Про відповідальність і черги «за життям»

Новина про те, що Міністерство охорони здоров’я України підготувало і подало на розгляд профільного комітету парламенту законопроект, який спрощує процедуру посмертного донорства (пропонує змінити презумпцію незгоди трансплантації органів після смерті, що діє зараз, на презумпцію згоди), сколихнула громадськість. Згідно з проектом, кожен, хто за життя не написав відмови, після смерті автоматично стає донором. У соціальних мережах моментально з’явились колажі і демотиватори, присвячені «мисливцям за органами» і «покращенню вже сьогодні». Люди озвучують різні думки, серед яких чимало песимістичних — мовляв, вирізати органи у людей на вулиці, звісно, ніхто не буде, але й рятувати тяжкого пацієнта в реанімації медики теж не поспішатимуть, якщо є замовлення на певні органи. Співзвучну настроям громадян заяву зробила і депутат від Партії регіонів, голова парламентського комітету з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтєєва, сказавши в ефірі телеканалу ICTV, що Україна на сьогодні абсолютно не готова до закону про презумпцію згоди трансплантації органів після смерті і що така ініціатива може, швидше, нашкодити, ніж допомогти.

Реакція людей на новину про цей проект чітко показала, наскільки високий у суспільстві градус недовіри до медиків, правоохоронних органів, та й держави в цілому, до будь-яких ініціатив і законопроектів влади, що обіцяють покращити життя пересічних громадян. Українці не довіряють державі, шукають приховані вигоди «для них» і потенційні небезпеки «для нас», бояться. І це зрозуміло. У свідомості багатьох такі поняття, як трансплантолог, донорство, пересадка органів — міцно пов’язані з негативними конотаціями. «Лікар-трансплантолог сьогодні асоціюється у більшості людей зі страшилкою — тобто це такий лікар, який щось у когось незаконно виймає з метою збагачення. Але лікар-трансплантолог — це, перш за все, людина, яка рятує життя і дає надію хворим», — розмірковує Олександр ВАКУЛЕНКО, начальник управління Головного слідчого управління МВС України, полковник міліції. Але йому можуть заперечити, навівши як приклад численні історії, пов’язані з незаконною трансплантологією. Скажімо, історію затримання 2007 року в Донецьку ізраїльського хірурга Міхаеля Зіса, обвинувачуваного в підготовці до проведення незаконних операцій із трансплантації донорських органів в Україні. Або судовий процес над співробітниками Чернігівського обласного патологоанатомічного бюро, які вилучали у трупів фрагменти тіла без дозволу родичів. Або інші подібні історії, що з’являлись у ЗМІ останніми роками.

Очевидно, що в ситуації тотальної недовіри подібні спірні і соціально непрості ініціативи не можуть бути успішними. Тут необхідна, вважають експерти, системна робота з населенням: грамотна пропаганда донорства, підвищення соціальної відповідальності населення, а також гарантування громадянам повного соціального захисту в цих питаннях. Крім того, страх, недовіру і небажання стати донором посилюють українські ЗМІ, подаючи не глибокий аналіз проблеми і можливих шляхів її вирішення, плюси і мінуси ініціативи, можливі ризики, а обмежуючись «сенсаційними заголовками». Чи захоче людина стати донором, прочитавши заголовки, які останніми днями з’являються в ЗМІ: «Українців після смерті «розберуть» на органи», «Всі підуть на органи», «Чорна трансплантологія — чи перетвориться Україна на Косово?» та багато інших. У такому складному і тонкому питанні, як донорство, свою відповідальність повинні усвідомлювати всі, зокрема й медіа.

ЯК ОЖИВИТИ СУСПІЛЬСТВО? РЕЦЕПТ ВІД МОЗ

«Це не законопроект, це своєрідна концепція розвитку трансплантаційної служби України. Її було розроблено групою фахівців, створеною наказом МОЗ. І ця концепція ще не перетворилась на законопроект — її лише винесено на громадське обговорення», — поспішив запевнити громадськість Руслан САЛЮТІН, директор Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин МОЗ. І головне в цій концепції, підкреслив Салютін, «створення єдиної координуючої служби, яка займалася б усією діяльністю, пов’язаною з трансплантацією органів, клітинною і тканинною трансплантацією, а не питання про презумпцію згоди/незгоди».

За словами Салютіна, сьогодні в Україні діє так звана «острівна система трансплантації». «Все розкидано по різних департаментах Міністерства охорони здоров’я, і практично не існує логістичних ланцюгів, відсутня єдина координуюча служба трансплантації, немає чіткої системи транспортування, немає чіткої системи контролю. Має бути наглядова рада, до складу якої увійдуть співробітники правоохоронних органів, представники релігійних і громадських організацій. Повинно бути все для того, щоб ця діяльність, пов’язана з доволі тонкими духовними і соціальними матеріями, була відкритою, прозорою і щоб у нас ніколи не повторювались інциденти з так званою «чорною трансплантологією», — пояснив директор Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин МОЗ.

А питання про зміну презумпції незгоди на презумпцію згоди, за словами пана Салютіна, мало «оживити громадськість». І як можна бачити, оживило. Настільки, що всі інші проблеми трансплантології в Україні і можливі шляхи їх вирішення у громадськості відійшли далеко на другий план.

«ЖЕРТВИ ДТП — ЦЕ БЛИЗЬКО ТРЬОХ ТИСЯЧ НИРОК, 1500 ПЕЧІНОК ТА СЕРДЕЦЬ НА РІК»

Головний трансплантолог МОЗ Олександр Никоненко навів журналістам таку статистику: щороку в Україні трансплантації нирок потребують понад 2 тисяч осіб, печінки — близько тисячі, серця — 500—700. «Проте торік у всіх центрах було зроблено лише 86 трансплантацій нирок, 14 трансплантацій печінки і лише одну — серця», — сказав пан Никоненко. Ще у квітні, коли концепція була в процесі підготовки, головний трансплантолог заявив, що в Україні можна робити близько тисячі операцій на рік. «У нас є сім центрів, що мають необхідне обладнання і підготовлених фахівців, які можуть успішно здійснювати трансплантації печінки, нирок, серця, а також підшлункової залози і спинного мозку», — зазначив Олександр Никоненко. А не роблять, за його словами, через недосконале законодавство, а саме — презумпцію незгоди трупного донорства. «Сьогодні в нашій країні не можна забирати здорові органи у трупів без згоди родичів. А цю згоду треба отримати в максимально стислі терміни, поки орган буде придатним для пересадки, — зазначає лікар. — Але зазвичай родичі не дають такої згоди».

«Щороку в ДТП у нас гине п’ять-шість тисяч осіб. Із них близько 25—30% — люди з діагностованою смертю мозку. Це близько 1,5 тисячі осіб на рік, тобто 3 тисячі нирок, 1500 печінок та сердець. Ця кількість повністю перекриває потребу України в донорських органах. Ніхто не вилучатиме донорські органи просто так — буде контроль правоохоронних органів», — пояснює Руслан Салютін. І переконує: зловживань тут не буде, оскільки діагностувати смерть мозку може лише консиліум лікарів, що складається з п’яти-шести осіб. «Якщо одного лікаря можна підкупити, то кількох — це нереально», — впевнений фахівець.

«У концепції прописано, що ми всі апріорі є потенційними донорами, але вилучити орган неможливо в кількох випадках. Перший — якщо сам донор ще за життя не дав згоди на вилучення і його заяву було внесено до реєстру. Другий — якщо родичі на момент надходження пацієнта в клініку дали категоричну незгоду на забір органів. І третій — не можна вилучати органи і тканини у людей, які є невідомими, невпізнаними», — пояснює пан Салютін. Також він нагадує, що Україна підписала Стамбульську декларацію, згідно з якою «органи громадян країни мають бути лише для громадян цієї країни», а значить їх не вивозитимуть за кордон. Крім того, директор Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин МОЗ неодноразово говорив про те, що буде створено сильний громадський контроль і контроль з боку правоохоронних органів, але як саме діятиме цей механізм, поки що невідомо.

У МОЗ є відповіді на всі запитання і сумніви громадськості, і всі вони звучать доволі переконливо, але з поправкою на державу, де діє практичне верховенство закону. Українці ж не вірять, що вітчизняне правове поле не надасть «лазівок» тим, кому це вигідно. Та й довести провину лікарів у тому чи іншому питанні в Україні практично неможливо, з чим погоджуються і правоохоронні органи.

«Дуже важко доходять до суду справи щодо обвинувачення лікарів. Це не секрет, що існує корпоративний захист у середовищі медиків. Тому все повинно бути врегульовано чинним внутрішнім законодавством: хто, як, коли дає згоду тощо. Поки не буде єдиного порядку, будуть злочини в цій сфері», — пояснює Олександр Вакуленко. Він навів таку статистику: у період з 2007 по 2011 рік слідчими органами було розслідувано вісім кримінальних справ щодо незаконної трансплантації. Шість справ було направлено до суду, п’ять — уже розглянуто судами і з них ухвалено обвинувальні рішення. У трьох випадках суд застосував щодо обвинувачених амністію.

НЕ ТИМ ШЛЯХОМ ПІШЛИ...

Презумпція згоди сьогодні діє в Росії, Австрії, Бельгії, Іспанії, Чехії, Білорусі, Великобританії, Угорщині та інших країнах. Презумпція незгоди — в США, Канаді, Німеччині, Франції, Португалії, Голландії, Україні. За словами Руслана Салютіна, і в тих, і в інших країнах кількість трансплантацій приблизно однакова. «Питання не в законі, а в системі охорони здоров’я і в системі трансплантаційної служби. І найголовніше — в системі соціального забезпечення, інформування громадян і в системі контролю», — пояснює він. А якраз цього всього в Україні й немає. Крім того, зміна презумпції незгоди посмертного забору органів на презумпцію згоди змінює сам підхід до людського тіла — після смерті людини воно стає власністю держави. Така модель діяла в радянській системі охорони здоров’я. А багатьох такий підхід не влаштовує — коли все робиться з точки зору потреб держави, а не з точки зору права людини розпоряджатися своїм тілом і самостійно приймати рішення про донорство. Рішення добровільне й усвідомлене. Але в цьому випадку також слід пам’ятати, що стаючи донором, людина жертвує свої органи не абстрактній державі, а конкретним людям.