Просвітлений

Вщент виснажений сухотами, безперервним кровохарканням, відсутністю будь-якого лікування і безнадією, великий український поет Євген Плужник помирав на безплідній соловецькій землі. Він ще спершу писав ніжні листи, а потім лише просив переказати дружині, мовляв, нехай Галча не турбується, він обов’язково виживе, бо надто любить …

Але  вже знав, що не жилець. Вже не дбав, що відповідав слідчому, по-знущальницьки – над собою і над радянськими служаками – згоджувався з усім пропонованим, скорившись хвилі саморуйнування і душею перебуваючи десь біля своєї вірної Галини чи дорогих покійників.   

І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини...     

О, який же прекрасний ти, Світе єдиний!

–писатиме хворий на сухоти поет, особливо, в тоталітарній державі,  відчуваючи тонкість і проминання. Просвітлений стражданнями, через які переступив до іншого виміру сприйняття,   Євген Плужник вірив:

Я знаю: перекують на рала мечі і буде родюча земля –не ця.

І будуть одні ключі відмикати усі серця.

Поете, люди не можуть перекувати мечі на рала навіть зараз, у Вашій милій Україні, число ненависників якої після Вашої смерті збільшилося удесятикрат!…Бо якщо українці перекують зараз мечі на рала, то не буде кому  орати землю…

Його  поезія далека від велемовності, бажанівської барокової важкості, від словесного дріб’язку чи надміру. Здається, що вірші Євгена Плужника мають метрові відстані між кожним словом, а кілометрові – між кожною строфою.

Між  трьома прижиттєвими збірками «Дні», «Рання осінь» та «Рівновага» (виданій поза Україною через 12 літ після його смерті) –відстань близька, а водночас - планетарна, об’єднана  лірично-галактичним світоглядом поета, що міг бачити всю трагедію душевних мук людини навіть у скривлених черевиках перед смертю –і разом з тим розуміти, що усе довкілля, попри  різний життєвий уклад, пронизане  гармонією та  рівновагою, без початку і завершення.

Найменші деталі людської поведінки, від ледь примітного  поруху брів до майже невловного поруху серця його героя бачить цей тихий поет. Він начебто спокійний. Але його слова кричать:

Благословен, єси, часе мій! О жорстокий! І весь в крові!

Це нічого, що я, мов гній, під посіви твої нові!

У малочитаній і напівпризабутій  поемі «Галілей», здається, із космічним масштабом, на який лише була здатна тогочасна поезія, зображено неприкаяність  людини  на, так би мовити,  ярмарку пихи,  у матеріалістично-крамарських вимірах життя. Богозакинутість і передчуття безнадійного майбутнього  української людини у лабетах  СРСР спадає  скупою і кривавою поетовою сльозою. Проте він без надії сподівається: «Ой, упали ж та впали криваві роси На тихенькі-тихі поля... Мій народе! Темний і босий! Хай святиться твоє ім'я!»

Поема пронизана не модним декадансом російського Срібного віку чи трохи театральними печалями у дусі поета Миколи Вороного. У «Галілеєві» тонко передано людські  страждання від трагедії буремного розуму, що, мов собака, який скажено зірвався із прив’язі, намагається все перегризти на своєму шляху до якоїсь божевільної міфічної мрії; зображено страждання, що поволі загусають до мороку,  трагічні осяяння і все ж прикінцева віра, що «вона крутиться» – і вистоїть!

А потім, вже після страшних поетових передчуттів, почалися арешти, розстрільні вироки, який декому замінили на 10 літ, щоб потім знищити. Червоний апокаліптичний звір  вступав своїми кривавими лапами  на  родючу і лагідну українську землю.

– Ти знаєш, Галча, якщо захотіти, можна і не померти – сказав дружині Галині Коваленко.    

Завжди прагнув жити мистецтвом, цілком не розуміючи, чому  у 20 столітті людина людині у СРСР влаштувала пекло. Завжди хотів любити своїх батьків, братів і сестру, але майже всі вони  рано померли, найперше, мама, що теж хворіла сухотами, залишивши його наодинці  із страшним  20-им століттям.. Завше хотів писати  у шухляду, доки остаточно не впевниться, що творить велику поезію. Або великий поет –або ніхто,  хвора примара.

…..

– Миколо, принеси мені холодної води. Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру – його останні слова у «трудовому» таборі..

Санітар-українець, Микола Тайга, побачив, що хворий  омочив водою руку, приклав до чола, тремтячи від смертного холоду, що пронизував уже кожну клітинку тіла.  Може, несвідомо виконував останній ритуал  очищення від радянської скверни…

Через кілька хвилин санітар, що виходив, застав спокійне благісне лице уже покійника, якого не тривожили більше садисти-слідчі, сухоти і довколишня мерзотність…. ..

Мойри почали виконувати свою остання роботу. Серце просвітленого і великого Поета вже забирав до своєї просторині безмір.

Він помер на Соловках, замордований нелюдськими умовами - не залишилося навіть його могили, лише умовна, на Байковому кладовищі! – і ще довго падали безлік українських трупів у розверзлу домовину історії…

P.S.   Його дружина, Галина Автономівна Коваленко, до своєї самотньої смерті у Нью-Йорку, була доостанку одружена з поезією свого чоловіка та спогадами про нього, тримаючи, як найдорожчу реліквію, під облитою старечими слізьми подушкою його збірку вибраних віршів, видану у Києві у 1966-ого року …

Я знаю! І буде так: 

Пшеницями зійде кров;

І пізнають, яка на смак   

Любов.

Вірю.