Фото автора

Усе почалося ще з дитинства, коли я вперше почув про це місто, тоді ще югославське, і побачив його фотографії. Потім — історичний факультет, де трохи дізнався про його історію. А вже потім — сам Дубровнік — старе місто, що півостровом випинається в море, з мармуром бруківок і старим камінням будинків, з вулицями, де важко розминутися вдвох, із нескінченними «кафічами» (кав’ярнями), де дубровнічани легко розпізнаються серед інших за незрівняним «е-е-е», яке висловлює все, що тільки можна висловити словами.

Проспекти всіх дубровніцьких туристичних фірм розпочинаються цитатою з Бернарда Шоу: «Якщо шукаєш рай на Землі, то приїзди до Дубровніка». Як завжди, це — перебільшення, бо тут — не рай, щось зовсім інше. Мені пощастило — ми жили в старому місті, де наймолодшому будинкові — понад 300 років, де немає жодного транспорту, крім людських ніг, і де всі вулиці східцями ведуть вгору, до міського муру. Мур — це окрема розмова. Ще не доводилося бачити міста, де б фортечний мур зберігся повністю, із баштами, бійницями, спусками. І все — понад морем, хіба що лише з одного боку — гори.

Влітку каміння будинків та вулиць прогрівається, але не до стану розплавленого асфальту. Взимку, кажуть, дещо важко пересуватися мармуровими плитами мостової, особливо коли дощить. Одначе то ж узимку.

Можливо, найбільше приваблює в Дубровніку те, що це — не музей (хоча й має статус заповідника ЮНЕСКО). Геть усі старовині будівлі населені, тут народжуються й живуть неспішним місцевим життям, тут умирають — а діти та онуки продовжують історію кожної вулиці. Літніми вечорами, коли натовп туристів заповнює головну вулицю старого міста — Страдун або Плацу, місцеві заповнюють свої вулиці, сідають на східцях випити кави чи пива, покурити, погомоніти. Раніше, до війни (тут рахують від останньої війни — 1991-92 років) на старовинних вулицях вечорами збиралися мало не всі жителі. Тепер — рідше. Часи змінюються. Старе місто має одну ваду — до нього швидко звикаєш. Потім не можеш заснути, коли в тебе попід вікнами гуркотить трамвай.

Вулиці, що дихають водночас і історією — а купців із Дубровніцької республіки в XV-XVI ст. знали в усьому світі, і життям — бо мало не на кожному будинку висить супутникова «тарілка», і мало не кожна сім’я має комп’ютер, діти, як і скрізь, грають у футбол, собаки вірно, але без зайвого гавкоту охороняють свої володіння. Жителі — здебільшого спокійно-іронічні, на все дивляться з усмішкою — але тільки не на свою віру (католицьку) й не на те, що вони хорвати. Нам би такого патріотизму.

Але при цьому дубровнічанин, як, наприклад, мій господар Хрвоє, однаково спокійно розповідатиме, і як почалася війна в окрузі, як сербські танки стояли на схилах близьких до Дубровніка гір, як у місті розривалися снаряди та міни (біля міських воріт висять спеціальні схеми, де позначені всі місця вибухів і пошкоджень), як він сам воював проти «четників» — і так само спокійно зауважить, що, мовляв, якби тепер хто здогадався привезти з-за кордону, із сусідньої Чорногорії машину тамтешнього пива — забуто було б і війну, і викликану нею взаємну ненависть двох народів, мови яких майже не відрізняються.

Пересічний дубровнічанин дуже добре знає історію свого міста, своєї республіки, твори своїх, дубровніцьких поетів і письменників. Він не забуде похвалитися гостеві, що в невеликому (37 тисяч населення) місті є власний театр із давньою історією та власний симфонічний оркестр. І що за сприятливих обставин Дубровнік у сезон зростає втричі — тут можуть одночасно переночувати близько 100 тисяч туристів. Місцевий головний вид спорту — водне поло. Хоча дубровнічани дуже добре розуміються і на футболі, і на баскетболі. Хрвоє признавався, що мав побоювання, що хорватську збірну зупинить українська. Ми вдвох за кавою визнали, що сталося те, що сталося, а іншим разом усе може бути. Україна? Шевченко? Київ? «Динамо»? — саме в такому порядку гукає «зазивала» з ресторану. Приємно, що не кажіть — хоча й знаєш, що насправді для нього йдеться насамперед про гроші, а не про приязнь до братів-слов’ян. Гроші дубровнічани, як і всі жителі курортних міст у всьому світі, заробляють влітку.

Загалом же Дубровнік описати неможливо. Бо неможливо його ні з чим порівняти — щось подібне можна знайти лише на Адріатиці, від Венеції до Пули, Рієки, Спліта, — й далі до чорногорських Котора та Будви. І все одно все це — лише щось здалеку подібне. А Дубровнік — один. Із білизною, яка сушиться на вулиці біля будинку колишньої колегії міста. З безліччю котів, які живуть на подвір’ї церкви — дуже своєрідних і типово місцевих котів, із ринком біля головного собору й «кнежевого двору», де колись вершилися долі. Із фестивалем на честь покровителя міста — святого Влаха та карнавалом щозими й спеціально заради залучення туристів задуманим літнім фестивалем мистецтв.

Сюди часто навідуються представники монарших родин, актори, музичні зірки. Бувають і політики. Почали серед інших туристів приїздити й українці — з небідних. Бо правду сказати, відпочинок у готелі — недешевий. Та й загалом, ціни важко назвати низькими — хіба що пиво коштує трохи більше, ніж у нас. Притому в старому місті готелів немає — всі далі, у спеціально забудованих районах.

Напрочуд чисте море навіть під стінами старого міста. І напрочуд прозоре. Острови біля міста, де немає піску на пляжах, зате повно бухточок у мальовничих скелях, гротів, де живуть краби, а колись, можливо, переховувалися пірати — адже розбійників у свій час вистачало й тут. Прекрасне повітря — бо й море, й пінії (середземноморські сосни), й гори поруч. І цивілізація — телефон, з якого за карткою з’єднуєшся з цілим світом, і знову «кафіч», ресторан чи ще щось. Але якась ненав’язлива цивілізація. Островом Локрум, який лежить фактично в межах міста, спокійно походжають пави.

Влітку — просто відпочити, не думати про роботу, про свої турботи — чим не рай.

Взимку тут дутиме «бора» — що швидше нагадуватиме бурю, ніж вітер. Ітимуть дощі. Не буде численних туристів — отже, не буде роботи. Бо промисловості в Дубровніку фактично немає. Снігу тут не буває, але погода така, що не надто вийдеш повештатися старим містом, випити кави просто над морем та випалити цигарку. Але ж від того Дубровнік не перестане бути Дубровніком.