Пророчий досвід Достоєвського

У легендарній серії «ЖЗЛ» у Росії вийшла книжка відомого літературознавця, фахівця з творчості Ф.М. Достоєвського та О.І. Солженіцина, а також російської літератури XIX—XXI століть Людмили Сараскіної «Достоевский». Біографія письменника, описана на більш як 800 сторінках, виходить далеко за рамки літературознавчого дослідження. У ній автор пропонує заново прочитати романи Достоєвського й спробувати уловити в них щось більше, ніж віртуозне змалювання російської душі, щось пророче для сьогоднішньої Росії та й усього пострадянського простору, на якому все ще видно глибокі сліди ХХ століття. В інтерв’ю «Новой газете» Сараскіна говорить про те, що неможливо зрозуміти ХХ століття без формули Достоєвського: «Людина є істота, яка до всього звикає». Але так само важливі й інші формули письменника для розуміння сучастності й нашого майбутнього. Автор стверджує, що всі ми живемо в унікальний час, коли «працюють» усі романи Достоєвського. «Життя ніби начиталося з Достоєвського», — констатує вона в одній зі своїх публікацій. Інша річ, що багато людей, які прочитали Достоєвського, та й інших класиків, так і не розшифрували, не зрозуміли їх. А даремно. Адже уважне прочитання класики дає відповіді на численні запитання нинішнього непростого ХХІ століття, окреслює пунктири можливого розвитку й наслідків дій нинішніх представників «широкої російської душі». Це стосується й України, чия історія та культура завжди були в тісному діалозі з іншими культурами, зокрема російською.

Сараскіна називає твори Достоєвського «романами-попередженнями», в яких він говорить про необхідність розкаяння й воскресіння душі. Утім, стверджує автор, росіяни досі не почули Достоєвського. А тим часом, зазначає вона, романи письменника є точним діагнозом країні, викривають усі її хронічні хвороби. Можливо, варто ще раз, уважніше, перечитати класиків.

У «ЖЗЛ» вийшов «Достоевский». Автор — Людмила Сараскіна

У новому життєписі — понад 800 сторінок. Уперше так щільно прописано 500-річну історію «занепалого роду» класика й московське дитинство Достоєвського. Сторінки про Аполлінарію Суслову, прототип Настасії Пилипівни, про Миколу Спєшнєва і його дивну спорідненість зі Ставрогіним постали з колишніх книжок Людмили Сараскіної. Але нові й незвичні портрети Каткова, князя Мещерського, Побєдоносцева. Нехрестоматійний образ Некрасова... Розділи про те, чим зобов’язана Аглая Єпанчина математикові Софії Ковалевській, а брати Карамазови — братам Соловйовим, філософу Володимирові й романісту Всеволодові.

Але це все читач з’ясує сам. А розмова про Достоєвського, як це вже 150 років заведено на Русі, вилилася в розмову про ідеї. Про діагнози. Про пророцтва.

— Людмило Іванівно, здається, що ми вже не нація Достоєвського. Праведники перевелися. Грішники спростилися. Співзвучність Ф.М. і FM обіграв Акунін. Чи не перейшов пророк у своїй Вітчизні до розряду літературної пам’ятки? Кам’яного гостя із країни, якої вже немає?

— Не думаю. За нами — і дуже близько — стоїть XX сторіччя. А його не зрозуміти без формули Достоєвського, виведеної на каторзі: «Людина є істота, яка до всього звикає». Не зрозуміти й без відповідей Достоєвського на найважливіше для нього запитання: про можливість відновлення людської душі після найгіршого з гріхів — обдуманого вбивства.

— Але Раскольников...

— Саме Раскольников! У задумі Родіон Романович повинен був прийти до розкаяння й воскресити, відновити свою душу: «Божа правда і земний закон беруть своє». Тут і починається загадка. Так, Достоєвський намагається знайти шляхи воскресіння для героя! Але, як чесний митець, говорить зрештою: таких шляхів немає. Герой це розуміє й сам: «Я себе вбив... Так-таки одразу і вколошкав себе, навіки!..»

Запам’ятаймо це доленосне «навіки!»

Навіть із лупою читаючи текст, ми не побачимо каяття. Лише самоїдство, похмурий сором: мовляв, слабким був. Безжалісність до жертв, чиї черепи він розкроїв сокирою. Так, у фіналі автор говорить: «Починається нова історія». Але історія ця так ніколи й не почалася. Її немає в цьому романі. Її не буде і в наступних.

Десять років опісля, працюючи над «Підлітком», письменник дійде висновку: «Справжні підпільники не виправляються». Є такі злочини, у яких перейдено грань людського. І повернення — немає!

Мені здається, що для ХХ сторіччя це найважливіший висновок. Достоєвський пристрасно хотів вірити у всепрощення Боже. Але як митець не зміг переступити через пролиту кров і відчував: людина на шляху зла невиправно руйнує себе.

— Та тут уже не одну людину зруйновано. Тут більше. Ми розважаємося, як уміємо, але за спиною в нас мільйони нерозкаяних і мільйони неоплаканих. І якщо вірити російському прислів’ю «Бог довго чекає, та боляче б’є».

— Ми живемо під девізом «Бог є — і все дозволено». У ситуації парадоксальній і дуже потворній. Персонажі Достоєвського сперечалися про існування Бога й мучилися порожнечею небес. А в нас офіційно визнано: Бог є. Церква торжествує. Набожність заохочують і демонструють. Жоден урядовець не скаже, що він невіруючий. Але ця видимість не скасовує ні хабарів, ні крадіжки, ні «суду неправедного», ні п’яних гонок на зустрічній смузі. Ситуація куди страшніша, аніж та, коли «все собі дозволяв» атеїст XIX сторіччя.

Немає опор. Жодних! Сум’яття умів відображає статистика. З одного боку, я скрізь чую, що країна на 80% православна. З другого — що дві третини дорослого населення хочуть виїхати за кордон на ПМЖ. Це одні й ті ж люди чи якісь інші? Із третього боку — більше половини російської молоді сьогодні вважає, що Сталін зробив більше доброго, аніж поганого. Із четвертого — Росія у світі на першому місці щодо вживання наркотиків. Тепер і щодо педофілії: важкий гріх Ставрогіна міцно вріс у побут.

«Руйнування людини», передбачене Достоєвським, у нас перед очима.

— Але ж і внесок до образу занепалої людини Достоєвський зробив! Сам він любив Діккенса і Гюго. Неважко уявити роман Діккенса на сюжет «Злочину і покарання». З тими ж особами, але зовсім в іншій ієрархії.

У Діккенса це був би роман про юність видавця Разуміхіна. До фіналу в них із Дунею все вийшло б! І лише в завулках Лондона промайнув би безумний брат Дуні, його бідна подружка з «вуличних», її батько, який пив...Так, цей роман явно був би слабшим за «Злочин і покарання». Зате змоделював би в читачах покоління Разуміхіних. А не грішних янголів, готових на «кров за совістю».

— ... І Разуміхін не брав би малесеньку пенсію в матері, невелике жалування гувернантки — у сестри. А Раскольников, горда людина... він же бере. Пішов з університету, не дає уроків, відмовляється себе утримувати.

— У Діккенса, до речі, працюють майже всі персонажі. Підлітки-сироти годують себе й молодших пранням. Дівчата-сестри піклуються про родини. Його «разуміхіни» — моряки, архітектори, лікарі, інженери. На розв’язання «решти питань» у них якось немає часу. Тому як письменник Діккенс Достоєвському поступається.

— Але в світі Достоєвського ми бачимо людей жертовних, людей мислячих, людей, які «переступають межу»... Людей, які працюють, там немає. Чому?

— Це головне питання про Достоєвського: чому його так притягувала тема «людини в загибелі»? Що він відчував? Що знав заздалегідь? Що сказав світу своїм Раскольниковим?

І якщо б ви мене запитали: який є просвіт у цих темних, похмурих фантазіях, я б відповіла: світло в романах Достоєвського одне. Їхній автор!

Поки його герої «розв’язували думку», підпалювали світ, вішалися, бурмотіли: «Чому бідне дитя?!», демонічно реготали біля каміна, — автор невпинно, на межі сил, працював. У його листах дружині є ключовий рядок: «Важко було бути більше в загибелі, але робота мене винесла».

Мабуть, так і є: лише робота й виносить, лише вона рятує й воскрешає.

Погляньте на його особисте життя! Вчорашній каторжник і солдат одружується з убогою вдовицею з дитям. Перевозить Марію Дмитрівну Ісаєву та пасинка Пашу з Семипалатинська до Твері, потім до Петербурга. Достоєвський міг залишити хлопчика в казенному навчальному закладі в Омську. Міг «забути» про нього за чотири роки, після смерті матері хлопчика. Але він не покинув Пашу, досить важку дитину. Опікувався про нього, доки не довів до ума (Паші було вже під тридцять). А як тримав свою родину!

Зате його персонажі — вони теоретики. Ідеологи... Хоча й атмосфера довкола них не сприяє праці. Дивіться: у «Бісах» Олексій Кирилов приїжджає до губернського міста. У нього — і це окремий випадок в світі Достоєвського! — є тверда професія: він інженер-мостобудівник. Тому й приїхав до губернії.

Але відразу після приїзду йому передрікає Степан Трохимович Верховенський: «Вам не дадуть будувати наш міст...» І він дійсно нічого не будує, бо потрапляє до загальної лихоманки, до безумства павуків у слоїку, бо й сам притримується «новітнього принципу загального руйнування для добрих остаточних цілей». У Достоєвського це постійний сюжет: «нерухома ідея» вибиває людину з професії та з’їдає її.

І Іван Карамазов блискуче закінчив природничий факультет університету. Але...

— Жодного дня не працював «за дипломом». Як і багато співвітчизників згодом.

— Герої Достоєвського вибиті з природного стану. З родини. З професії та соціального статусу. З роботи. Викинуті до фіктивного буття та ідеологічної невагомості. Вони підкоряються вихорові збігу обставин. Достоєвський розгледів чуму ХХ сторіччя — «професійних революціонерів».

— Ви в новій книзі парадоксально, несподівано суворі і до «брата Олексія».

— Це моя давня суперечка з колегами. Традиційно Олексій прочитується як найсвітліша особа в Достоєвського. Олексій — майбутнє Росії: чистий серцем, із благими помислами, монастирського виховання... Я дивлюся на нього обережніше!

Олексій прямо не виконав послуху, накладеного на нього старцем Зосимою: йти у світ і бути поблизу обох братів. Така слухняність вимагає негайного виконання. Йому слід було б тут же йти до батька й перебувати при ньому невідступно. Яким би важким й огидним не був ніжному хлопцеві дім Карамазових. Але іншого рідного вогнища в Олексія немає. Виконав би він свій обов’язок — Смердяков не зумів і не посмів би підняти руку на батька.

Так, у будинку катастрофічний розлад. Дуельна ненависть у родині. Тому Олексія туди й послали. Але він віддав перевагу тому, щоб «думку вирішити». Додивитися сон про Кану Галілейську. А у своєму будинку тим часом уникнув біди. У Карамазових ніхто не сторож братові своєму...

І це теж гріх. Потурання. Бездіяльність. Відмови від синового обов’язку.

Ми не помічаємо вражаючих речей у романі! Адже Дмитро Карамазов теж, як правило, читачеві симпатичний.

Але на очах Олексія — і читача — Дмитро, прийшовши до батька, б’є його ногами. Підборами топче його обличчя. І кидається геть із словами «І прийду, і ще вб’ю!»

Як можна було так довго не помічати цієї сцени? Бачити у Дмитрові мало не зразок широкої російської душі?!

— Ну... ногами в обличчя вміє не кожен. Але родинним скандалом у нас кого здивуєш? Ось він і в «Карамазових» непомітний. Як природна частина тла.

— Достоєвський в останньому романі криком кричить: «Поглянь на свій будинок! Наведи лад: тобі дано володіти й під твою відповідальність крихітна ділянка цієї землі! Але вона — твоя! Будь сторожем батькові і братам... а потім уже вирішуй прокляті питання, дивися віщі сни. Розберися у власній родині, лише так і знайдеш Бога! Почни з малого, щоб мати право думати про щось більше!»

Страшно бути Олексієм. Твій терен наперед визначений, заповіданий святим старцем: налагодити все в рідному домі, яким він не є. Ось твоє покликання. Обов’язок перед Богом. Але ти марив, літав у хмарах, плутався в категоріях. А справжню долю проспав.

Достоєвський кричить у «Карамазових» про це. Читачі не почули й досі. Те ж небажання підмести підлогу, прислужитися батькові й матері, розплутати огидний, набряклий бідою вузол у родині, а вже потім думати про високе. Це все й тепер шанують.

...Тим часом мені не раз суворо говорили: «Людмило Іванівно! У вас дуже вже протестантське трактування роману!» Не думаю — просто у нас часом хибно розуміють православ’я.

— «Карамазови» здаються історичною алегорією. Неприборканий Смердяков, якому прекраснодушність Олексія розв’язала руки. Жалюгідна та страшна смерть батька, який би він не був, чим би не був грішний. Начебто справжню розв’язку «Карамазових» потрібно шукати в «Червоному колесі» Солженіцина.

— Дивіться: батько помер... і жодного слова про похорон. Суд, слідство, скандал, високі промови Олексія до гімназистів. Але хоча б декілька слів про те, як ці глибокі, талановито думаючі люди ховали батька! Їх немає. Це знакові речі. Автор не забув їх. По убієнному батькові, хай навіть поганенькому, заведено тужити. А в Карамазових... усе злиняло за один день. І покотилося Колесо...

Для мене «Брати Карамазови» — передвістя близького розпаду Російської імперії. Будинок, куди незабаром увірвуться Пси Гекати і порвуть усе на шматки. Романи Достоєвського сигналізують про хворобу держави в усіх її суглобах, сухожиллях, тканинах.

— Я дику річ запитаю. А чи не було його особистим «пропущеним послухом»... ось це моделювання словом «інших людей»? Разуміхіних, а не Раскольникових? Інженерів Кирилових, які таки будують мости? (Адже були ж вони! Трохи пізніше — і зварювання винайшли, і Транссиб розбудували.) Сум’ятні душі його романів «опромінили» собою десь зо шість поколінь росіян...

— Але чи збагненні ці романи? Попри те, що історія Росії збулася за Достоєвським. Підтвердила всі його гіперболи. Кожен фрагмент сьогоднішнього життя — ілюстрація до сторінок, які раніше були незбагненними. Щойно зараз втілився герой «Підлітка», хлопчик, який хоче «стати багатим, як Ротшильд», щоб керувати світом. Нині прийшло ціле покоління таких хлопчиків! І не Достоєвського вони начиталися в 1990-х.

Він намагався зобразити «саме прекрасну людину». І знову інстинктом митця, проти свого ж задуму зрозумів: на цьому світі христоликий князь Мишкін, геній співчуття, — не жилець.

...А якого-небудь ідеального російського Костанжогло, ділка й підприємця, невтомно практичну людину малих справ на Русі... ну не зміг Достоєвський виліпити. Як і Гоголь його написати не зміг. І в цьому теж — величезна трагічна правда.