Проект Самогубства
19, 20, 26,31 січня ми познайомили вас з відгуками експертів «Дня», яких запросили взяти участь у заочному круглому столі й поділитися своїми думками про «феномен зради» в українській історії та політиці, а також відповісти на три запитання:
1. Історичні приклади та їхнє значення.
2. Сучасні приклади старих хвороб і причини.
3. Чи не зловживають українці такими гучними обвинуваченнями, як «національна зрада». Або, можливо, це виглядає не так, і треба просто підбирати слова.
1. «Так мы над горестной Варшавой / Удар свершили роковой, / Да купим сей ценой кровавой / России целость и покой», — писав Ф. Тютчев у вірші «На взятие Варшавы». У публіцистичних своїх творах він називав Польщу «фальшивой цивилизацией», «обреченной на гибель». І що? Варшаву заливали кров’ю і царські війська, і радянські. Але тепер вона є столицею європейської держави. А Росія як держава двічі розвалилася в одному тільки ХХ ст. Так що не вдалося навіть «сей ценой кровавой» купити (!) собі «целость». І сьогодні Росії лишається хіба що шантажувати Польщу газом: надзвичайно фантазійна стратегія. Такою була — і є — реальність супроти риторики «слов’янського братства», а відтак «зради» та «вірності» стосовно цього фантоматичного «братства». Польща ХIХ ст., — як, до речі, і Україна, — розуміла «слов’янське братство» як спільність вільних рівноправних народів, а Росія — як недиференційовану масу перетворених на рабів зросійщених «верноподданных». Тому бунтуючі поляки і бунтуючі українці бачились в оптиці Росії як «зрадники». А протилежна зраді «вірність» у цьому контексті мала єдине значення — підпорядкування деспотичній владі імперії.
Зрада — це, звичайно, універсальна аксіологічна категорія. Але це також категорія, насамперед інкорпорована в конкретну систему цінностей, що виробляються в надрах окремих культур. І універсальною в межах певної геокультурної єдності категорія «зради» стає, пройшовши «фільтр» конкретних культур. Росія побудувала свою ідентичність на відрубності від Європи і від її основних цінностей: центральність особистості, пріоритет закону, підзвітність влади суспільству. Тому в російській ментальності та політичній мові, — а, відповідно, в ментальності країн, де Росія домінувала, — загальноєвропейські поняття часом набувають протилежного змісту. Тут не є цінностями ані свобода, ані демократія. Тому «зрадниками» стають не тільки «зовнішні», а й власні носії європейського коду. Той же Тютчев писав про декабристів: «Народ, чуждаясь вероломства, / Поносит ваши имена, / И ваша память для потомства, / Как труп в земле, схоронена». А неочорносотенці сьогодні кажуть про них коротко: «Собаке — собачья смерть!». Це в той час, як «вероломство» декабристів було однією з небагатьох справді європейських сторінок російської політичної думки (цікаве слово — «вероломство»! В цьому контексті — свідомий інтелектуальний вибір як «ламання» апріорної схеми сліпої віри).
Православна культура загалом — це культура вищою мірою риторична, яка віддає перевагу міфологемам, а не реальному наповненню понять. Наприклад, сьогодні під час візиту Президента України до Донецька молодь зустрічала його транспарантами «Долой оранжевое свинство! Да здравствует славянское единство!» А що таке «славянское единство»? Спільний простір мізерії? Корумпованої освіти і медицини? Інформаційного позачасся? А словенці, що вже успішно перейшли на євро, і словаки — слов’яни навіть своїм іменем — вони якісь не такі слов’яни, бо стали частиною Європи?! Ну поляки, рекомо «фальшивая цивилизация», вочевидь і близько не слов’яни. Але прабатьківщина православ’я — Болгарія — встрибнула в останній (дякуючи нашим політикам!) вагон європейського потягу, не сказавши Росії навіть «бай-бай» для пристойності. У бік Європи почала дивитися навіть «балканська Росія» — Сербія.
Натомість, очевидно, «справжні» слов’яни — неоєвразисти, які марширують під знаменами iз зображенням Чінґісхана? А от монголи не бачать себе дітьми Алєксандра Нєвського. Чи не тому, що в них ідентичність — є? І тут мав рацію Шевченко: «Німець скаже: «Ви моголи!» / «Моголи, моголи!» / Золотого Тамерлана / Онучата голі». Звичайно, без «німців» і тут не обійшлося: неоєвразисти і не знають, що насипане їм у голови сміття — насправді вишкребки з німецьких та італійських філософів доби нацизму і фашизму та їхніх сьогоднішніх неофашистських адептів. Чи, може, еталоном «братньої дружби» є така, наприклад, організація, як «Славянский Союз», що скорочено називає себе «СС» і грається криптонацистською символікою?! Та й покруч радянського «комунізму» був витрушений iз дна бездонної кишені німецької філософії. То в чому ж полягає ця невиліковна російсько-слов’янська специфіка? У здатності на недолугий вжиток чужих ідей — та у звинуваченні за це всіх, але не себе?
Ілюзію «славянского единства» символізує трагікомічний факт: наприкінці минулого року «Газпром» став лауреатом премії Міжнародного фонду єдності православних народів. Це була винагорода «за зміцнення духовної єдності Росії, Білорусі, України і низки інших країн із православною традицією» (http://www.pravda.com.ua, 29.12.2006 ). Опікунську раду Міжнародного фонду єдності православних народів очолює Патріарх Алєксій II. Це відбулося в момент, коли — після шантажу Києва в 2006 р. — Москва провадила енергетичний шантаж навіть цілком «верноподданного» Мінська, а російські газети презирливо називали президента Лукашенка «білоруським фюрером»... Очевидно, в евентуальному словнику пострадянської мови на слово «шантаж» мало б бути таке пояснення: «зміцнення духовної єдності Росії, Білорусі, України».
І потім — ви собі уявляєте французів, іспанців чи італійців з транспарантами «Хай живе романська єдність»? Смішно. Тому що це самодостатні (і позбавлені комплексів неповноцінності!) народи в ЄС, де неможливе вивищення жодного народу за рахунок іншого чи інших. От і лишається скандувати в Севастополі: «Вон отсель в свой занюханный Брюссель!» Проблема лише в тім, що Брюссель — чарівне, чисте і квітуче місто, а Севастополь, «город русской славы», потребує, за висновком санітарних служб, негайної дератизації. Тобто в перекладі з латинського терміну, очищення від пацюків...
Ось тому треба з великою обережністю оперувати таким поняттям, як «зрада», в континуумі «приблизної» мови пострадянського простору. Це був простір знищення ідентичностей — національних, культурних, мовних, людських, — а відтак він ґенерував і особливий тип фальшивої моралі та фальшивої мови. І найкраще резонує ця мова у владних палацах, — там особливо гарна акустика, яка ампліфікує цю «мову» на весь аморфний і безвихідний пострадянський лабіринт.
Де Мінотавр є, а ниті Аріадни — немає.
2. Величезна частина українського політикуму приховано чи й відверто працює на інтереси Росії. Питання енергетичної, економічної незалежності, мови, геополітичних перспектив держави — у всіх цих життєво важливих для нації аспектах часто працюють особи, які є ворогами України, ворогами її ідентичності. І це в той час, як господар, на якого вони служать, спокійно об них витирає ноги. Такою завжди була доля «холопов подлых» в російській історії. Але сьогодні ХХI ст. Подібний політичний клас був би неможливий у жодній європейській країні, — але загалом і в жодній більш-менш розвинутій країні. Тому те, чим займається український політикум, незалежно від кольору, часом видається великим ПРОЕКТОМ САМОГУБСТВА. По- своєму комічним, бо де ще можна нагородити орденом «За відродження України» відвертого противника і контестатора української державності? Але в цілому і трагічним, бо де ще можна штовхати власну країну у руйнівні для неї політичні альянси? Де ще можна радіти — а не згорати від сорому, — коли твою країну не пускають до клубу найпрестижніших держав світу? І все робити для того, щоб так ніколи й не пустили — ні сьогодні, ні взагалі? Щось подібне було б можливим хіба в деяких країнах Африки, які не цілком вийшли з канібалізму.
Причини такої поведінки зрозумілі: якби Україна стала членом ЄС, дерибан країни був би неможливий. Однак не на часі обурення й ламентації. Необхідно і справді глянути в глибинні механізми цього катастрофічного стану речей.
Питання без евфемізмів: чому насправді Україна — але також і Росія, і Білорусь — живуть так погано порівняно з європейським Заходом, а вже тепер — порівняно і з найближчими своїми неоєвропейськими сусідами? І це — попри непорівнянне з Європою багатство ресурсів. Чому так мало змінюється в житті людини в цих країнах, незважаючи на геополітичні землетруси? Селянин, закріпачений у XVIII ст. Катериною II (не зайве й тут згадати її німецьке коріння), виморений сталінським голодом у 30-ті й обібраний посттоталітарною владою, — є якась різниця? Восени минулого року на сайті «Обоз» друкувалися людські пейзажі реальної Донеччини. Не вілли олігархів, не оплачувані мільйонами доларів концерти російської попси. А фото шахтарів і їхніх родин. Це фото вихідців з пекла, деградованих фізично і морально, — на тлі так само інфернальних краєвидів: бруд, бараки, доісторичні дороги, які ведуть в нікуди, потворні обриси радянської «архітектури», де немає місця — не кажу: свободі, а — елементарному людському затишку, зручності, спокою. Дивитися на це боляче. Хай цих людей цинічно використовували в боротьбі проти повсталої європейської України, — але вони наші земляки. І українці, які є носіями європейської культури, ніколи не будуть їх зневажати, не будуть насміхатися з їхньої неосвіченості, з їхньої калічної російської мови — саме тому, що кодом Європи є повага до людини, до її скрут і проблем. І пам’ятаю обличчя донеччан на Майдані — як i луганчан, і кримчан, і харків’ян... Це були змучені і гарні обличчя людей, які відвойовували собі право — бути. І все ж таки не відвоювали.
Вже не кажучи про те, що в країні Чорнобиля немає банку крові. Але країна це помічає, коли на «царському полюванні» підстрелюють її можновладця власні друзі. А не тоді, коли вмирають її діти, хворі на лейкемію. Нехай їм помагає «занюханный Брюссель». І помагає: разом з Римом, Берліном, Тель-Авівом, Лондоном...
Не треба ілюзій. Тоталітарний режим протримався сім десятиліть не тому, що він був такий сильний, а тому, що суспільство його терпіло — і обслуговувало, — попри репресії, тортури, образливу бідність і всі форми приниження. Причини закорінені в ментальності суспільства, в типі його культури. Це суспільство не здатне раціонально і позитивно організувати простір, в якому живе. Руйнує власні ресурси або не вміє їх використовувати. Не вміє опанувати власну історію, тому не спроможне побудувати проект майбутнього. Нещодавно Роман Шпек, постійний представник України при ЄС, в інтерв’ю ВВС навів такий приклад ( http://www.bbc.co.uk/ukrainian, 20.01.2007 ). У Палаті мір у Парижі знаходиться український чорнозем з кіровоградської області як еталон найродючішої на світі землі. Але в Україні з такого чорнозему збирається врожаю в два-три рази менше, ніж європейці збирають на суглинках. Це емблема хронічної відсталості України — як і загалом країн, що потрапили під радіус російського впливу. Більш того, нині й взагалі українське зерно пропадає на елеваторах у портах через запровадження квот та ліцензій. Зернотрейдерам завдані збитки вже на 100 мільйонів доларів (і це не остаточна цифра), багато зерноробів знаходиться на межі розорення, у селян відібрано ресурси і стимули роботи на землі. І це відбувається в «житниці Європи»!
Причини і фактори такого стану речей — внутрішні. Ця відсталість бере початок, за словами російського історика Ю. Афанасьєва, у «візантійсько- ординському» типі влади, який створила Росія (про це він пише у своїй книжці «Опасная Россия. Традиции самовластья сегодня», виданій у Москві 2001 р.). Це влада, яка за будь- яких політичних конфігурацій працювала і працює ПРОТИ інтересів країни, тому що в основі російської культурної ментальності є неповага до людини. В цьому її глибока неєвропейськість. Адже європейський світ розвинувся за рахунок людського ресурсу — здібностей, вміння, талантів людини. Тому набутки Європи — створені. Бренд «Made in Germany» — це точність, якість, надійність. Бренд «Made in Italy«— це краса, фантазія, неперевершений дизайн. А «Made in Russia» — це те, що дає земля. Ну хіба що з додатком діоксину чи полонію — в цьому, звичайно, країна поза конкуренцією. Тобто і сьогодні, коли в глобалізованому світі запорукою успіху стала інновація, Росія власними руками перетворила себе виключно на сировинну базу, на «бензоколонку» світу. А Україна зведена до не надто почесної ролі «шланга» цієї «бензоколонки», та й той збирається віддати Росії — за так, за «дружбу народів-братів». То що ж таку країну може чекати в майбутньому, крім тотальної безвихідної мізерії? Економічної. Політичної. Моральної.
Ось тому, якщо йдеться про зраду, то російський тип влади — де б вона не пустила коріння — це влада, яка на століття вперед зраджує власне суспільство. Але насамперед тому, що суспільство їй у цьому допомагає, — культивованою в ньому з боку влади неморальністю, байдужістю, жорстокістю, несолідарністю. Замкнене коло. Змія, що кусає власний хвіст.
І знову таки — йдеться, як неважко помітити, про країни православно-російського ареалу. Важлива Ідея і Держава з її патосними міфами, а не конкретне життя конкретної людини. Україна — це вилом у цій цивілізації, адже в ХVI— ХVII ст. вона зуміла створити тип «європейського православ’я», відкритого на цінності Старого Континенту. Саме це є причиною сьогоднішнього поділу України. Це зовсім не поділ на «україномовну» Україну та «російськомовну». Це поділ на Україну європейську — тобто демократичну, багатокультурну, плюралістичну, — і (пост)радянську, іншими словами, тоталітарну і монокультурну (а точніше — акультурну). Але над першою ще треба багато працювати, зводити її, творити ідеями, будувати щоденним трудом і моральною дисципліною. А друга присутня скрізь і всіляко — безформна, нездатна до трансформацій, тупа, неосвічена, нерухома. І водночас агресивна через свою неміч, через нездатність жити у вимірах і ритмах сучасного світу.
І яка з них переможе — залежить тільки від людей. Від їхньої волі до життя. Покірно скотитися в прірву завжди легше, як напружити м’язи і спробувати її перестрибнути.
3. «Національна зрада» — складне поняття. Переяслав — це «національна зрада» чи фатальна помилка? Очевидно, фатальна помилка Богдана Хмельницького — помилка, здійснена людиною європейської правової культури, яка не могла уявити, що з російського боку підписання угоди не несе жодного юридичного і морального зобов’язання. Інша справа, що з таким гірким досвідом бездумне підписання газових контрактів чи якихось «універсалів» межує і справді з національною зрадою. Адже, як казав Бісмарк, підписані з Росією угоди важать менше аркуша паперу, на якому вони написані. Історія постачила досить фактів, щоб у цьому переконатися.
Сумнозвісні зради «своїх» в українській історії великою мірою пояснюються розмитою ідентичністю народів православного кола. До цього призвело «одержавлення» церкви. Православна церква, поставлена на службу політичній владі ще від часів Івана Грозного, стала осердям ідеологічних, поліційних, цензурних, окупаційних механізмів Влади. Церкву замінила партія, але парадигма не змінилася. Абсолютний «сакральний» Центр — і безмежна «профанна» Периферія, що годилася лише для егоїстичної та безжальної експлуатації. Тому політики, зрощені цими механізмами, не здатні на власну волю, на власні ідеї. Звідси й ця сюрреалістично циклічна ідея «спільних підручників з історії», на яких виховувати молодь. Це спроба відбудувати радянський інкубатор позбавлених свідомості моральних і політичних потвор, які знову пустили б історію по колу. В цьому сенсі ця спільна історія, звичайно, є: ІСТОРІЯ АБСУРДУ. З жовтих очей сьогоднішніх політиків незмигно дивиться вмираючий Брeжнєв.
Найголовніше ж те, що розмита культурна і національна ідентичність веде до розмиття і моральної ідентичності. Ідентичність — це приналежність. А отже, відповідальність ЗА тих, до кого належиш. І відповідальність ПЕРЕД ними.
Однак саме термін «національної зради», на мою думку, не слід застосовувати щодо пострадянського політикуму. Зрада можлива в контексті, де все ж таки присутні моральні принципи — адже зраджувати можна лише певну цінність. Пострадянський політикум — це плазма. Плазма хіба зраджує? Хіба вона може мати національність? У цього політикуму — крім окремих винятків — немає моральних принципів, немає жодних цінностей за межами власних інтересів. Він не любить Україну, але так само йому байдужа і Росія. Це для нього всього лише «бізнес- території», а блюзнірська риторика «слов’янського братства» зарезервована для одурманення виборців — біомаси, корисної в електоральні паузи між дерибаном країни. Цей політикум — колективний плебс, який не здатен нічого виробити сам, тому прагне загребти якнайбільше з того, що вироблено іншими. Це його перша і остання функція. В сучасний магазин вже не візьмуть на роботу продавщицю, яка працювала в радянській системі, — бо вона на вас гиркне і вас обважить. Чому ж продавщицю не можна, а політика — можна? А пострадянський політик обважує людей не на 50 грамів цукерок чи масла, а на ціле людське життя.
З іншого боку, цей політикум знову ж таки є дзеркалом посттоталітарних реалій, а отже, насамперед результатом плебеїзації суспільства, що відбулася за часи радянського режиму. Адже в цьому аспекті радянський режим був явищем унікальним — і практично досі не дослідженим. Всі тоталітарні режими намагаються знищити ідеологічного ворога. Російсько-радянський режим мав основним своїм ворогом культуру та її носіїв. Найбільшим — і найстрашнішим — «класовим» ворогом був Інтелектуал, людина розумової праці, «прослойка», приречена на зникнення в ході побудови «світлого комуністичного майбутнього». Пам’ятаєте: «простой советский человек»? За евфемізмом «простоти» стояло культивування неосвіченості, непроникності до нового, агресивного неприйняття культури. Бо культура вчить критичному мисленню і вчить оволодівати інформацією про світ і про людину, а це — несумісно з покорою. Так виросли покоління — діти темряви. Ментальної, моральної. Відірвані від світової культури, від європейської гуманітарної традиції. Від науки, від технології — словом, від усього, що забезпечує поступ, рух уперед. А здичавілі діти темряви вибирають собі подібних.
Але за великим рахунком — не про тих чи інших політиків мова. Що там ті персоналії, з їхніми заготованими усмішками плазунів і спонтанними вищирами мешканців джунґлів? Вони пройдуть. Насправді відбулася страшна глобальна зрада — ЗРАДА МОЛОДІ. Тобто зрада основного ресурсу країни. А отже, зрада майбутнього. «Євразійська», «єепівська», псевдо-нейтральна Україна — це країна без перспектив. Українська молодь ризикує бути витіснена не просто на периферію Європи, а на периферію життя. Адже ще трохи — і їй доведеться мити вікна і/чи збирати помідори вже не в Португалії чи в Італії, а шукати такої ласки в Румунії та Болгарії. Ця молодь буде сидіти не за комп’ютерами, а біля термінальних хворих. Чужих. Буде їздити не на альпійські чи середземноморські курорти, як чада керівників держави, а буде водити до школи дітей. До чужої школи чужих дітей. А залишена пустка в Україні буде залита криміналітетом.
Тому будь-який проект, альтернативний сьогоднішньому Проекту Самогубства, повинен мати своїм пріоритетом — молодь. Їй насамперед треба допомогти — незалежно від мови, якою вона розмовляє, — оволодіти культурою демократичного мислення. Бо це є культура діалогу. Культура розуміння Іншого. Культура цивілізованого співжиття нарешті.
Якщо молодь оволодіє цією культурою, зомбі пострадянської політики будуть над нею не владні.
І саме тому єдність України можлива лише за умов європейського шляху держави. Але цей шлях, як тепер очевидно, не почнеться з владних палаців. Він може початися лише в душі, свідомості, розумі кожної конкретної людини. Якщо причини нерухомості — внутрішні, то й прорив уперед може — і має — початися насамперед з індивідуального рівня. Тобто з самоорганізації суспільства.
Лише в такому разі привиди минулого перестануть хапати за горло майбутнє.
І тоді в Україні в новорічну ніч на екранах телевізорів не рябітимуть суржикові дебіли: хто більше роззявить рота, хто краще вивернеться нутрощами, хто кого перевершить у хамстві — плебеї розважають плебеїв. А звучатимуть вальси Штрауса. Чи симфонії Вівальді. Як в усіх нормальних європейських країнах, які переступають поріг Нового часу не в брудних вихлюпах какофонічного шабашу, а у радісних хвилях старої гармонії — як побажання і надії на гармонію нову.
