Прозріння Iвана Лисяка-Рудницького

Є в інтелектуальній історії України ХХ століття постаті, до світу ідей котрих ми відчуваємо потребу звертатися знову й знову — і не лише тому, що їхні твори ще й досі не оцінив український загал, не прочитав належним чином, через що вони залишаються певною «річчю в собі». Важливим є ще й те, що ці люди були здатні бачити риси прийдешнього у поточному, мінливому сьогоденні, підніматися вище «мурашиної» метушні щодня й прозирати вектор майбутнього.

Одним із таких провидців (це — не красиве слово, а в цьому разі просто констатація факту) був Іван Лисяк-Рудницький (27.10.1919—25.04.1984), визначний учений української діаспори, історик, філософ, громадський діяч, есеїст з європейським ім’ям. Щойно минуло 92 роки від дня його народження, і хочеться бути впевненим, що наш гуманітарний загал (а особливо молодь — бо передовсім до неї було звернено праці історика) відчує потребу знову неквапливо й вдумливо перечитати твори Лисяка-Рудницького. А вони насправді варті того.

«Україна між Сходом і Заходом», «Співвідношення національно-визвольних змагань та загальнодемократичних засад в українській історії», «Що дала Україна Європі впродовж віків і чим, в свою чергу, зобов’язана Європі?», «Що означає бути лібералом та європейцем для сучасного українця?» — все це лише порівняно невелика частина тих проблем, котрі хвилювали Івана Лисяка-Рудницького до останніх днів життя (а ще він був блискучим історіографом, досліджував творчість Драгоманова, Франка, історію української національної революції XVII століття, українсько-польські та українсько-німецькі відносини). Чи варто казати, наскільки запитаними є всі ці теми, які вивчав і розробляв уславлений історик сьогодні, коли Україна робить свій геополітичний вибір й визначає своє майбутнє, може, на десятки років наперед? Лисяк-Рудницький, будучи українським націоналістом і патріотом у точному і найкращому сенсі цього слова, водночас був правдивим демократом і європейцем (не за місцем проживання, а за світоглядом!), що, безперечно, примножує цінність його спадщини. Своєю науковою творчістю він блискуче доводив, що справжній патріотизм не має нічого спільного з галасливою демократією, ксенофобією, з ненавистю до представницьких демократичних інститутів, до свободи слова й думки, а, навпаки, будується на міцному фундаменті і національної, і загальнолюдської культури.

КОМЕНТАРІ

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор:

— Іван Лисяк-Рудницький був автором коротких, але добре документованих есе, над кожним з яких він працював дуже довго. У них можна знайти багато таких речей, які змушують сучасного українця задумуватися про майбутнє. На початку 50-х років Лисяк-Рудницький казав, що в Радянській Україні зберігається надія на незалежність, на те, що український народ, щойно станеться криза в центрі, який усе тримає методами терору, знесилить його, і Україна одразу ж повстане. І, власне, так і сталося. Та Україна, що виникла 1991 року, практично була радянською, але впродовж останніх двадцяти років інтелігенція зробила багато, щоб українці згадали своє минуле, славні традиції середини XVII і початку ХХ століття. Усе це є особливо цінним для молодого покоління, бо українська історія поступово стає частиною нашого буття. Лисяка-Рудницького мало знали в Радянському Союзі і, на жаль, малознаним він залишається і тепер, у сучасній Україні. Він був не просто істориком, а ще й великим філософом, бо на його працях можна вчитися й пізнавати історію, бо вони не застаріли, а, навпаки, є пророчими.

У праці «Між Сходом і Заходом» Лисяк-Рудницький розумів серединне становище України на геополітичному просторі. Після того як Україна стала частиною російської держави, вона й надалі відігравала просвітницьку роль в імперії, бо мала спадщину європейського типу, оскільки кілька сотень років частина її належала до Речі Посполитої — суто європейської держави.

Кирило ГАЛУШКО, кандидат історичних наук, доцент, голова Всеукраїнського наукового гуманітарного товариства:

— Основні зусилля й працю Івана Лисяка-Рудницького було спрямовано на те, щоб українські суспільні науки: історія, політична наука, соціологія — відповідали світовому рівню. Рудницький був посередником між північноамериканським науковим світом, який формулював основні ідеї в суспільствознавстві, і українською наукою, зокрема українськими науковими інституціями в США й Канаді, які представляла діаспора. Він міг гідно розповісти американцям про українські справи, а українців повідомити про свіжі й актуальні американські наукові ідеї. І в цьому полягала його місія, тобто Лисяк-Рудницький виступав як учений-комунікатор, який пов’язував між собою два доволі різних світи: українські проблеми і американську науку.

Іван Лисяк-Рудницький писав в особливому жанрі — есе, який тому й добрий, що дозволяє досліднику робити короткий, але ґрунтовний синтез із науки разом зі своїми враженнями. Есе дозволяє набагато більше, ніж наукова монографія: у меншій за обсягом формі ввести в обіг багато хороших ідей, але не присвячувати їм грубезний том. Оскільки есе прочитає набагато більше людей, тому це одночасно наука, бо створено науковцем, і популяризація знання, через доступність форми. Лисяк-Рудницький на українському науковому просторі, створюючи есе, став фактично «класиком жанру», бо викладав свої ідеї цікаво, ґрунтовно і, головне, доступно.