Про «свій простір»

Дехто з них її і не залишає: тут днює і ночує...  Дехто приходить сюди вранці — перед роботою та після неї — ввечері. Хтось допомагає як волонтер, а хтось сам не стоїть, але щодня привозить сюди їжу, дрова чи теплий одяг. У кожного з них — своя історія, і своя мотивація.

«ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД ЄВРОПЕЙСЬКИМ ВИБОРОМ»

Анастасія ЄВДОКИМОВА, студентка КНУ ім. Тараса Шевченка:

— Майдан — це спроба заявити про те, що ми готові до змін. Тобто не лише словом, але й ділом. Кожний, хто стає на цю «майданну» територію, усвідомлює (принаймні у це хочеться вірити) свою відповідальність перед європейським вибором і те, що він мусить на нього працювати щодня і щомиті. Нині ми не промовляємо вголос, ми лементуємо про своє рішення якісно змінюватися. Класно те, що підтримують викладачі, які водночас нагадують, що сесія починається уже за тиждень, керівництво факультетів, яке випускає із корпусів та впускає назад, проректор — людина, яка стоїть горою за будь-яку студентську ініціативу, тому його потрібно берегти. Але паралельно існує і другий бік медалі — байдужість. Байдужість значної частки вузів до подій, студентство, яке здулося, адже студентським Майдан був доти, доки стояли під стелою: сьогодні студентів набагато менше. Причина, мабуть, у небажанні думати й приймати якісь рішення, брати відповідальність за факт свого перебування у вирі революції, а ще — незнання історії. Та й загалом, українська освіта (передовсім середня) мало робить для виховання громадянина, тим паче європейського.

«ЛЮДИ ПОЧАЛИ ВІДЧУВАТИ СЕБЕ ГРОМАДЯНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ»

Ростислав СЕМКIВ, директор видавництва «Смолоскип»:

— Сьогоднішній Майдан — не звичайна революція, а надзвичайно цивілізована з боку протестувальників. Кожний вихід на мирну демонстрацію — це підтвердження своєї громадянської позиції. Люди нарешті почали активно ставитися до того, що відбувається в країні. Вони відчувають, що політику роблять не лише політики, а й уся громадськість. Важливо, щоб цю позицію висловили якомога більше людей, заокрема і через «марші мільйонів». З другого боку, ця цифра може бути і більшою, і меншою. Головне — щоб процес і далі тривав. Ми бачимо, як це волевиявлення розростається, охоплює уже цілі міста і навіть області. Для України і українців це дуже цінно, незалежно від того, що залишиться від Майдану у сухому підсумку. Сподіваюся, що буде виконано найбільш вагомі вимоги із резолюцій Майдану, проте ми маємо не втрачати пильність і продовжувати працювати у руслі щодо зміни системи. Найважливіший здобуток Майдану, на мою думку, — люди почали відчувати себе громадянським суспільством і вірити, що від їхньої позиції багато що залежить.

ЦЕ — ЗЕНОВІЙ ГАВРИЛІВ ЗІ ЛЬВОВА. «День» ПОЗНАЙОМИВСЯ З ЧОЛОВІКОМ У БУДІВЛІ КМДА. ПАН ЗИНОВІЙ РОЗПОВІВ, ЩО НА ЄВРОМАЙДАН ПРИЇХАЛИ І ЙОГО ДОНЬКА  ТА СИН. «ДУЖЕ ВАЖЛИВО, ЩОБ У САМОМУ ПРОТЕСТНОМУ СЕРЕДОВИЩІ ВИНИКЛИ НОВІ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ ПЛАТФОРМИ, — МАЄ ПРИЙТИ НОВА ГЕНЕРАЦІЯ. ЗА 22 РОКИ В НАС НЕ БУЛО ПРОВІДНИКА, У ЯКОГО СЛОВА  ЗБІГАЛИСЯ Б ЗІ СПРАВАМИ», — РОЗПОВІДАЄ ВІН / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ — ПОДВІЙНИЙ РИЗИК»

Микита КАДАН, художник, Київ:

— У мене це складна персональна ситуація, оскільки доводиться адресуватися на дві сторони — і назовні, владі, що стає відверто нелегітимною, і власне спільноті Майдану, яку переповнено ксенофобними енергіями, пафосно кажучи — енергіями ненависті. І це — подвійний ризик.

Вже неодноразово ультраправі кидалися на інших активістів. Кидалися за гасло «Слава раціо» та розривали плакати з написами «Європа — це толерантність», «Європа — це рівність». Бризкали газом в очі феміністкам, які вийшли цілком європейськими за духом і літерою закликами про права жінок. Кайфу, як у 2004-му, немає.

Але є відчуття потреби.

Потрібно бути, і необхідна думка, що на Майдані висловили на початку, додумувати її до кінця. Думка дуже проста: протистояння авторитаризму.

«МИ ГОВОРИМО, ЩО ПРАГНЕМО СВОБОДИ І ЛЮБОВІ, АЛЕ ВСЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ СЛІДАМИ КРОВІ НА БРУКІВЦІ БІЛЯ КОНСЕРВАТОРІЇ»

Алла ЗАГАЙКЕВИЧ, композитор, Київ:

— Звісно, ми не можемо стати на Майдані і програти там музику Леоніда Грабовського (видатний вітчизняний композитор, що в ці дні перебував у Києві. — Д.Д.), який у 1960-ті, можливо, робив цей Майдан у сучасній музиці. Але ми, композитори, весь час  емоційно створюємо свій простір, в якому ми так само виплескуємо ці вибухи непокори, інтонаційної свободи. Нам, з одного боку, легше, тому що ми можемо навіть у стіл  писати, але тут вічна амбівалентність — митець і людина. Моє серце б’ється з Майданом. Єдине, від чого я не в захваті — повна розірваність поколінь, ця квантовість свободи, що для всіх є різною, і я тут згадую вислів європейського мислителя Еліаса Канетті, який казав, що людське розуміння в принципі неможливе. Весь час ми опиняємося в дикій ситуації — кажемо, що прагнемо свободи і любові, щоразу кажемо одні й ті самі слова, і все закінчується слідами крові на бруківці біля Консерваторії.

«Я ХОЧУ ЖИТИ У ДЕРЖАВІ, ДЕ КЕРУЄ ЗАКОН»

Єгор, киянин:

— Я вважаю, що Віктор Янукович вичерпав кредит довіри не тільки Західної і Центральної, а й Східної та Південної України. Процеси, які почалися в країні і нині тривають, нагадують рабство. Я не можу більше цього терпіти, я хочу жити у державі, де керує закон. Вважаю, що Президент нині діє проти свого народу. Тому ми не повинні особливо зараз дати себе роз’єднати. Люди мають розуміти, що східні області та Крим перебувають у більш вакуумному інформаційному просторі, тому тим більше не можна їх відштовхувати. До того ж Крим — це місце, де перетинаються інтереси України і Росії, і цілком ймовірно, що саме тому у цей регіон легше запустити дезінформацію, яку не потрібно поширювати.

«Я ПИШАЮСЯ ТИМ, ЩО В УКРАЇНІ ВСЕ-ТАКИ ЖИВУТЬ ЛЮДИ, А НЕ МАРІОНЕТКИ»

Євген ГРОМОВ, піаніст, Київ:

— Думок немає — одні емоції. Я страшенно схвильований тим, що відбувається. У мене зараз величезна кількість концертів, а я практично не сплю, тому що невідривно стежу за подіями, ходжу туди.

Я пишаюся тим, що в Україні все-таки живуть люди, а не маріонетки, яких можна бити, яких можна посилати, з якими можна робити що завгодно. В мене були різні підстави сумніватися в цьому, проте саме в такі ключові моменти сумніви розсіюються.

Я бачу обличчя, я бачу темперамент і навіть артистизм цих людей, їхній щирий порив — і цим дуже пишаюся. А те, що коїться у нас вгорі — це завжди огидно, а зараз особливо.

Але ми самі цю банду обрали, самі їй потурали, ми самі не могли консолідуватися проти неї. Тепер ми повинні ще раз зібратися. Хтось має відповісти за те, що відбувається. І потім, я бачу, як переживають мої близькі люди, особливо - дівчата, жінки. Мені дуже шкода, що вони вимушені переживати такі емоції. Ми маємо їх берегти, однак із цим зараз нічого не поробиш.