Про зовнішній чинник в українському конфлікті

З приводу подій, що відбуваються в Україні, робиться багато заяв як з боку Заходу, так і з боку Росії. Якщо перші винять українську владу у виникненні зіткнень у Києві, то другі вбачають у цих подіях втручання західних країн. Учора свою заяву з приводу зробив екс-президент СРСР Михайло Горбачов. Він підписав звернення виконавчого директора Руху «За права людини» Пономарьова, в якому просить президентів США й Росії Барака Обаму й Володимира Путіна «знайти можливість і зробити рішучий крок, щоб допомогти Україні повернутися на шлях мирного розвитку». «День» звернувся до провідного наукового співробітника Московського центру Карнегі Лілії Шевцової з проханням прокоментувати таку ініціативу й розповісти, хто може вплинути на Путіна, щоб він допоміг припинити протистояння в Києві між владою й опозицією.

— Сама ідея звернення до двох лідерів є помилкою. По-перше, якщо суб’єкт звернення перебуває в Росії, то було б дивно. Перш за все, в цьому випадку слід з’ясувати ставлення українського суспільства до цієї ідеї, а також тієї частини суспільства, яка залучена в конфронтацію з режимом Януковича. По-друге, по суті справи, пропонується в ролі медіатора керівник країни, який безпосередньо залучений й втручається в український політичний процес, — це Росія. І одним проявом втручання є сам факт надання кредиту в 15 млрд доларів українській стороні. Більше того, позавчора на своїй прес-конференції міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров фактично визнав сам факт втручання Росії у внутрішні справи України. Він, зокрема, заявив: Росія робить усе для стабілізації ситуації в Україні. А як розуміє режим у Кремлі стабілізацію ситуації в Україні — це зрозуміло. Кремль грає на боці Януковича. І таким чином виходить, ми пропонуємо одному з учасників внутрішньополітичної конфронтації в Україні бути медіатором і посередником. Це вже за межами здорової логіки.

— Нинішня українська влада часто заявляла, що ми повинні разом з Росією розв’язувати проблеми, зокрема на переговорах щодо угоди про асоціацію або безвізовий режим. Про це часто заявляв український прем’єр.

— Зигзагоподібний рух України в «сірому» полі між Європою та Росією удавався попереднім українським лідерам, передусім Кучмі. Уся річ у тому, що Україна стала іншою. І та частина, яка підтримує Майдан, не хоче більше дрейфувати в «сірому» полі. І політика двох гойдалок або двох стільців уже відкинута. Тому трибічні переговори могли бути лише таким гнильним процесом, що затягував би ситуацію цивілізаційної невизначеності України. Як бачимо, ця ідея зазнала поразки.

— До речі, 28 січня буде саміт РОСІЯ — ЄС. Як ви думаєте, там обговорюватимуть ситуацію в Україні й чи намагатиметься ЄС вплинути на позицію Росії, яка є частиною конфлікту в Україні на боці влади?

— Цей саміт мав відбутися раніше, але через охолодження між Брюсселем і Москвою його перенесли на січень цього року. На порядку денному саміту передусім обговорення питань науково-технічної співпраці. Це ще один доказ, що обговорювати нічого. А відмова від традиційної вечері з Путіним — також доказ того, що, по-перше, порядок денний голий, і по-друге, ЄС, відмовившись від вечері з Путіним, намагається не дратувати Путіна й уникнути подальших ускладнень у відносинах. Оскільки порядок денний сформульований, не думаю, що десь у кулуарах лідери ЄС раптом з Путіним про щось домовляться. Більше того, мене бентежить формат, навіть якщо він відбудеться, між двома суб’єктами долі України. Це пахне дуже старою історією, минулим, з якого ми намагаємося вийти.

Інша річ, коли ЄС міг би стати дипломатичним гарантом переговорів і компромісу, якого можна досягти між українським Майданом і українською владою.

— Хто може дійсно, реально допомогти Україні повернуться на нормальний шлях розвитку, як зазначається у зверненні Горбачова?  

— Звісно, для мирного розв’язання громадянської конфронтації в Україні необхідна відмова від втручання тих сторін, що беруть участь уже в політичних процесах в Україні. Але ми знаємо, якою стороною є Росія. Чи відмовиться вона від підтримки проросійського лобі, своїх кремлівських інтересів в Україні. Я не бачу такої можливості.

— Що може змусити Кремль відмовитися від втручання в українські справи? Наприклад, США або ЄС?

— Я не бачу готовності ні з боку ЄС, ні з боку США до впливу на російську політику. Вплив на Росію неможливий. Судячи з усього, ми маємо складну політичну ситуацію, в якій результат розвитку залежатиме лише від українських учасників цього конфлікту. Але процес пошуку виходу буде все одно ускладнений тим чинником, що Україна є осереддям і інших інтересів. У цьому сенсі Україна, на відміну від інших країн, де відбувалася суспільна конфронтація, де влада й суспільство вступали в конфлікт, перебуває в складній унікальній ситуації. Україна знаходиться в тіні Росії, й Україна має виходити ще остаточно з пострадянського впливу й власне зі своєї пострадянської моделі. Причому вона має виходити із ситуації, коли російська влада повертається до неоімперського синдрому. Тому вихід український набагато гостріший і набагато драматичніший. Одночасно Україні доводиться шукати й шлях демократизації, й шлях виходу зі сфери впливу імперської держави.

— Росія зі свого боку заявляє про втручання Заходу у події в Україні.

— Це типово совкова радянська риторика. Російські політики використовують радянський політичний словник і інструментарій. Постійно заявляючи про західне втручання. Це й у риториці Лаврова, й Пєскова, прес-секретаря Путіна, і в заявах російського парламенту.

Добре, давайте подумаємо, чи є втручанням, коли кілька західних лідерів, німецький міністр Гідо Вестервелле, Кетрін Ештон прогулялися по майдану, чи заява кількох посольств у Києві? Втручанням є пряме фінансування українського політичного режиму за рахунок російського платника податків. Для мене як російського громадянина й платника податків виявилася немислимою ситуація: мене не запитали, що частина податків, які я сплачую до російського бюджету, буде використана Володимиром Путіним для підтримки режиму Януковича, який діє проти українського суспільства.

— А про що свідчить мовчання лідерів провідних країн Обами й Меркель на те, що відбувається в Україні? Вони що, дають згоду Росії на її виняткову сферу впливу на пострадянському просторі?

— Я досі не почула жодного аргументу й жодного доказу західного втручання, жодного доказу, що Захід профінансував сто тисяч українців на Майдані. Навпаки, я бачу всі докази того, що починаючи з пані Меркель і закінчуючи паном Обамою західні лідери роблять усе, щоб нічого не сказати про Україну. Останнім часом, особливо після кровопролиття в Києві, я не чула жодної заяви: ні з боку Меркель, ні з боку Обами з приводу останніх подій в Україні. Таке враження, що вони виїхали на Марс або повністю відключилися від телебачення, інтернету. У мене складається враження, що вони роблять буквально все, щоб ні в якому разі не роздражнити Путіна, незважаючи на те, що вони опиняються перед загрозою втрати репутації перед своїм громадянським суспільством.

Звісно, у багатьох в Україні й у Росії виникають асоціації з Мюнхеном 1938 року, з вереснем 1939 року, з Чехословаччиною 1968 року. Усі ці асоціації виникають і мають певну підставу, бо складається враження, що західні лідери мовчки погодилися на відродження сфер впливу. Але лише з одним оновленням, вони-то відмовилися від своїх сфер впливу.