ПРО СМАЧНЕ I ЗДОРОВЕ МИСТЕЦТВО

ЗМІНА ПЕРША

Столик у кафе. За столиком двоє. Здалека може скластися враження, що воркують двоє закоханих. Придивившись, однак, легко пересвідчитися, що перед нами мистецтвознавці, істоти безстатеві, головним предметом пристрасті яких є мистецтво, мистецтво і ще раз мистецтво.

ЗАМІСТЬ АПЕРИТИВУ

— Мені здається, колега, що перш, ніж починати розмову про вистави та тенденції поточного сезону, було б непогано зробити ковток кави, після чого — спробувати визначитися в розумінні того, про що власне ми збираємося бесідувати і якими критеріями при цьому керуватися. Наприклад, чи будемо ми говорити тільки про високі матерії, такі як «мистецтво», «батьківщина», «патріотизм», «громадянський обов’язок» тощо, чи також про «низьке» — наприклад, про смачне і здорове життя? (Сьорбають каву).

— Попиваючи добре зварену каву, ми не можемо не говорити про гастрономічні принади — це раз. А по-друге, ми такі з Вами старі та досвідчені…

— Ви так дійсно вважаєте, колего?

— … В духовному, зрозуміло, значенні. Тому ми і не можемо не говорити про низьке. Ці провокаційні слова самі злітатимуть у Вас з язика, ось побачите. А говорити про вистави, про театр загалом, тільки як про предмет або факт мистецтва, на сьогоднішній день, мені здається, просто безглуздим. Ця сфера була шанованою і впливовою тільки тоді, коли володіла деякими важелями впливу на життя суспільства, виконувала поставлені перед нею (сферою) ідеологічні завдання. Сьогодні ж мистецтво, театр, та й уся культура, за великим рахунком, пшик, бризки кислого шампанського, не більше. І найбільше в ньому мають потребу ті, хто ним займається, тобто ми з Вами. Тому сьогодні, тут все більше аматорства, гуртківщини чи занять за сумісництвом. А про Театр з великої букви намагаються згадувати в основному у вузьких театральних чи навколотеатральних колах-тусовках. Один із показників цього — сторінки преси, які заповнюються розповідями про інтимне життя зірок і скандали навколо цього. Серйозних рецензій не друкують, і відповідно не пишуть. Так ось і ми з Вами, замість суворої професійної розмови затіяли таку собі «десертну» гру.

— З моєї точки зору, театр, як, проте, і вся діяльність у тій сфері, яку ми називаємо «культурою», сьогодні носить характер «публічного хобі»: люди займаються театром чи тому, що дуже люблять його (знаходячи при цьому кошти для існування в якихось інших джерелах — наприклад, у рекламі, працюючи «дідами-морозами», «снігуроньками» чи ж просто приторговуючи сантехнікою) або тому, що нічого іншого робити не вміють. Відмічу одразу, що в поняття «аматорський» я вкладаю виключно позитивне значення, адже «аматорськими» були спочатку і МХАТ, і театр Антуана, і театр Курбаса, і картини митника Руссо. З другого боку — цей театр все-таки фінансується зі скарбниці за рахунок платників податків. Більше того, як Ви, очевидно, пам’ятаєте, кілька років тому серед акторів почали лунати «сміливі голоси», які закликають дати їм статус державних службовців. Мріючи стати «казенним», театр, як і раніше, однак, залишається «аматорський». Іншими словами, сьогодні театр досить «вільний» у своєму виборі (починаючи з ніким не контрольованого репертуару), але ночами мріє про інше — про солодке слово «несвобода». Все сказане відноситься і до нас із Вами, колего. Адже ми також займаємося «аматорством», і ні на що, крім задоволення від спілкування в процесі дискусії, морозива і кави, очевидно, не розраховуємо.

— По-моєму, ми всього- навсього озвучуємо те, що добре відоме учасникам нашої театральної тусовки. Тобто, сфера мистецтва, театру в нашій країні — безнадійне аматорство, причому в усіх значеннях: професійному, фінансовому, життєвому. Один із добре відомих у Києві режисерів, названих у пресі «дуже талановитим», на життя заробляє собі аж ніяк не театром, а використовує свою колишню політехнічну спеціальність, ставлячи паралельно вистави. Так само і критерії оцінки носять у нас аматорський, смаковий характер, значно більшою мірою, ніж у гастрономії, де існує точна рецептура. Добре чи погано — це залежить від часу і місця, оскільки різні театри та їхні вистави нагадують ресторани різних національних кухонь: китайський, європейський, індійський. Відповідно і театральний продукт може бути схожим на індійську кухню, яка вельми відвідується публікою, але не улюблену «професійними критиками» — нудотно-солодку, пряну, в’язку. Зате й успіх таких вистав, як, наприклад, кількох витворів, які збереглися в репертуарі театру «Браво», стабільний. Водночас потрібні вистави аскетичні, холодні, розумні, інтелектуально насичені, церемонні, — як, наприклад, вишукана прем’єра на малій сцені Театру ім. І. Франка — «Батько» А. Стріндберга. Подібні страви розраховані на гурманів, потрібне лише терпіння, щоб їх поцінувати, і головне, — поменше кетчупу.

ДІЄТОЛОГІЯ

— У якогось африканського народу є прислів’я, яке мені дуже подобається — своєю образністю і точністю: «Якщо дуже довго йти на захід, обов’язково прийдеш на схід». Я пригадав його тому, що в останні роки все частіше ловлю себе на думці про те, що, навіть у колі професіоналів, критерії оцінки вистав можуть бути настільки різними, що одне і те ж явище може оцінюватися абсолютно по-різному, аж до зміни знака. Раніше мені здавалося це смішним, тепер розумію, що так і тільки так має бути. Для себе я сформулював це як принцип адекватності або, якщо користуватися більш поширеними поняттями, функціональності. Наприклад, не можемо ж ми, керуючись деякими абстрактними критеріями, говорити про те, «подобається» чи «не подобається» нам той чи інший «продукт», створений у сфері мистецтва. Я, наприклад, дуже люблю поп-музику. Під неї добре прокидатися, робити зарядку, підмітати та мити підлогу, а Бетховена — навпаки, слухати «окремо». Саме тому мені, наприклад, так подобається класичний цикл Телемана з такою прекрасною назвою — «Застільна музика» — тобто функціональна музика, музика до столу. Або такий прекрасний жанр образотворчого мистецтва як натюрморт: також картина «до столу». Тому наше з Вами завдання, як на мене, полягає не в тому, щоб «критично оцінити» якості художнього продукту, а в тому, щоб визначити його функцію: що з ним робити, танцювати під нього, марширувати чи ридати? Останнім часом, йдучи до театру, я, наприклад, мало розраховую на потрясіння, знаючи, що меню сьогодні абсолютно інше. Воно не краще і не гірше, воно просто інше, орієнтоване на іншу дієту. З моєї точки зору, завдання критика в тому і полягає, щоб порекомендувати кожному споживачу, в залежності від клінічної картини, правильну дієту, а не, керуючись лише власними критеріями «прекрасного», розставляти, немов суворий вчитель, оцінки за визубрений урок. — Мені здається, вибраний нами гастрономічний принцип оцінки вистав сезону дуже вірний і чесний. Насправді, всеїдних людей не буває: вік, смаки, традиція, виховання, матеріальні можливості. Виходячи з усього цього, і потрібно оцінювати те, що відбулося в театральному сезоні, а не переконувати всіх і вся, що роль дуже відомого київського артиста, зіграна на сцені іншого театру — геніальна. І вистава, і роль, про які йдеться, має дивний гіркуватий присмак сиру з пліснявою, який, хоч і дуже специфічний, аж ніяк не дешевий, а головне, зовсім не схожий на смак фісташкового морозива. Гірше, коли публіці пропонують відверто зіпсований театральний продукт, зроблений із кислих вчорашніх інгредієнтів. Напевно, пекторальники в подібних випадках, як санітарна служба, повинні чесно попереджати глядача: не їжте, це небезпечно для здоров’я! Особисто у мене був подібний досвід у минулому сезоні, хоч у глядача спрацьовує інстинкт самозбереження, оскільки на третій чи четвертій прем’єрній виставі величезний зал Театру ім. І. Франка був заповнений менше, ніж на третину. — Господи, що Ви маєте на увазі, коли говорите про «подібний досвід»?! Невже під час вистави Вас намагалися отруїти кислими «інгредієнтами»? А що, якщо це було кисле молоко, до того ж дуже смачне і нічим не гірше гаряче любимого вами кефіру. — Хотілося б, але навряд чи. Це був явно не свіжий продукт, щось на зразок тієї їстівної контрабанди, що втратила термін придатності, яка, як і театральні вироби, завозиться, як і раніше, «з Європи». Але, по-моєму, взагалі не можна покладатися на те, що дуже талановитий художник приїде з-за кордону і якісно духовно нас нагодує. Адже більшість населення України явно віддає перевагу національному їстівному продукту, чому ж у театрі, врешті-решт, не може настати переломний момент, коли українська режисура буде адекватно оцінюватися тут, на Батьківщині. Десятки талановитих режисерів, які колись працювали в Україні, очолювали і провінційнi, і столичнi, і експериментальні театри, зараз працюють чи не працюють у Німеччині, Росії, США, Канаді. За великим рахунком, вони тут не запитані. Валерія Більченка, Олега Ліпцина, Романа Мархолія, Андрія Крітенка знає досить вузьке коло театральних людей, а ширше відомі Ігор Афанасьєв, Григорій Гладій, оскільки у них є свої вірні шанувальники в Україні, яких із кожним роком залишається все менше. Деякі з них успішно ставлять вистави на кращих сценах Росії — в Москві. Так, Володимир Петров, колишній головний режисер Київського театру імені Лесі Українки, поставив у МХАТі прекрасну виставу за п’єсою Мілорада Павича. Тоді як старе покоління театралів, тобто той прошарок «інтелігенції», яка вважала своїм обов’язком відвідувати театри нарівні з читанням книг, поступово відходить, приходить нове, що формується з абсолютно іншого середовища — середовища нуворишів, для яких між походом на виставу заїжджої антрепризи та походом у баню стоїть знак рівності.

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ВІДЧУТТІВ

— Останній Ваш пасаж, колего, здається, присвячений мені. Якщо я і не ставлю знака рівності між названими Вами заходами, то лише з тієї причини, що намагаюся трохи тонше диференціювати свої відчуття. Коли Ви говорите про те, що для нуворишів немає різниці між походом на виставу заїжджої антрепризи та походом у баню, Ви, здається, помиляєтеся, оскільки відразу ніби розводите ці два способи проведення часу в різні кути: театр це добре, а баня — погано. Адже це далеко не так. У Стародавньому Римі, як Ви, очевидно, пам’ятаєте, в термах (банях) були бібліотеки, там виступали музиканти, а крім того, як вважає Пітер Брук, там виконувалися і п’єси Сенеки, які, як відомо, дуже вплинули на розвиток світового театру. Традиційний японський театр також супроводжується «обжерливістю». Однак існує й інший аспект цієї проблеми, суть якої полягає в тому, що як не може медицина лікувати тільки медиків, так і театр, повинен бути розрахований на когось, крім самих лише театральних діячів. І тут я прихильник масового театру, а не сектантства, оскільки саме сектантство бачиться мені сьогодні найбільшим злом театру (адже якщо «група підтримки» всерйоз візьметься за розкручування того чи іншого видовищного «продукту», вона здатна переконати споживача, що йому і справді продають щось дуже цінне). Найбільш значущі історичні типи театрів — античний, Середньовіччя, Відродження і т.д. — були масовими.

— Але історія знає і елітарний тип театру…

— Це вигадана історія, якій не варто довіряти, тим більше сьогодні. Адже перша умова існування елітарного театру — наявність еліти, причому не тільки в значенні накопичених капіталів чи завойованої влади, а передусім в значенні реального авторитету в суспільстві. У нас таких авторитетів, як на мене, сьогодні взагалі не існує. Точніше, існують деякі категорії населення, які, публічно демонструючи досить маловиразні акторські кривляння, претендують на роль авторитетів, але, як на мене, ці претензії нічим, окрім амбіцій, не обгрунтовані. Крім того, ми говоримо про театр казенний, вистави якого фінансуються зі скарбниці, тобто з нашого з Вами гаманця, з наших із Вами податків. Тому я — за масовий театр, в якому кожний платник податків щось знайде для себе. А ті, що претендують на роль «еліти» — нехай створюють собі свій, сектантський театр, як, до речі, це і було в історії, коли створювалися придворні, магнатські та кріпосні театри, які не були розраховані на широкого глядача. Нехай будуть обидва типи театрів, лише б ми вміли диференціювати відчуття, які отримуються від них.

— Звичайно, ми з Вами абсолютно ускладнюємо життя театрів…

— Не будьте наївні, колего, ніхто, нікому і нічого не ускладнює — не переоцінюйте ролі нашого висловлювання. Адже не вважаєте Ви, що балакучі їдоки в ресторані ускладнюють життя кухаря. Доти, поки вони платять гроші за вечерю, вони нічого не ускладнюють.

— …Допустимо. Але по- вашому виходить, що має існувати якесь громадське харчування (масовий театр) для людей із різними смаками?!

— Не зовсім. Це, швидше, надана мені, глядачу, можливість вибирати з репертуару театру саме те, що призначено для мене. Коли Товстоногов говорив про різну «природу почуттів» різних вистав, він і це мав на увазі.

— В київському громадському харчуванні щось подібне вже існує. Це підземний «Глобус», який киянам, судячи з відвідуваності, дуже подобається. Там близько десятка видів кухонь — вибирай що хочеш, або можеш змішувати українські вареники з китайським салатом і американською пепсі-колою. Ви вважаєте, що подібний вибір, причому здорово конкуруючих між собою вистав, мають надавати і київські сцени?!

— Хоч я і не відвідував названого Вами культурного центру, але думаю, що Ви досить точно і тонко інтерпретуєте мою думку.

— А ми, як завзяті «пекторальники», будемо все дегустувати та стежити, що переможе: традиційні вареники чи «джиабата» із «Містера Снека»?

— Перемогти взагалі ніхто ніколи не може, оскільки завжди буде той, кого я люблю — як людину, художника, і той, хто мені байдужий. Мій любимий чи любима програти не можуть. Нехай їм заб’ють хоч тисячу м’ячів, я однаково буду їх любити. Лише б вони були живі. Я можу засмутитися через їхню невдачу, помилку і навіть дурість, але однаково для мене вони будуть найкращими.

— Типова чоловіча впертість, небажання дивитися на речі об’єктивно, замінюючи їх ілюзіями та різними іграми. Хоч вона і програє, і гірша за всіх, «але я однаково її люблю!», тому що «вона — краща за всіх».

— У світлі Ваших докорів я задумаюся: про смисл життя і подальшу диференціацію своїх відчуттів. А поки — дякую за приємну розмову.

— На здоров’я!