Про ставлення до національної культурної спадщини

За кілька днів після виходу матеріалу Тетяни Поліщук «Під загрозою раритети Бориса Гмирі!» («День», №220-221, 2-3 грудня 2011 р.) до редакції прийшов читач, що не лише сам вирішив допомогти Ганні Принц, а й закликає до цього громадськість.

Прикра ситуація, нерозв’язання якої загрожує квартирі, а головне — архіву Бориса Романовича Гмирі (про це див. у матеріалі «Під загрозою раритети Бориса Гмирі!» («День», № 220-221, 2-3 грудня 2011 р.)), красномовно засвідчує елементарне неусвідомлення очільниками Міністерства культури вагомості внеску цього геніального сина українського народу до світової скарбниці вокального мистецтва ХХ століття.

Від дня смерті Б. Гмирі минуло достатньо часу для здійснення системного порівняння його з іншими вокалістами, які залишились у вдячній пам’яті людства в минулому столітті. І якщо зробити таке, тоді відкриється непересічність надбання Гмирі та світова велич його як співака.

Видатні співаки минулого століття завдяки засобам звукозапису відомі широкому загалу. Саме записи засвідчують, що, скажімо, Л. Паваротті у 70-ті роки був дійсно чи не найкращим тенором у світі, але у 90-ті перетворився на шоумена-заробітчанина.

Порівняльний аналіз висвітлить, що Гмиря є виконавцем світового рівня перш за все як камерний співак — представник виду вокального мистецтва, найважчого, а тому і найпочеснішого. Список найкращих у цьому виді класичного співу у ХХ столітті, таких як Х. Хоттер, П. Шраєр, Г. Прей (Німеччина), К. Борг (Фінляндія), П. Пірс (Британія), Б. Христов (Болгарія) та інших, очолюють четверо (даю за роками народження; обговорювати, хто з них кращий, не варто): росіянин Федір Шаляпін, українець Борис Гмиря, француз Жорж Сузе і німець Дітрих Фішер-Діскау, до яких можна було б долучити хіба що італійця Тіто Гоббі, проте його світом був світ опери (близько 100 партій), чи навіть «світ італійської опери», які він сам визначив, а камерному співу цей «найтонший співак-актор» (за визначенням його колеги Маріо Дель Монако) не приділяв, на жаль, багато часу. Борис Гмиря не меншою мірою заслуговує на епітет «найтонший співак-актор». Він був таким і тоді, коли виконував твори Ф. Шуберта та Д. Шостаковича, і тоді, коли співав народні пісні (хіба можна забути, хоч раз почувши, як він виконував пісню «Да куди їдеш, Явтуше?»). Проте якщо «Музичний енциклопедичний словник», виданий у Москві «Радянською енциклопедією», представляє (абсолютно слушно) Ж. Сузе як «одного з найвидатніших камерних співаків ХХ століття», то для Б. Гмирі таких слів забракло.

Головним у спадщині співака, безумовно, є фоноархів, проте і щоденники Бориса Романовича об’єктивно становлять великий інтерес, як фаховий, так і загальноісторичний. Однак перейматися їх виданням мали б не лише родичі співака. Цій справі мала би сприяти держава, влада Києва, в якому жив, творив і був похований співак.

Доки чиновники будуть (або не будуть) вирішувати, чи долучатися їм до розв’язання проблеми, яка виникла у шановної Г. В. Принц, хочу запропонувати небайдужим до творчості співака та української культури в цілому допомогти пані Принц компенсувати витрати на видання книги.

Зі свого боку маю бажання передати Г. В. Принц тисячу гривень, хоча та насолода, що її отримував на концертах Бориса Романовича колись і зараз отримую, інколи прослуховуючи записи, варта більшого.