Про європейські стандарти видавничої справи

Книжкова виставка-ярмарок у Луцьку відбувається традиційно після Львівського книжкового форуму, і є, фактично, не тільки її наступником, а й продовжувачем благородної справи розповсюдження української та україномовної літератури. Не тільки гарно виданої, а й змістовної. Такі книжкові форуми, крім Львова та Луцька, майже не відбуваються в Україні, а тому і на восьмій виставці-ярмарку на Волинь прибули видавці та автори з різних куточків України, Білорусі, Польщі, Словаччини. Автограф-сесію провела Марія Матіос та інші відомі письменники. Також під час виставки нагородили переможців конкурсу «Молоді літератори Волині» та провели круглий стіл «Волинська книга у контексті українського книговидання, книгочитання та книгорозповсюдження».

Дмитро ГОЛОВЕНКО, автор ідеї та організатор книжкової виставки-ярмарку «Книги Великої Волині», керівник видавничого відділу Волинської єпархії Української православної церкви Київського патріархату:

— Ми маємо прекрасно видані і змістовні книжки, але стикаємося з іншим, тривожним явищем: українці сьогодні читають дуже мало. З професором Острозької академії Петром Кралюком, чий твір про філософські погляди Шевченка представлено і на нашій виставці, ми зустрічалися зі студентами Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. І, здається, зрозуміли, звідки це явище нечитання: немає початку. Немає сімейного спільного читання. Тобто ми дбаємо, щоб дитина поїла, була одягнута, врешті, ходила на танці чи до спортивної секції. А про те, щоб дитина читала, збагачуючи свої розум і душу, не дбаємо. Інтелектуальний потенціал української нації падає. І тому я б хотів сказати владі таке. Ви підтримували видавців, ми надрукували книжки. Треба, щоб їх читали. Як казав відомий український меценат Чикаленко? Потрібно любити Україну до глибини своєї кишені. Тобто купити українську книжку і її прочитати. Хотілося б, щоб фонди, партії поставили у список своїх програм рядок про те, що потрібно творити українця. А творити його можна й через книжки. І недаремно цього року благодійний фонд «Фонд Ігоря Палиці — Новий Луцьк» подарував усім першокласникам Луцька прекрасну збірку «Я дитина України». Вона має стати першою книжкою для сімейного читання. Але треба, щоб випускнику вже подарували книжку «Я громадянин України». Тоді ми матимемо і державу.

На Волині на підтримку видавців та письменників виділяють сотні тисяч гривень. Це добре. Але, на мою думку, потрібно перейти вже до підтримки читача, заохочення людей до читання. Ми маємо бібліотеки, але які у них переважно книжки? Це ще старі радянські запаси... Тут же працюють фахівці, котрі знають книжку, вміють її просувати до читача. За державні кошти можна було б придбати для бібліотек нові видання, а читачі могли б їх тут... купувати для тимчасового користування. Таким чином заклад отримував би обігові кошти, а споживач — літературу. Бо не кожен може придбати книжку за 100 гривень чи поїхати у місто, де вона продається. Наше видавництво вже має кількарічний досвід такого «позичання» літератури за гроші, і, повірте, жодна книжка не пропала, не була пошкоджена. Людина сплачує символічну суму та читає і місяць, і два. Але читає! А вже спрямувати споживача до книжки, що формуватиме громадянина, — наше завдання. Мені дуже цікавий досвід газети «День», яка сама видає власну бібліотечку. Ми маємо у нашому книжковому магазині ці книжки, і вони є брендом продаж. І «Бронебійну публіцистику», і «Підривну літературу» продаємо як комплектом, так і вроздріб. Головне, щоб ці книжки доходили до більшої кількості читачів. Наша землячка, головний редактор газети «День», Лариса Івшина робить дуже важливу справу, збираючи видатних особистостей України під однією, так би мовити, обкладинкою. Це унікальні добірки публіцистики, які, якби не ініціатива Лариси Івшиної, читачу було б підібрати важко.

Володимир ЛИС, письменник:

— На виставці у Луцьку, а раніше — й у Львові я представляв свою останню книжку «Соло для Соломії». Це розповідь про долю волинської родини, трьох жінок з іменем Соломія. Двоє з них народилися в один день, але в різні епохи, і мають зовсім відмінні долі. Відображене у романі моє рідне волинське Полісся: воєнне, повоєнне, перші колгоспи на Волині, деякі моменти, які у жодній літературі не висвітлювалися. Це майже документальний роман, бо це історія двох конкретних жінок, які переварив, переосмислив. Я бачив оте життя, про яке пишу, бачив, як росте отой ненависний коксагиз, який вирощували у волинських селах. Герої книжки розмовляють західно-поліським діалектом, я вважаю що у цьому романі навіть краща мова, ніж у «Столітті Якова», бо використовую всі багатства нашої говірки. Популярність своїх романів пояснив би тим, що, мабуть, доторкаюся до істинних людських доль, які цікаві іншим. Я писав багато книжок, експериментував, але ось останні мої романи — це розповіді якраз про те, що я знаю добре, що відбувалося на моїх очах. Очевидно, якщо твір читають на Волині, про яку йде розповідь, але читають і на Півдні, і на Сході України, не зважаючи на вживання діалекту — і розуміють його, то це та література, котра й потрібна українському читачеві.

Петро КРАЛЮК, професор, доктор філософських наук, проректор Національного університету «Острозька академія», письменник, публіцист:

— Українська книжка переживала непрості часи завжди, і, на моє переконання, кращі її чекатимуть не скоро. І це залежить не тільки від влади. На жаль, це залежить і від народу. Бо коли ми дивимося, як наші найближчі сусіди, ті ж поляки, видають свої книжки, як, головне, їх читають... То стає сумно і образливо за українців. Відповідно, мережу книжкових магазинів, бібліотек у Польщі та Україні просто не можна порівняти. Проте такі виставки, як у Луцьку, певною мірою таки сприяють поліпшенню ситуації. Сьогодні книжки може видавати будь-хто, і видає газета «День», автором котрої я маю честь бути. Видання книжок — це загальноєвропейська практика, і принаймні великі газети на Заході видають не тільки книжки, а навіть аудіопродукцію. На тлі українських видань газета «День» виглядає нетрадиційно і незвично. Але вона, власне, запроваджує європейські стандарти, і я сподіваюся, що з часом це будуть робити й інші українські видання. Бо річ у тім, що нинішні українські видавництва часто є збитковими, мало хто має хоча б елементарний комерційний успіх, є дуже великі проблеми і з просуванням української книжки. А газета може це робити, рекламуючи певні видання. Наприклад, для добірки «Підривна література» я готував передмову до маловідомої статті Степана Бандери «Питання атомної війни і визвольна революція». Це одна з останніх робіт Бандери, і хто її прочитає, дивитиметься на цю людину зовсім іншими очима.