Пророчий заповіт генія

Цими днями громадськість відзначає 190-річчя з дня народження геніального українського поета Тараса Шевченка. Із своїх коротких сорока семи років життя — 24 роки він був кріпаком, а ще 10 років мучився в тюрмі та муштрувався на засланні в прикаспійській пустелі як солдат царської армії. Та попри все це він постав найпотужнішим виразником духу українського народу. Його поетичний «Кобзар» став святою книгою українців, а сам він — національним пророком.

Геній Шевченка явився з духовних глибин українського етносу в найнеобхідніший період його історії. Це був критично-межовий час, коли розколота зовнішньополітичними впливами козацько-старшинська еліта, виводячи свій народ з-під польсько-шляхетського гноблення, завела його навзамін в «тюрму народів» Московського самодержавства. Iз сумом констатував це зникнення української Козацької держави народний поет:

Од козацтва, од гетьманства
Високі могили —
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають.

Щоправда, в його ранніх поезіях од усього цього спершу лиш «реве та стогне Дніпр широкий», збезчещеною «Катериною» поневіряється світом сплюндрована Україна, і його «Гайдамаки» все ще ведуть криваву війну з колишніми польсько-шляхетськими гнобителями. Але через «Три літа», коли він «прозрівати став потроху», поет відкритим текстом закликав українців до національного та соціального визволення, тепер з-під нового — російсько-імперського — чужоземного ярма:

Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров'ю
волю окропіте.

А вже у пророчому Посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні...» Тарас Шевченко з повним усвідомленням своєї місії національного громадсько-політичного діяча звертається до зденаціоналізованої тогочасної та й майбутньої української еліти. Нагадавши, «чия правда, чия кривда і чиї ми діти», він закликав її повернутись лицем до України, до свого, залишеного нею на поталу російському царизмові, простого народу:

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
...................................
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,

запевняючи їх, що після цього настане всім їм всепрощення народне, і їх...

забудеться срамотна
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України.

Геніальність Тараса Шевченка як митця саме і виявилася в тому, що він першим побачив і пристрасно на весь світ в своїй поезії провістив про завершення переформування українського «народності» (просто етнос) в український народ (самодостатній етнос). І закликав усіх українців (і простих людей, і еліту) до завершення цього вищого ступеня етнічного розвитку власним самоодержавленням, тобто до перетворення своєї етнічної спільноти уже в націю для захисту своїх етнополітичних, етноекономічних та етнокультурних інтересів в прагматично-конкурентному світі, роз'яснюючи, що:

В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.

Шевченко як мудрий громадсько-політичний діяч Кирило-Мефодіївського братства усвідомлював, що на вже досягнутому національному ступені свого розвитку український народ аж ніяк не зможе обійтись без своїх провідників, без своєї власної політичної, господарсько-фінансової, військової та духовної еліти. Тому в інвективному «Посланні» до сучасників та нащадків він закликав всю українську еліту взяти активнішу участь в націєтворенні, навіть і ту, що в значній мірі вже зрусифікована, адже іншої вже майже не було.

Його ж пророча геніальність була в тому, що він далі всіх інших правдиво заглянув в історичне майбутнє свого народу і закликав до формування української держави не за російським тоталітарним зразком, як державно- адміністративної структури над народом, застерігаючи:

О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!..

Він закликав формувати державу за західноєвропейським зразком конституційного демократичного українського громадянського суспільства, націлюючи на це ствердним запитанням:

...Коли ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом!
А діждемось-таки колись!

Оцього Шевченка нам, сучасним українцям, сьогодні потрібно вдумливо, як він сам просив, читати:

Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть...

І тоді ми побачимо в ньому не лише свого Великого Кобзаря, а й прозорливого націонал-демократичного громадсько-політичного діяча. Так ми позбудемось колишніх радянських ідеологем про нього як такого собі інтернаціонал- революціонера. Та й заодно відкинемо спроби новоявлених «міфотворців», що трактують Тараса Шевченка лиш як стихійного бунтаря, глашатая державно неструктурованої утопічної «ідеальної спільності», не помічаючи за нею національного громадянського суспільства — вищого ступеня розвитку етнічної державності.

Пророче-прозорливу геніальність Шевченка підтвердив хід сучасного українського націєтворення, що розпочалося у відповідності саме з його вищеназваним публіцистичним Посланням-заповітом. Адже після неминучого розвалу Російської імперії під назвою Радянський Союз, досить зденаціоналізована і русифікована, територіально українська чиновна еліта (а інша була вже майже вся винищена російським більшовизмом) і почала розбудовувати Українську державу. Як політично оптимально і передбачав Т.Г. Шевченко.

Адміністративну розбудову української держави на сьогодні в основному майже завершено. Але це лише перший етап сучасного українського націєтворення. Нині перед нашим народом і самою державою постав другий, вимріяний Шевченком, важливіший етап — конституційного формування демократичного українського громадянського суспільства. На цьому етапі значно зростають роль і заслуги Шевченка як культурного діяча в формуванні в свідомості українців розуміння росіян як одмінного етносу та етноукраїнської оцінки спотворення суспільно-політичного, духовного і навіть родинно-побутового життя українців, учиненого цим імперським етносом і власними перевертнями.

Пристрасне поетичне слово Великого Кобзаря і сьогодні виводить підсвідомість українців з-під наруги «черствого слова», непритаманної українцям вульгарної лексики. Саме через це і донині є злободенним проголошене Т. Шевченком кредо захисту української мови (сьогодні вже навіть і на державному рівні) від русифікаторського засилля патріархального «языка», що деморалізовував менталітет матріархальних українців:

...Возвеличу малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх поставлю Слово.

Саме з ним, з Шевченковим Словом, ми постали як український народ, з ним ми вистояли в голодоморні роки більшовицького геноциду, і з ним ми все-таки постанемо і як національне українське громадянське суспільство. «Борімося — поборемо!»