Прикра пригода барона Мюнхгаузена у Хмельницькому

Неперевершений базіка і брехун барон Мюнхгаузен «прибув» на своєму конику до Хмельницького ще у минулому столітті. Тут-таки й залишився по цей день. Одначе про те навіть далеко не всі громадяни 250-тисячного міста знають. Бо він скромно, не оголосивши про появу своєї персони, зупинився на подвір’ї за одним із будинків на вулиці Кам’янецькій. Мабуть, через те, що чомусь зрадив своїй вдачі, фортуна на цей раз відвернулася від базіки.

Історія ж, як мовиться, з бородою, та цікава і повчальна, з якого боку не глянь. Років зо тридцять тому, коли дерева малими були, у будинку на Кам’янецькій справили новосілля щасливі художники. Були молоді, завзяті й життєрадісні. Отож, сповнені енергії, вирішили якось прикрасити побут собі й дітям. Без принуки, без дозволу від тодішньої влади взялися за шляхетне діло. Вже ніхто навіть не пам’ятає, кому саме належить отой задум. «Пригадую тільки, що авторами проекту цього скульптурно- архітектурного ансамблю були нині сущі Григорій Мамона і Михайло Андрійчук. Усі працювали з великим натхненням і ентузіазмом. Хто коника з бетону робив, хто — барона Мюнхгаузена», — розповідає для «Дня» учасник проекту, голова обласної організації Спілки художників України Михайло Мастикаш.

Тоді їм ще не було відомо, за яку вдячну справу взялися. Бо, як наразі з’ясувалося, то був другий у світі й поки що останній пам’ятник Мюнхгаузену. А перший поставлено у Ганновері — місті, де року 1737 народився Еріх Рудольф Распе, автор книги про неймовірні пригоди і фантастичні мандрівки барона. Хоча не лише він, Распе, свого часу брався за перо, аби втілити у літературному творі плоди фантазії Мюнхгаузена.

Встановлений у період всеперемагаючого соцреалізму пам’ятник у Хмельницькому — то лише елемент ансамблю, створеного талановитими майстрами мистецтва. «Бо тут-таки й діжка, з якої коник Мюнхгаузена воду пив, та, як виявилося, не напився; басейн, кам’яна фортеця. Була ще і хатинка на курячих ніжках, та вже немає», — продовжує Михайло Мастикаш. Звертає увагу: «Бачите, що на діжці написано: це той, хто одним пострілом 47 качок б’є».

Лиха доля спіткала тут базіку. Як у діжці, так і у басейні давно вже немає води — комунальники «постаралися». Закрутили крана. Оздоблення недоглянутого архітектурного ансамблю втрачене часом, вітрами й дощами, лавки довкола поламано, клумби витоптано. Вершника та його коника «ображено» фарбами і болотом у найнесподіваніших місцях. Барон зчорнів і позеленів. Не від люті, звісно. Та вже давно не справляє враження веселого оповідача своїх пригод. Засмучено оглядається у бік басейну, що вже комусь править за контейнер для сміття.

Наразі до місця, де «зупинився» барон Мюнхгаузен, удосвіта з усіх кінців міста чвалають безпритульні. Тут старший поміж ними дає «наряд» кожному підопічному — куди йти, що збирати, до кого нести, кому повертати. Ввечері на цьому ж таки місці збираються наркомани, влаштовують оргії. Отож пожильці будинку на Кам’янецькій давно не радіють, що мають цього вилитого з бетону «сусіда». Коли темніє, то йдуть, оглядаючись. Не у бік Мюнхгаузена, а у бік його живого оточення: аби лише не заподіяло якогось лиха знічев’я.

Шкода, що так непередбачено склалося. Фортуна відвернулася і від тих, хто не шкодував хисту й снаги для створення зниклої утіхи для представників підростаючого покоління, яке вже подорослішало. «Вони не мають ні грошей, щоб відновити цей ансамбль, ні бажання», — говорить голова обласної організації Спілки художників. Хто ж, мовляв, буде для безпритульних і наркоманів старатися?!

Михайло Мастикаш і його однодумці вважають, що пам’ятник барону Мюнхгаузену має велику художню цінність. Одначе вони ж вважають, що пам’ятнику не місце на задвірках: «За будинком — одна з центральних вулиць, та людський потік обминає будівлю, навіть не здогадується, що йде повз один з двох на весь білий світ пам’ятників персонажеві незабутнього Еріха Рудольфа Распе». І вже мало хто знає, що літературний барон — не плід фантазії автора. Його прототип жив та був у містечку Боденвердер, що стояло і продовжує стояти на березі річки Ведер. Певний час цей барон служив у російській армії.

На цей раз барон Мюнхгаузен опинився у тому трясовинні, з якого самотужки не витягне себе за чуприну. Отакий він, реальний світ. «Сподівається» на небайдужу громадськість Хмельницького. Як виявилося, не марно. Вона ж, громадськість, нарешті, зважила на цю житейську, не вигадану пригоду бетонного базіки, який, схоже, залишив свою найнепересічнішу вдачу у творі Распе, та геть позбувся цієї вдачі у колективному витворі монументального мистецтва.

Отож у ході організованих міською владою громадських слухань з питання про фінансування культури хтось таки згадав про пам’ятник Мюнхгаузену. Це повідомлення стало для багатьох учасників заходу повною несподіванкою, майже одкровенням. Всі виявили жвавий інтерес і непоказну стурбованість з приводу прикрої пригоди барона у Хмельницькому. Проголосували: у місцевому бюджеті «вишукати фінансові можливості» для того, щоб якось йому зарадити.

«Пам’ятник барону Мюнхгаузену, безумовно, має художню цінність. Історичну цінність також має. Бо він із епохи, коли мистецтво творилося не тільки за гроші, коли мали місце ентузіазм, бажання прикрасити свій побут не тільки в інтер’єрі, а й знадвору, за фасадом будівлі», — заявила для «Дня» Алла Цундік, завідуюча відділом культури міськвиконкому.

Головний служитель культури міста, яке вирушило у похід за добре дозвілля і здоровий побут, сподівається, що до цього походу долучиться і бетонний Мюнхгаузен. Влада виконає волю громадськості, образно кажучи, витягне пам’ятник з тіні, де бідолашному базіці непереливки: «Гадаю, що найліпше буде, якщо встановимо пам’ятник на вулиці Подільській, біля парадного входу до міської бібліотеки». Це — велелюдне місце, де, мабуть, ніхто не наважиться збиткуватись над базікою і брехуном. Мюнхгаузен «перейде» туди, де на нього чекають нові пригоди. Ну, не такі ж, як на подвір’ї за будинком на вулиці Кам’янецькій...