Про усвідомлену відповідальність

Учора минуло 67 років Іванові Вакарчуку — фізику, політику і громадському діячу, доктору фізико-математичних наук, професору, ректору Львівського національного університету імені Івана Франка (1990—2007, 2010—2013), міністру освіти і науки України (2007—2010), Герою України, заслуженому діячу науки і техніки України, тепер — завідувачу кафедри теоретичної фізики ЛДУ...

Журналіст «Дня» зустрілася з Іваном Олександровичем у переддень уродин. Звичайно ж, передовсім для того, щоб передати привітання від головного редактора «Дня» Лариси Олексіївни  Івшиної та всього колективу газети.

«Наше майбутнє — Європа, наш дім — Європа, і за це ми повинні боротися!» — так промовляв до студентів професор Вакарчук ще 22 листопада, коли тільки-но розгорталися події Євромайдану. Саме тому наша розмова з Іваном Олександровичем стосувалася і Майдану, і єдності академічного середовища, і наразі роз’єднаної України, і моральних засад поведінки. Але перш за все — стану університетської науки загалом і Франкового університету зокрема, перспектив розвитку університетської автономії та питань удосконалення середньої освіти.

«НІЯКОЇ АВТОНОМІЇ ЗАРАЗ НЕМАЄ»

— Університетська наука в Україні — у катастрофічному стані, — вважає професор Вакарчук. — Упродовж останніх чотирьох років фінансування на науку весь час зменшувалося — на 20—30 відсотків щороку. Виживали тільки поодинокі проекти, які вигравали конкурс, а минулого року ті проекти, котрі виграли цей конкурс, не отримали цього року фінансування. Наука постійно потребує неперервної підтримки — і держави, і приватних структур, без цього не може бути поступу. Йдеться і про Львівський університет, і про інші виші. Через недофінансування частина людей із вишів відходить, а частину забирають на інші теми, не властиві для них, — для того, щоб підтримати матеріально. Зубожіння науки зумовлено катастрофічно низьким  рівнем фінансування. Мабуть, і в Академії наук таке є... Держава має у ці важкі часи знайти фінансування, щоб задекларувати бодай якусь підтримку.

— Уже кілька років поспіль йдеться про університетську автономію. На вашу думку, Іване Олександровичу, яка перспектива її розвитку на даному етапі?

— Мені видається, що одним із першочергових завдань новопризначеного міністра  Сергія Мироновича Квіта має стати цілеспрямована діяльність на законодавче закріплення основних принципів університетської автономії. Те, що є зараз, — це вертикальна, надзвичайно штивна структура управління університетами, отож слово «автономія» незручно й промовляти. Навіть почесного доктора університету треба було затверджувати в міністерстві... Це абсурд! Ніякої автономії зараз немає. Для прикладу, раніше студенти мали право на вибір навчальних дисциплін. Тепер уже цього немає, оскільки дисципліни, які раніше належали до вільного вибору студента, стали обов’язковими. Мені видається, що зараз це треба ще раз переглянути і надати студентам право самостійного вибору: наприклад, студенти факультету культури і мистецтв можуть обирати економіку чи будь-які інші курси, не властиві для інших спеціальностей чи напрямків підготовки. Як на мене, новий міністр є прихильним до державно-громадського управління, отож варто було б зібрати пропозиції від 200—300 експертів,  щоб обговорити механізми запровадження принципу вільного вибору навчальних дисциплін студентами, а потім можна вводити ці зміни. Я думаю, що автономія університету необхідна — як у навчальному, так і у фінансовому плані. 

«ВАРТО ПОВЕРНУТИСЯ ДО 12-РІЧНОГО ПЕРІОДУ НАВЧАННЯ»

— Як ви можете оцінити стан середньої освіти в Україні?

— Можливо, те, що я зараз скажу, комусь не сподобається, але мені видається, що варто повернутися до 12-річного періоду навчання. Так у всіх європейських країнах, а в деяких — навіть тринадцять. Перехід на 11-річну форму навчання мав радше політичну мету — уподібнити нашу шкільну освіту до освіти Російської Федерації і Білорусі. Чому я «за» повернення 12 років? Тому що є предмети, а особливо серед стислих наук, зокрема природничих, на які відведено дуже малу кількість уроків. Це відчутно, коли діти вступають на перший курс в університети. Ми навіть зробили для них додаткові заняття, щоб надолужити згаяне у середній школі. Отож треба було б один рік додати до навчання у середній школі, тим паче, що вже немає прив’язки до служби в армії (армія перейшла на контрактну основу). Крім того, дванадцятий рік навчання дасть можливість розвантажити дітей, бо надто навантажені, перенавантажені. Я кілька тижнів тому мав зустріч з учителями — вони хочуть працювати, роблять все від них залежне, але їм важко, тому що обмежені часовими рамками.  Тому, мені видається, Сергій Миронович мав би зібрати громаду вчителів у міністерстві, щоб обговорити питання про повернення 12-річної системи середньої освіти.

— Новий міністр говорить про об’єднання у перспективі Міністерства науки та освіти й Академії наук.  Як ви ставитесь до такої ініціативи?

— Мені важко щось коментувати, тому що академічні установи уже впродовж тривалого часу було відокремлено від освіти. Деякі університети намагалися вводити це, щоб давати можливість працівникам Академії наук викладати в університетах, і вони викладають (не всі, звичайно). На Заході наука робиться в університетах. І це, можливо, є ключовим моментом для переформатування Академії наук. Якби була можливість зробити великі академічні інститути національними лабораторіями, а решту під’єднати до відомих університетів, то було б добре. Але це потребує часу. Також потребуватиме вирішення низка питань, зокрема майнових.

«СТУДЕНТИ ДОБРЕ РОЗУМІЮТЬ НЕ ТІЛЬКИ СВОЮ РОЛЬ, А Й ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДОЛЮ ДЕРЖАВИ»

— Останні події засвідчили, що ми гостро потребуємо не лише європейської, а й внутрішньої української інтеграції. Яка роль у цьому може бути вишів та студентства?

— Останні події, Майдан — це велике, яскраве і трагічне явище у нашій новітній історії. На мою думку, основну роль на початку розвитку подій творення Майдану відіграли студенти, і це, до речі, були львівські студенти. Коли я вийшов до них 22 листопада, то, коли йшлося про угоди з Євросоюзом, казав: «Це ваше майбутнє, і ви повинні виборювати його». Вважаю, що завдання — європейське майбутнє держави — це майбутнє і наших дітей. Тому, на мою думку, роль студентів є винятково великою. Мої зустрічі з ними майже щодня говорять про те, що вони добре розуміють не тільки свою роль, а й відповідальність за долю держави. На них попереду чекає велика праця. Зрештою, чи може бути інакше? Через п’ять, десять, п’ятнадцять років вони будуть повноцінно керувати державою.

— Повертаючись до початку подій на Майдані... Як ваша особиста ініціатива у вільному спілкуванні зі студентами щодо Майдану була сприйнята колегами в академічному середовищі? Напевно, не завжди були позитивні відгуки?

— Так, маєте рацію! Коли мене запросив на виступ перед депутатами голова Львівської обласної ради, я просив їх, а також ректорів львівських університетів, підтримати студентів і казав, що аморально не підтримати молодь, яка сама, без зовнішньої спонуки викладачів вийшла на Майдан. І обласна рада ухвалила тоді відповідне рішення на підтримку студентів та їхнього протесту щодо непідписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Щодо ректорів, то я також мав із ними  розмову, хоча я зараз — ніхто... Не пам’ятаю точної дати, але це був вихідний, і я сказав ті самі слова на підтримку студентів — у їхній боротьбі, виступах і протестах: «Вони виступають за своє майбутнє! Вони повинні обстоювати своє право бути в Європейському Союзі». Не всі мене тоді підтримали. Я просив підписати відповідний документ-звернення (йдеться про спільну заяву, згідно з якою студентам не заборонятимуть виходити на протестні акції. — Ред.). І одразу ж почали надходити пропозиції щодо перенесення складання документа тощо. А коли  проректор Українського католицького університету написав таке звернення від руки, то почалися суперечки, хто повинен цей рукописний документ підписати першим... Сперечалися досить довго, врешті — попідписували. Мені здається, ректори просто боялися. Чого? Складно сказати.

«ПРИСТОСУВАНСТВО ЕЛІТИ СТРИМУВАЛО ДАТИ ОЦІНКУ РОЗВИТКУ ПОДІЙ»

— Коли на Майдані з’явилися перші жертви, не було у вас страху, що це ви підтримали бажання студентів вийти на акції, спочатку — мирні, а потім із таким, кривавим, продовженням?

— Хто ж міг передбачити, що президент дасть наказ стріляти у мирних протестувальників? Це ж у голові не вкладається... Зрозуміло, без наказу президента ніхто нічого в країні не робить... Я був, як і всі, приголомшений. Те, що загинули молоді люди, це шок не тільки для їхніх батьків і рідних, а й для всіх нас. Я був на похоронах усіх загиблих у Києві львів’ян, молився. Був і в Бучачі — на похороні нашого Ігоря Костенка (студент-географ, активіст Євромайдану, загинув 20 лютого під час протистояння на вулиці Інститутській. — Ред.). Мусив особисто висловити родині співчуття...

— Хочу запитати вашу думку про те, чому наша інтелектуальна еліта, за деякими винятками, так кволо реагувала чи взагалі не реагувала на події на Майдані? Хоча, здавалося б, люди розумні, зрілі, з величезним життєвим досвідом, до яких прислухаються, в першу чергу мали би про це говорити...

— Це, напевно, страх перед тим, що можна втратити свої позиції, свій вплив, мабуть, невіра в те, що воно таки відбудеться... Також варто говорити про те, що частина людей з тих років відійшла, багато яскравих особистостей вже залишили цей світ, відтак суспільство збідніло... І атмосфера у суспільстві, особливо академічному, стала погодницькою до президента... Наприклад, коли я був ректором, у мене в кабінеті не було портрета жодного президента. Був портрет Франка, і все. Та й узагалі не знаю, чи у Франковому університеті десь є портрет президента... Мене дивувало, що в деяких ректорів він був...  Університет — це академічна, а не державна установа. Таке пристосуванство й стримувало (я це відчув у вище згаданій розмові в обласній раді) дати оцінку розвитку подій. Це, мабуть, страх, причому невідомо, за що.

— Події в Україні останніми днями стрімко змінюються. Маю на увазі і обрання в. о. керівництва держави, і формування уряду... Чи вбачаєте ви за тими стрімкими змінами у Верховній Раді, в уряді хай не такий стрімкий, але все ж таки позитив для України?

— Швидкі зміни потрібні, бо у країні не було влади. Говорю передовсім про силовиків і фінансистів. Вони потрібні були, ці зміни, щоб не виникло вакууму. Мені здається, що й попереду — зміни на краще, тому що люди, котрі прийшли в уряд, присягали на Майдані, перед всім суспільством. Сподіваюся, що ці люди мають усвідомлену відповідальність...