Приклад Віадріни

Відразу зізнаюся: у Віадріні я не був. Бо не мав шенгенської візи. Віадріну бачив лише на фотографіях і стоячи на польському березі Одри.

Що таке Віадріна? Німецький університет у Франкфурті-на-Одері. Він заснований порівняно недавно, не є численним (там навчається близько шести тисяч студентів). Зате Віадріна — престижний університет. Хто хоче в Німеччині займатися східноєвропейськими студіями, намагаються потрапити у Віадріну. І, повірте, це нелегко.

Кілька днів довелося мені провести в містечку Шлюбіце. Фактично це частина Франкфурта-на-Одері. Шлюбіце навіть не має свого центру. Всі вулиці містечка ведуть до мосту на Одрі, перейшовши який, потрапляєш у Франкфурт. Після Другої світової війни Шлюбіце опинилося в складі «народної» Польщі, а Франкфурт — «демократичної» Німеччини. Незважаючи на те, що країни були «братніми» й «соціалістичними», Шлюбіце й Франкфурт розділяв жорсткий кордон не згірш пресловутої «Берлінської стіни».

Проте, коли розпався Радянський Союз й відбулося об’єднання Німеччини, цей кордон почав поступово руйнуватися. Зникли суворі прикордонники, на мосту між Шлюбіце й Франкфуртом з’явився пропускний пункт. І саме тоді виникла ідея створити спільний польсько-німецький вищий навчальний заклад. Партнером з німецького боку виступила Віадріна, з польського — Познанський університет. У Шлюбіце, буквально за кілька сот метрів від Віадріни, які треба було подолати мостом, був побудований сучасний навчальний заклад — Колегіум Полонікум. Це своєрідна філія Віадріни й водночас Познанського університету. Тут працюють польські викладачі, але приходять із Франкфурту працювати німецькі професори.

Віадріна з Колегіумом Полонікум стали першим (!) у Європі міждержавним університетом. Звісно, було це нелегко. Адже між освітніми системами Польщі й Німеччини існують відмінності. Існували також проблеми щодо оплати праці викладачів та їхнього оподаткування. Але ці питання вдалося вирішити. Бо була добра воля і однієї, й іншої сторони.

Також серйозною перепоною для співпраці Віадріни з Колегіумом Полонікум був кордон. Він утруднював спілкування між польськими й німецькими викладачами. Але тепер, коли Польща ввійшла у Євросоюз та Шенгенську зону, це уже не проблема. На мосту між Франкфуртом та Шлюбіце немає ані прикордонників, ані паспортного контролю. Люди вільно переходять із Німеччини в Польщу й навпаки. Значна частина студентів Віадріни живе в Шлюбіце, де для них побудовані комфортабельні гуртожитки. Заняття відбуваються як у приміщеннях Віадріни, так і Колегіумі Полонікум. Те саме стосується наукових конференцій.

На одній із таких мені довелося побувати (правда, лише в Колегіумі Полонікум). Називалася вона «Образ сусіда в польських та німецьких підручниках з історії в роках 1918—1990-х». На цій конференції був презентований спільний німецько-французький підручник з історії. До речі, між німцями й французами не раз виникали конфлікти. Відповідно, німецькі й французькі історики інтерпретували їх по-різному. Тому написати такий підручник було справою нелегкою. Але він уже написаний, використовується в школах. Цим підручником зацікавилися в багатьох країнах. І не лише європейських.

На конференції велася мова про необхідність створення подібного польсько-німецького підручника. Уже тривалий час існує польсько-німецька комісія істориків, які між собою узгоджують спірні питання. Й передбачається, що через кілька років з’явиться такий підручник.

Як не дивно, але на цій конференції не раз і не два мова йшла про... Україну. Говорилося про те, що бажано було б мати спільний польсько-український підручник з історії. Але чи щось робиться в цьому плані? Практично нічого.

Зате в нас багато говориться про євроінтеграцію української освіти, про Болонський процес та інші «високі матерії». А, може, пора було б уже припинити цю «євроімітацію» та зайнятися конкретними справами — створити спільний польсько-український підручник з історії чи спільний з поляками університет, організувати з ними широкий обмін студентами й викладачами. Та й, зрештою, не лише з поляками. Проте, звісно, легше говорити про «високе», а не займатися «рутинною» конкретикою.

До речі, про спільний університет. У Колегіумі Полонікум довелося почути про те, що досвід Віадріни намагаються зараз використати й інші країни. Щось подібне роблять болгари та румуни. Навіть росіяни влаштовують такий проект із китайцями. Тому, казали нам, добре було б зробити спільний польсько-український університет.

Здавалось, а чом би й ні. Але чи захочуть це робити українці? Адже наше славне Міністерство науки і освіти за останні роки стільки понавигадувало усякого щодо ліцензування, акредитацій та інших моментів навчального процесу, що створювати з поляками спільний університетський проект просто неможливо.

Або візьміть таку «дрібничку» — зовнішнє тестування. Без його сертифіката вступити у вищий навчальний заклад України тепер неможливо. Як тут бути, наприклад, польському студенту, який захоче вчитися в такому спільному університеті? Адже в Польщі, незважаючи на певні нюанси, вступ до вищих навчальних закладів, як і, наприклад, у Німеччині та інших західноєвропейських країнах, здійснюється на основі шкільного атестату.

У Німеччині взагалі вважається, що вступати до вищих навчальних закладів відразу після школи недоцільно. Людина повинна пізнати трохи життя, спробувати себе знайти в ньому, а тоді вже здобувати вищу освіту. Звісно, поступаючи до вишу через кілька років після школи, вона встигає призабути шкільні знання. Але нічого страшного. Їй, здебільшого, не треба складати вступних іспитів чи проходити якесь зовнішнє тестування, а лише пред’явити атестат. І тут є логіка. Хто, окрім шкільного вчителя, який працює з учнем роками, може оцінити рівень його знань? Правда, при умові, що школа не є корумпованою.

Або ще одна «дрібничка», про яку мені доводилося писати. Це — дипломи про вищу освіту й наукові ступені. Ми ніби й підписали відповідні документи з низкою країн (і не тільки європейських) про взаємовизнання таких дипломів. Але визнавати їх вперто не хочемо, а вимагаємо нострифікації. Пройти цю процедуру в нас ой як нелегко, та й щось заплатити за це треба. І це, незважаючи на те, що в країнах, з якими ми маємо угоди про взаємовизнання дипломів, здебільшого, ніякої нострифікації від наших спеціалістів не вимагають (виняток становлять лише дипломи в певних сферах, наприклад, у медицині).

А тепер уявіть, чи вдалося полякам і німцям створити спільний університет, якби у них були такі процедури нострифікації, як у нас? Дуже і дуже сумніваюсь.

Надивившись на Колегіум Полонікум, на студентське містечко Віадріни, де чисто, тихо й комфортно, і порівнявши це з нашими реаліями, просто хочеться забутись. Й, хвалити Бога, якраз біля студентського містечка в Шлюбіце є колиба, зроблена в українському стилі. Де вона взялася в цих далеких краях — навіть не знаю.