хтось — по суті, хтось заради самопіару, хтось сам не розумів, що робить... Вважаю, що на якомусь етапі було втрачено логічну послідовність у процесі реформування системи вищої освіти. 

Найскладнішим є те, що немає чіткого взаємозв’язку між тими освітніми реформами, які були вчора, які пропонуються сьогодні, і невідомо, як вони будуть оцінені завтра. Це — найгірше, оскільки для успіху будь-яких новацій найперше треба чітко й зрозуміло для всіх визначити стратегічну мету на тривалий період, виписати чітку законодавчу базу та фінансове підкріплення для її реалізації, розробити з залученням практичних фахівців тактичні методики, а вже потім реформувати галузь. Із першого січня нинішнього року запрацювала нова законодавча освітня база, і нині ми розбираємося з тим, як її застосовувати в своїй повсякденній роботі і впроваджувати в життя. Головним правилом для всіх нас повинно бути: не нашкодити!

— Якими вбачаєте подальші кроки для осучаснення вишу, щоби успішно долати виклики часу?

— Процес осучаснення вишу має відбуватися помірковано та еволюційно. Рейтинги нашого університету засвідчують про позитивні результати роботи сьогоднішнього керівництва та численного колективу університету в цілому. Часи є теж дуже непрості. Але стабільна фінансова ситуація, позитивний психологічний клімат у колективі, запровадження нових освітніх програм вказує, що університет розвивається в правильному напрямі й надає нам оптимізму.