«Писав, аби читач не тільки знав правду, а й хотів жити і боротися»

«Прототипами героїв є наші мобілізовані бійці, добровольці. Ви впізнаєте в них своїх друзів, рідних, коханих. Це розповідь не так про війну, як про долю тих, хто був на війні і зміг залишитись Людиною», — каже він.

Його волонтерство почалося вже навесні 2014 року, коли після журналістики знову повернувся на адвокатську роботу. Телефонували бійці 51-ї бригади, яка базувалася на Волині і яку першою кинули у вир неоголошеної війни, а потім усіх «скопом» оголосили зрадниками і перейменували бригаду на 14-ту. Спочатку запитання були банальні: як написати рапорт на медогляд, відпустку?.. Потім пішли питання серйозніші: як фактично вижити, повернутися здоровим, отримати допомогу медичну чи психологічну... «Відбулася Волноваха, коли розстріляли наш блокпост, і, між іншим, ті, котрі вижили, не можуть отримати статус учасника бойових дій, бо з незалежних від них причин не мають якогось папірця. Цей трагічний епізод також відіграв свою роль у тому, що про бійців 51-ї почали поширювати думки, наче це лише якісь пияки чи наркомани. Але Волноваха, причини того, чому сталася ця біда на блокпосту 51-ї бригади, також ще чекають на своє висвітлення. Потім були Савур-Могила, Іловайськ, після яких бійці почали ставити політикам і командуванню дуже багато незручних запитань. Думаю, питання 51-ї бригади хотіли закрити її ліквідацією. Але правда про неї все одно «просочується». Бо у зону так званої АТО в перші її місяці відправили у складі цієї бригади мирних волинських хлопців та чоловіків, мобілізованих мало не з поля, хоча були випадки, коли забирали і просто з поля. Казали, що на навчання, а виявилося... — ділився Василь в інтерв’ю газеті «День» («Про суд і честь», 12 червня 2015 р.). — Цю бригаду кинули першою у збройний конфлікт. Її бійці виступили своєрідним гарматним м’ясом, доки оговтувалися і політики, і військові, доки формувалися Збройні сили України. Треба це пам’ятати, дякувати бійцям, вклонятися їхнім матерям і дружинам, які відпустили своїх синів, чоловіків фактично на війну. Бо ж були мобілізовані і хворі, і такі, що мали право на відстрочку... Але дух, настрій патріотизму змушували про це забувати».

За роки, що триває неоголошена війна, він як адвокат прийняв тисячі, без перебільшення, бійців, їхніх рідних. Допомагав повернути чесне ім’я, допомагав комусь і просто вижити. Допомагав як волонтер, без грошей. Більш як сто разів Василь їздив лише на суд над бійцями 51-ї бригади у Володимир-Волинський, захищаючи їхню честь та гідність. Натомість чув від них про те з війни, чого не писали в газетах і не показували по телебаченню. Вдома цим «навантажував» рідних. І якось батько, Олександр Лукич Нагорний, відомий на Волині журналіст, наполіг, аби почав записувати почуте. І це виявилось мотивацією до написання книжки, яка тепер чекає на свого видавця. Нещодавно Василь Нагорний звернувся до волинян, щоби допомогли видати книжку. «Писав її для того, щоб читач не лише знав правду про ті трагічні події, а й мав бажання жити, любити, боротись. Допомогти можна через мою картку 4149 4391 0430 9624 (Приватбанк) або будь-яким зручним для вас способом. Навіть мінімальний тираж — це непідсильна зараз для мене сума», — каже він. І судячи з епізодів, які він уже оприлюднив, це справді буде істинна правда війни, яка змінила нас і наше життя.

***

Ось один із таких епізодів майбутньої книжки: «Бджола» потішив усіх медом і розповіддю про діда-рятівника. А через тиждень дід сам прийшов до наших хлопців. Втомлений з дороги, він присів на порожній ящик з-під снарядів, поставив поруч трилітрову банку меду. Бійці з цікавістю розглядали дивакуватого на вигляд дідуся. Сива акуратно підстрижена борода прикривала груди. Він був низький на зріст, худий, на перший погляд геть немічний старий. Але його кулаки завбільшки, як дві пудові гирі, зашкарублі товсті пальці видавали неймовірну фізичну силу. Дід був вбраний в нову сорочку, яка під промінням сонця сліпила очі білизною. Схоже було, що він вдів її вперше, бо на спині виділявся рівний прямокутник зі складочок, які залишились від фабричного пакування. Дід довго щось діставав із кишені штанів, яка під тиском величезного кулака почала тріщати.

— Що то за кишені тепер шиють, руку не втиснеш, — бурчав тихенько старий. Зрештою, шов тріснув, і дід дістав портсигар. — Поки дітки не бачать, то покурю, — пояснив старий постовому. — Але, певно, запах все одно почують і будуть мені чортів давати.

Хлопці засміялися й почали жартувати з діда. «Бджола» впізнав його: — Хлопці, та це ж рятівник мій. Ви як сюди втрапили? Дід, побачивши Віктора, дуже зрадів. — Синочки, поможіть,— попросив дід. — Пасіка — то єдине, що в мене є, і я не можу кинути своїх бджіл. Вчора приїжджали якісь військові. Не ті, що завжди, з чужого блокпосту, які горілку випрошують, а якісь «серйозні». Роздивлялися все навколо, щось записували. Один з них сказав, що за два дні тут будуть російські війська. Може б, ви їх на підступах ще зупинили, щоб пасіка вціліла.

Діда завели до командира батальйону, детально все розпитали. Комбат доповів у штаб, де йому порадили займатися справами, а не поширювати дезінформацію. Він подякував дідусеві, запропонував йому на якийсь час виїхати до рідні. Пасічник все зрозумів: — Синочки, піду я. Куди мені їхати, ті бджоли — мої діти і вся рідня. Якщо помирати, то вдома, біля вуликів.

Єдиний, хто перейнявся долею діда, це був «Бджола». Він довго і терпляче розповідав пасічникові, як вижити під час обстрілу, де краще заховатись, що з собою взяти в укриття. Та дідуся, схоже, доля його бджіл цікавила більше, як своя власна.

— Я ж вулики у льох не занесу...

Коли прощалися, «Бджола» спробував заспокоїти пасічника:

— Може, воно ще все вас омине, тут обстановка міняється щогодини.

— Ні, синку, не омине, — заперечив дід. — Я чув, як бджілки мої плакали. Ти ж сам пасічник і знаєш, що вони тужать лише перед загибеллю...

Колони, як і попереджав дід, таки прийшли, але стріляти по них на випередження не дозволили, у штабі наказали спостерігати...»